Принцеса Елiза дiйсно слухається поради Труди – лягає на канапу i лежить непорушне. I не встає навiть тодi, як Ганс Штор, поштиво застукавши, просить її свiтлiсть на вечерю. їх свплiсть вечеряти не буде.
I, коли приїжджає принц Георг iз графом Адольфом, коли в присмерках увiходять до темної кiмнати, принцеса Елiза так само лежить i не рухається.
А коли засвiчується свiтло й принцеса Елiза бачить щось незвичне в обличчях гостей, коли принц Георг, майже не звернувши уваги на її бiль голови, не вiтається, а зараз же гарячково пошепки починає давати в кутку накази графовi Адольфовi, тодi тiльки вона швидко пiдводиться, похапцем поправлячи волосся з бокiв i пильно вдивляється в два шепочучi лиця в кутку.
– Так зараз же зателефонуйте менi! I негайно присилайте назад авто. Можете їхати.
Граф Адольф поштиво вклоняється їхнiм свiтлостям i швидко, нечутно вибiгає з кiмнати.
Принцеса Елiза мовчки жде.
Принц Георг ‘пiдходить до неї й чудно посмiхається. Щербини в ротi вже немає, але лице незвичайно схвильоване, чуже, з виразно помiтними жовтими затоками на блiдому чолi.
– Важнi подiї, кузино. Надзвичайно важнi.
Вiн кидає погляд на вiкна
– Ми – на гребенi кризи, кузиною Прийнято серйознi постановию Питання тепер-чи вдасться ще перевести їх у життя.
Принцеса Елiза, чуючи, що нiс її стає блiдий, так само мовчки жде.
Перша постанова така iти природними шляхамию Кузина мала рацiю: помилку зроблено з самого початку. Не взято на увагу, що Нiмеччина тепер – первiсна країнаю Цивiлiзацiя й культура в цiлковитiй руїнiю Дiйсно, було б справжнє чудо, коли б удалося вiдновити все так одразу. Отже, треба йти природним шляхомю Первiснi народи переходили певнi етапи в свойому господарствi й громадському життi. Спочатку зовсiм дикий стан, щось наче теперiшнiй, потiм скотарство, потiм хлiборобство, потiм виробництво дрiбне, i аж закiнчення всього ланцюга – цивiлiзацiї з усiма складностямию Отже, тепер треба перейти всi цi етапию Звичайно, швидким темпомю Але перейти їх треба
Таким чином увесь план кампанiї мiняється Нiмеччина лишається подiленою на округи. Але все мiське населення виводиться з мiст i приставляється до скотарства, хлiборобства i дрiбного ремесла. Коли буде забезпечене годування, тодi приступати поволi до дальшого розроблення плану. Як вивести населення з мiст? Силою, терором. Спочатку прочистити одну округу вiд Сонячної машини, забезпечити потрiбною кiлькiстю годiвельного й господарського матерiалу, тодi перегнати на цю територiю продезинфiковане населення, вiдiбравши в нього Сонячнi машини.
Головне ж – негайно вивести армiю з Берлiна. Розклад набирає каїастрофiчного характеру. Пропаганда й уживання Сонячної машини провадиться вже в самiй армiї, по казармах.
Наслiдок тактики Сукурамi! Цю нiч буде генеральна iнспекцiя й прочистка. Можливi ексцеси деяких вiддiлiв. Вони будуть знищенi свiтлом в один мент. Окремi одиницi, хоч трохи запiдозренi,- розстрiлянi. На ранок уся операцiя повинна бути скiнчена й армiя виведена в намiчену округу. А тут, у Берлiнi, лишиться тiльки невелика, але цiлком певна частина для дезинфекцiї мiста й населення. Цебто: всiх провiдникiв, всi непевнi з якого-небудь погляду елементи, помiчених саботажникiв i так далi вивiшати по всьому Берлiну. Без нiякого рахунку. Хоч десять тисяч. Рештi населення дається три днi, щоб позносило все скло й одержало спецiальну.посвiдку. Через три днi всякого, хто не матиме такої посвiдки, буде вбиватися на всякому мiсцi. Через п’ять днiв усе населення повинно вийти з мiста в призначену округу. На кордонi кожного будуть обшукувати i пропускати на очищену територiю. Там ставиться кожного на роботу й дається риж, зерно, м’ясо. Нiяких сонячних хлiбiв нi на хвилину!
– А чим же годуватимуться тi, що вiддадуть стекла до переходу в округу?
– Чим хочуть. Нехай голодують, здихають. Через п’ять днiв усе мiсто буде вiддане пiд газову дезинфекцiю. Нi одної живої iстоти тут не буде. Хто не здасть скла, лишиться трупом у мiстi. Отже, кузино, я прошу вас негайно зiбрати все, що ви хотiли б узяти з собою, i приготуватись до негайного вiд’їзду. Можливо, що ще цiєї ночi або завтра тут уже розгорнуться такi подiї, при яких вам не треба бути.
Принцеса Елiза обережно, помалу сiдає на стiлець, не зводячи застиглих заокруглених очей iз порожевiлого вiд пiдняття лиця Георга.
– Вибачте, Георгу, менi так болить голова, що я не можу ще схопити всього. Це рiшенець остаточний?
– Остаточний i безповоротний. У палацi Мертенса засiдає Рада Армiї. Пiд її безпосереднiм доглядом i кермом буде всю нiч провадитись операцiя чищення. Я мушу бути там через годину. Я прошу вас, кузино, поспiшитися. До вiдома вашого додам, що в Америцi йдуть жорстокi бої мiж сонцеїстами й експедицiйною армiєю Три мiста знищено до одної люди ни. (Там не встигли захопити складiв зброї, i сонцеїсти озброїлись). На заходi Європи справа стоїть теж критично Особливо в Парижi, де так само йде невтримний розклад армiї, хоча боїа немає. Прохають у нас якомога швидше прислати свiжi вiддiли. На нас уся надiя. Цiєї ночi рiшається доля планети.
Принцеса Елiза не може сидiти. Ти душно, їй млосно в хатi. Вона мусить хоч на десять хвилин вин i и в сад, отямитися, обдумати.
– Кузино, я вас дуже прошу: обдумувати нема чого. Треба тiльки поспiшити А швидка їзда на авто освiжить вас краще, нiж сад. Дозвольте вам помогти в збираннi речей!
Нi, Елiза мусить усе-таки вийти в сад. Їй треба подумати. 11с так раптово, так кошмарно, так неймовiрно…
Очi принца Георга сгають загостренi.
– Кузино, ваше хвилювання надзвичайно мене дивує. Я вас не впiзнаю. Що тут неймовiрного, кошмарного? А то не кошмар, що пiвсвiту здичавiлої А ви не в кошмарi живете весь час? Слово честi, я вас не впiзнаю. Взимку ви були iнша. Ви тодi вмiли розрiзняти кошмар од лiкування.
Принцеса Елiза, одначе, тягне з спинки фогеля чорну мережану шаль. Але, випустивши з рук i не пiдiймаючи, виходить iз кiмнати. Принц Георг, стиснувши щелепи, пiдхоплює з пiдлоги шаль, перекидає її собi на руку й поспiшає за Елiзою.
В саду темно й тепло-вогко. Небо беззоряне, темно-сiре. Солодким i нiжним духом попахує з бузкової алеї.
Принц Георг обережно бере пiд руку принцесу Елiзу й мовчки веде її дорiжкою, нахиляючи голову пiд навислими вiтами. Раптом принц Георг почуває, як по руцi принцеси проходить чудний рух. Вiн повертає до неї голову й бачигь повернене до нього лице з двома великими, темними в сiрiй пiвтьмi очима.
– Що, Елiзо?
Лице мовчки, неначе навiть злякано, зараз же вiдвертається, але в руцi все той самий якийсь внутрiшнiй рух чи напруження.
Принц Георг непорозумiло дивиться на Елiзу, потiм повертає голову направо й розумiє: в лабораторiї доктора Рудольфа свiтло. Та що ж це iаке, нарештi? Що за гайна тут ховаєгьсн в зв’язку з цим проклятим калiкою?
Принц Георг обережно зупиняє князiвну Елiзу i, не випускаючи руки, але прислухаючись пальцями до найменшого руху їi, шепоче:
– Бачте свiтло в лабораторiї, Елiзо?
Елiза байдуже повертає голову й м’яко, але твердо визволяє руку. (Ага!)
– Бачу. А що таке?
Який байдужий сухий голос, абсолютно нiчого цiкавого для неї в тому свiтлi немає.
– Ви не розумiєте, що цiкавого? Це, мабуть, доктор Штор вернувся?
– О, не думаю! Може, панi Штор.
Ага, вона не думає. Такої думки й треба було сподiватися.
– А раптом доктор Штор? Його можна зразу арештувати. Це надзвичайно важно було б. Може, ми пройшли б тихенько повз лабораторiю, кузино?
– Як хочете.
Цiлковита iндиферентнiсть, навiть iз домiшкою втоми, (А рука ж явно дрижала!)
Обоє мовчки й помалу посуваються алеєю. Принцеса Елiза йде з нахиленою головою в глибокiй задумi, байдужа i до лабораторiї, i до саду, i до принца Георга.
I раптом принцовi Георговi стає соромно: вона, нащадок старого королiвського роду, людина, для якої змалку всякий нижчий за князя – iстота нижчої раси, вона має щось спiльне а якимсь калiкуватим чоловiком, сином пролетаря та ще й слуги?! Та ще найшкiдливiшим мiкробом у тiй хоробi, яка нищить усе життя самої Елiзи?! Та ще й у такий момент, коли рiшається доля всiєї Нiмеччини, всього свiту?! Що за дикi, абсурднi думки!
В лабораторiї ж свiтло все не гасне й не гасне. Що може робити в нiй так довго панi Штор, коли це вона там? От уже видно крiзь розчинене широке вшно полицi, шафи, iнструменти. Чиясь тiнь хистко походить по стiнi й зникає.
Принц Георг зупиняється проти вiкна, пiдводиться навшпиньках i зазирає через кущi, водячи головою то вправо, то влiво. Принцеса Елiза теж зупиняється й байдуже чекає.
Раптом принц Георг швидко присiдає, а у вiкнi з’являється темний контур мужчини. Вiн якийсь мент стоїть вепорушно, нiби вслухаючись у сад, потiм пiдносить руки до голови й загрiбає волосся назад. I зникає знову в глибинi кiмнати.
Принц Георг робить принцесi знак рукою й навшпиньках, зiгвувшись, крадеться алеєю. Принцеса ж iде так само – повiльно, стомлена, байдужа.
Принц Георг зупиняється, нахиляється до Елiзн й шепоче їй коло самого лиця:
– Я мушу побiгти зателефонувати Елленберговi. Такого випадку не можна випускати. Ми повиннi його захопити. Ви пiдете зi мною чи почекаєте тут?
Принцеса Елiза мляпо знизує плечима.
– Менi все одно. Тiльки чи встигне Елленберг приїхати? Напевне, Штор зараз вийде. I взагалi… такий момент. Вам же треба на засiдання Ради Армiї? Як хочете, розумiється.
– Вибачте, Елiзо. Говорiть тихше. Це забере не бiльше, як пiвгодини-годину. Вони моментально будуть тут.
– Як хочете. Телефонуйте. Тiльки швидко, коли так. Я буду тут слiдкувати.
Принц Георг знову, без потреби вже зiгнувшись, навшпиньках бiжить алеєю. На руцi в нього висить шаль i плутається кiнцями мiж ногами. Вернуться та вiддати Елiзi? Вогко сьогоднi в саду.
Зненацька якась сила круто зупиняє принца Георга. Вона ж нещиро говорила! Це не її мова, не її тон, голос, слова. “Вам же треба на засiдання… Такий момент”. А сама через бiль голови в такий момент пiшла в сад.
Принц Георг якийсь мент стоїть на мiсцi, потiм сходить з алеї й поза кущами, зiгнувшись i обережно ступаючи, прокрадається назад, до того мiсця, де покинув Елiзу.
Але її там уже немає. Правда, вона вся в темному, трудно її побачити в темнотi алеї. Принц Георг крадеться далi, напружено витягаючи голову до алеї й зiрко вдивляючись. Нема. Як вона могла так швидко зникнути? Значить, коли вона попереду, то мусила бiгти? Нi. Це абсурд – вона десь позаду, вiн не помiтив її.
Аж раптом принц Георг чує, виразно чує попереду, перед самою лабораторiєю голос Елiзи.
– Пане докторе! Пане докторе!
Вона його кличе! Вона його кличе!
Принц Георг, хижо зiгнувшись, м’яким бiгом бiжить понад алеєю на голос Елiзи.
От вона – сiра пляма лиця. Темна постать iз лабораторiї поспiшає на голос.
Штор уже бiля неї. Хоче щось сказати. Вона хапає його за руку, заводить у тiнь, ховає вiд свiтла з лабораторiї!
Принц Георг чує, як на нього набiгає гаряча, скажена хвиля, слiпить очi, пiдхоплює й кидає на двi постатi в алеї. Хтось iз середини його кричить ревким горловим криком, вiд якого все тiло стрибає в екстазi лютi.
Шторова незграбна постать шарпається вбiк од Елiзи. Але принц Георг, пiдхопивши шаль в обидвi руки, накидає її як сiть на голову Штора, швидко обмотує її, ударом ноги по ногах збиває на землю й усiм тiлом падає згори на голову. За собою вiн чує жiночий верескливий скрик, шарпання за плечi, але цей скрик i шарпання жене на нього ще слiпучiшу, ще екстазнiшу хвилю лютi. Принц Георг впивається обома руками поверх шалi в горло Штора, душить, притискає до землi, топче груди колiнами, харчить, стогне. Голова Штора спазматичне шарпається, шия шалено випинається, все тiло, як велетенський черв’як, на який наступили, вигинається на всi боки, силкується повернутися грудьми до землi. I вмить колiна Георга сприскують iз грудей Штора, i груди моментально повертаються до землi, спина зараз же залiзно вигинається, пiдiймає на собi принца Георга, випростовується й сильно струшує. Але принц Георг висить на Шторi, вп’явшись руками в горло, не випускаючи нi на мить. Одначе вiн чує, як залiзнi руки обхоплюють його круг спини, здушують огруддя з такою силою, що спиняється дихання, i руки випускають самi собою горло. I в ту саму мить залiзнi страшнi руки пiдiймають його догори, крутять у повiтрi, змахують ним…
Але Штор, наступивши ногою на кiнець шалi, спотикається, i обидва тiла з м’яким гупом падають на землю. Тут вони люто зчiплюються в страшний клубок, совають ногами по жорствi, стогнуть, хропуть, корчаться.
Принцеса Елiза вже не кричить, не шарпає за плечi. З усiєї сили тиснучи собi руки, важ’ко, задихано дихаючи, наче сама б’ючись, перехилившись до страшного клубка, вона стоїть i вся дрiбно-дрiбно тремтить.
I раптом якийсь рвучкий рух у клубку. Над ним здiймається голова доктора Рудольфа, обкутана шаллю. Тримаючи одною рукою за горло принца Георга, сидячи верхи й затиснувши зомлiле тiло мiж ногами, доктор Рудольф другою рукою судорожно зриває з голови шаль. Зриває й зараз же обмотує нею голову, плечi й руки противника й мiцно зав’язує. Напiвнепритомне, уткнуте лицем у пiсок тiло в’яло хилитається, й уже не хрипить, i не сопить.
Доктор Рудольф схоплюється на ноги i, важко дихаючи, ослiплено, очманiло озирається. В ту саму мить принцеса Елiза кидається до нього, для чогось хапає його за руки, тисне їх, гладить, тремтить. I враз руки доктора Рудольфа з тою самою люттю обхоплюють її тiло, пiдiймають у повiтря, перегинають, притуляють до хрипко дихаючих грудей i хижо прожогом несуть у лабораторiю.
Принцеса Елiза безгучно всерединi скрикує жахом i гострим диким щастям. Хтось iще другий кричить у нiй про безумство, про щось страшне, що десь тут є, про щось, що треба зразу ж негайно зробити. Тiкати. Рада Армiї. Такий момент. Божевiлля.
Але, коли б тут усi армiї всiх вiкiв зчепилися мiж собою в скаженiй борнi, коли iб небо над їх головою зайнялося сiрчаною пожежею, коли б планета звалилася з довiчного шляху в чорну безодню всесвiту й запалала б, як смолоскип, принцеса Елiза не зробила б нi найменшого руху, щоб одiрвати свої руки вiд цiєї пiтної гарячої шиї, вiд цього хижо, оскаженiло мчущого її тiла Згорiти, спопелiти, але не припинити нi на мить цього жахного, забиваючого дух, безгучного крику щастя!
I сяйво над Берлiном так само, як пiвгодини тому, мирно й задумливо впирається вiялом у темно-сiру запону неба. I сад той самий, мирно шелесливий, спокiйно дихаючий нiжно-солодким духом бузку. I свiтло з лабораторiї, неначе нiчого не сталося, так само рiвно безшумно лежить на вiтах кущiв.
Наче не сталося щойно величезного чуда, наче не вiдбулося в безумному крику щастя страшне таїнство.
I хiба не кричуща, не дика неймовiрнiсть, що вони вже от бiжать алеєю, мало що не переступивши через замотане безживне тiло пiд кущами, сплiвшись руками, жадно торкаючись тiлом об тiло.
Елiза наїжена всiєю шерстю душi: рятувати тепер свою неймовiрнiсть, боронити тепер лазурями, зубами!
При воротях повинен бути автомобiль принца Георга. Рудольф умiє правувати. Слабо. Добре, вона сама буде при стернi. Адресу салону знає добре.
Є авто! Шофер нетерпляче товчеться.
– Це авто його свiтлостi?
– Так. Iз ким маю честь…
– Його свiтлiсть наказує вам чекати тут на нього. Я беру авто. Зараз воно прийде назад.
Шофер придивляється й поштиво вiдступає набiк, низько вклонившись.
– Пане докторе, сiдайте! Швидше!
В лице б’є рiвна рiжуча струя нiчної свiжостi; у вухах цмокають прожогом налiтаючi стовпи, дерева, кiоски; нсприкрше волосся розтрiпалося пасмами й телiпається, як грива, на плечах. А уста горять, горить усе тiло, над устами ще чути колючi, пекучi слiди вусiв. I нiяка свiжiсть, нiякий вiтер не прохолодять, не здують цього горiння.
Що ж це дiється?! Один iз нiчних снiв?! Але ще фантастичнiший, неймовiриiший, неправдоподiбнiший.
Хочеться стати на весь зрiст в авто, розпустити все волосся палаючою гривою, розставити руки й скажено мчати з вiльним диким криком! Кiнець! Нема лубка!
Господи, як здивується Труда, миле, любе Страховище! “Елiзо, правда?!” Правда, Трудо, правда!
А лiве плече, лiва рука весь час почувають хвилююче, соромне, моторошно рiдне тепло тiла й о г о. Страшно повернутися, страшно глянути в очi, що, чує вона, невiдривно, покiрно й владно лежать на її лицi.
– Як слiд ми їдемо?
I тепер можна глянути, можна швидко-швидко обняти поглядом дорогу розтрiпану голову з цiлованими очима, що злякано вдивляються у вулицю. Розумiється, вiн не знає дороги, не впiзнає вулицi. Та й як можна знати й розпiзнати що небудь у таку нiч?
– Здається, як слiд. Нi, щось… Так, так. Тепер направо.
Авто iз шипучим рипом колiс по асфальтi завертає праворуч, сильно нахиливши його тiло на плече. Перекинеться? Нi, тепер нiщо не смiє перекинутись! I все дурницi, всi окупацiйнi армiї з їхнiм смертельним промiнням, газами, загрозами, сiрахiттями!
– Тепер налiво.
Авто, жбурляючи позад себе стовпи, перехожих, стрiчнi, рiдкi екiпажi, знову перехиляється на лiвий бiк i влiтає в бiчну вулицю.
Зовсiм же мирнi, тихi вулицi. Парочки, спiв iз вiкон, вiйськовi постатi. Вони нiчого не пiдозрюють, не вчувають.
– Далеко ще?
– Нi, зараз. Там, на лiвому боцi, залiзнi ворота. Ах, так, це тi самi ворота, що ще сьогоднi вона бачила Як це давно-давно було. Iндус, Iрма, болюча розмова з ним.
Кошмар?!
– А ми застанемо кого-небудь у салонi?
– Повиннi застати. Вони звичайно всю нiч сидять. А глянути в очi все ж таки страшно, неможливо, а тягне так, як iз височенної башти вниз.
Дiйсно, вони сидять Рiзнокольорове притишене свiтло в за тишних одгорожених куточках, безперестанний дзюркiт розмов iз виплюском срiблястого смiху, нiжно-рожевi вушка, бiло-ро жевi плечi, шоколаднi, кавовi, шафрановi обличчя.
Але, як тiльки в дверях з’являються за зляканою Iрмою двi постатi з розкудовченим волоссям, iз чудним блиском в очах, з рiшучими рухами, з хапливими страшними словами, по затишних куточках пролпае тривога й змiтає дзюркiт, викидає на середину кiмнати рожевi вушка, шоколаднi лиця й збиває їх круг двох посiатей у рiзнобарвну напружену купу.
А Мертенс, помалу пiдвiвшись iз свого фотеля, вражено наставивши наперед банькатi молодi очi, не може рушитися далi.
Марта Пожежа! Сама Марта Пожежа! Те саме дике, роз’патлане, палаюче волосся на плечах i на лицi, топ самий п’яний, нахабний блиск у зелених очах, тi самi спухлi дигячi й безсоромнi губи! I принцеса Елiза? Оця рiшуча, хижо наїжена, важко дихаюча Марта Пожежа – принцеса Елiза, ота рiвновелична, безстрасно-холодна черниця?! I з доктором Штором?! “Негайно… Заходи… Попередити..”
I Труда теж не може отямитись, не може так само пройнятись як слiд страшним змiстом звiстки. Елiза з Рудi?! Елiза з ними за Сонячну машину? Елiза в такому виглядi? Елiза з такими очима, з такими рухами! Це – Елiза, та сама, що ще сьогоднi була тут iз таким неприступним, мертвим лицем, з такою ворожiстю?!
Шоколаднi, шафрановi, посiрiлi вiд тривоги й хвилювання обличчя попадають у хапливий пiднятий рух. У казарми! Боронитися! Скликати з усього Берлiна всiх своїх! Повстання! Битися до смертi!
Iндус, ухопивши обидвi руки Iрми в свої, нахилившися, щось гаряче швидко шепоче в пiдняте до нього злякане личко. Шепоче, питає, вимагає, просить А личко то злякано дивиться на нього, то знову вражено повертається кришталевими тарiлями в бiк тих двох постатей, розпатланих, блискаючих очима А в блисковi ж тiм не тiльки тривога, не тiльки страх i рiшучiсть, а ще щось, щось страшнiше за всi страхiття Сукурамi й його Ради! Що ж це таке?! I це та сама принцеса, яка…
– Панове! Панове! Треба якийсь план! Так не можна!
– План один – пiдняти армiю! Битись до смертi! Знищити проклятих!
Величезний, кудлатий негр гарячкове застiбає гудзики френча, i баньки його очей моторошно переливаюгься синiм блиском Японцi їх цiла купка, наставивши один на одного окуляри, дрiбно дрiбно дрiбоїяiь незрозумiлими словами, перебиваючи один одного, хапаючи за руки, нетерпляче облизуючи блiдо синi губи Елну й Рудольфа пообсiдали оголенi плечi, поблiдлi вушка, пороздиранi страхом очi, шарпають на всi боки питаннями, скриками Панове! На хвилину уваги!
Голос такий чужий цьому хаосовi, такий спокiйно важкий серед палу тривоги, що всi обличчя зразу повертаюiься до ньою
Мертенс! Колишнiй президент Мертенс! Той самий Мертенс!
– Панове вiйськовi! Рiшучiсть i одважнiсть – найкраща зброя Особливо в таких випадках. Треба заарештувати Раду Армiї. Це – найлегший план. Є у вас сила захопити палац? Не всi вiйськовi розумiють нiмецьку мову. Швидкий шепiт помiж собою.
Тодi гиркаючий голос по-англiйському повторює те саме. Негр Ну-шу-му-шу скидає головою, плечима, кулаками.
– Є! У нас є! Всi сонцеїсти!
Iндус швидко пiдходить до Мертенса й простягає руку:
– Прекрасний, вiрний план. Товаришi! Нас може врятувати смiливiсть i рiшучiсть. Нам треба взяти палац!
– Палац охороняє свiтляна батарея. Нi з повiтря, нi вiд землi нема доступу!
– Все одно! У нас теж найдуться свiтлянi батареї.
– Захопити їхню батарею!
– Та як же її захопити?! З-пiд землi, чи що?! Тут Мертенс раптом швидко пiдносить куцу руку.
– Панове! Палацовiй вартi вiдомi пiдземнi ходи мого палацу?
Нiхто не може на це нiчого сказати. Нiхто нiчого не чув про пiдземнi ходи. Японцi вiдбували варту при палацi, але про пiдземнi ходи нiчого не вiдомо. Може, особиста охорона Сукурамi знає про неї. Але як їх знайти, тi ходи? Куди вони виходять? Що за ходи взагалi? I чи не поначинюванi вони газовими мiнами, якi знищать усякого, хто увiйде в тi ходи?
Мертенс якийсь мент важко, задумливо дивиться в пiдлогу, не слухаючи суперечок. Потiм помалу пiдводить сiдлаєте чоло, наставляє його на iндуса й спокiйно гиркає:
– Я знаю ходи. Всi. Можу провести.
На Марту Пожежу вiн не дивиться, але бачить її швидко повернене до нього палаюче волосся.
Iндус дуже повiльно, поштиво вклоняється й серйозно дивиться прекрасними задумливими очима у важке, iржавого кольору лице.
– Велика небезпека, пане президенте. Ваше життя..
– Небезпека скрiзь. Не в небезпецi рiч Маєте досить вiрних людей?
– Я хочу думати, що маю.
– Їдьмо!
Мертенс рiшуче повертається й прямує до виходу, важко й твердо пересгавляючи короткi ноги. На Марту Пожежу вiн усе ж таки не дивиться, але, порiвнявшися з нею, раптом зупиияєгься, простягає руку й слабо, блiдо посмiхається.
– Радий, принцесо, побачитись. Приємно вражений. Сподiваюсь iще побачитись.
Принцеса Елiза сильно, мiцно стискає руку, шарпнувши її так само, як колись Марта Вона ясно, з викликом якимсь дивиться на нього, хоче щось сказати, але не встигає: японцi, негр, якiсь iншi темнi обличчя пропихаються мiж ними, оточують Мертенса й iндуса й сердито, схвильовано вимагають сказати, що ж їм робити. Не можуть же всi до пiдземних ходiв I взагалi треба розробити детальнiше план. А коли через пiдземнi ходи неможливо? Що тодi?
– Стягати всi, якi є, сили до палацу! Взяти центр! Робити над палацом демонстрацiї, притягати до себе увагу, постягати з палацу в повiтря й лоза палац усю варту. Зайняти в повiтрi всi пiдступи до палацу.
– Але нашi вогнi? Якi нашi вогнi?
– Жовто-зеленi. Вогнi Сонячної машини!
– Панове! Нема часу на деталi! По дорозi обговоримо
– Панове! Не робити в мiстi зайвої тривоги Не викликати настороженостi противника.
– Але треба попередити iншi салони!
– Швидше, швидше!
Метання тiл, судорожнi стиски рук, одвертi болючi доцiлунки, чогось шукання, скрики, здоровенний чорний кулак у iповiтрi.
– Всi невiйськовi – попереджати салони, попереджати всякого вiйськового на вулицях, в будинках Швидше, панове, швидше!
Елiза хапає за одну руку доктора Рудольфа, за другу – Труду, що, нарештi, протискається до неї, й тягне обох до виходу швидше, швидше попереджати
– Елiзо! Елiзо!.. Ради бога, як це, Елiзо?
– Потiм, потiм, Трудонько! Там, по дорозi! Швидше! В нас є авто?
– Є.
– Вiддайте iншим i їдьте з нами! Швидше!
В саду в пiтьмi чути бурхливий, змiшаний iз рiзнотонних голосiв гомiн – то вiйськовi радяться Ах, що та Труда там так довго! Зелено-жовтою смугою розрiзується тьма над садом, i смуга прожогом летить угору, гягнучи за собою темну масу лiтака Друга ракета свiтла, з темною довгастою гулею лiтака За ними третя
Отак би звитися в небо! Ах, що ж та Труда!
А вiн сидигь на старому мiсцi, все такий самий затихлий, все так само несмiло плечем шукаючи вiдповiдi її тiла. I її плече м’яко й сильно вiдповiдає. I бiльше нiчого не треба, нiяких слiв, мов, навiть мови очей.
Аж ось нарештi летить миле Страховище. Прожогом вилiтає на авто, обнiмає за шию Елiзу, бурно цiлує в лице, чоло, волосся.
– Елiзо?! Це ж… Це ж… Значить, це Рудi?! Рудi?!
Елiза пiдводить до неї вгору вогкi великi смiхотливi очi.
– Та ви не Елiза! Я дивилась i не могла пiзнати. Рудi, в мене голова крутиться!
Рудi ж теж мовчить, i його очi теж чудно й вогко блищать пiд свiтлом лiхтарiв.
Авто злегка шарпається, i Труда падає на сидiння.
– Трудо, ви показуйте дорогу. Просто? Назад?
– Просто, просто!
Труда не може сама сидiти ззаду. Вона схоплюється й примощується збоку, тримаючись за плече Рудi – так їй видно принаймнi хоч профiль Елiзи. Але не встигає вмоститись, як iзнову схоплюється й хапає Елiзу за руку.
– Стоп, стоп! Макс! Максе! Максе!
На тротуарi помалу розвезеними кроками посувається висока постать. Зачувши крик, вона здивовано зупиняється й придивляється до авто
– Ну, Максе! Що ж ви стоїте? Швидше!
Але, пiдiйшовши вже до самого авто, Макс iзнову зупиняється – поруч iз Рудi при стернi сидить простоволоса, розкудовчена принцеса Елiза! Дивиться при цьому на нього й чудно, не то збентежено, не то лукаво, посмiхається. I Рудi мовчить I Труда трiумфуюче стоїть i жде. Невже?!
Але Труда перехиляється до нього, хапає обома руками за плечi й тягне до авто:
– Швидше, швидше, нема часу.
В авто ж хапає за голову й несамовито, збожеволiло цiлує. Авто знову шарпається, здiймає вiтер i летить вулицею, ковтаючи все, що жене назустрiч.
Макс ошелешено напiвлежить i дивиться в нахилене над ним лице Труди. Воно труситься вiд гону авто, киває кучерями, хилитається то сюди, то туди й хапливо, гарячкове сипле на нього такими словами, вiд яких ошелешенiсть iще дужче налягає на тiло Цiлий вулкан подiй за кiлька годин.
– А тепер ми мусимо попередити всi салони, всiх вiйськових, яких зустрiнемо. А Мертенс, Максе, Мертенс! Вiн – герой! Максе, а Елiза?! Я нiчого не розумiю Абсолютно нiчого! Максе, як це могло?! Якби ти бачив її! А Рудi, Рудi?! Максе! Ти що-небудь розумiєш?!
Макс раптом бурно скидається, хапає голову Труди, переломлює назад i надушує довгим поцiлунком – вiн розумiє.
Труда вигинається, вiдштовхується руками, крутить головою й нарештi затихає I як затихає, Макс випускає її й вiдкидається назад. А авто жене, цмокає, вищить шинами; вiтер, як кiнським волосом, тягне по лицi; гривасто витяглось пасмо волосся з голови Елiзи.
– Максе, ви збожеволiли?!
– Може, i збожеволiв. I що тут дивного було б?
– Максе, але що буде? Що буде?
– Чорт його знає!
– Ти думаєш, вони вiзьмуть палац? Я не вiрю. Вони всi такi розхристанi, ошелешенi I в тi пiдземнi ходи я не вiрю. Максе, треба закопуватися глибоко в землю, пiд льохи навiть. Тодi свiтло й газ не дiстануть Китаєць казав. Але куди ж ми заїхали?! Елiзо, Елiзо! Праворуч! Назад!
Елiза злякано зупиняє машину и озирається до Труди.
– Назад! Ми проїхали.
Авто завертає назад, шарпається i знову летить. Елiза ж знову напiвпримружує очi вiд вiтру й од того, що його пальцi обережно просуваються мiж її тiлом i обiймають руку нижче лiктя. Так можна тепер мчатися всю нiч – i хай буде, що буде.
– Елiзо, налiво! Налiво, Елiзо!
– Ах, налiво? Зараз, зараз!
Пальцi сполохано зсуваються з руки, i стає видно порожню вулицю, самотнi лiхтарi, поснулi вiкна будинкiв.
– Стоп! Тут!
Макс i Труда iзстрибують i бiжать у дiм. Увесь перший поверх його жовтою щербиною горить на темнiм безживнiм фасадi.
Тодi пальцi хапливо просуваються мiж тiлом, обнiмають руку, i рука нiжно притискує їх разом iз собою до тiла. I тепер так можна сидiти всю нiч – i хай буде, що буде.
Але Макс i Труда вже бiжать (що вони там – одну секунду були?) i знову пальцi зсуваються.
I знову скажено летить авто пустельними вулицями, зупиняється Макс i Труда вистрибують iз нього, зникають, вертаються. Вони щось говорять, говорить в i н, говорить i вона, але все, все, що вони всi говорять, таке нереальне, маленьке, блiде Реальне, велике тiльки те, що говорять пальцi, та те, що там десь говориться в небi над палацом Мертенса чи пiд ним у землi Що там? Що за свiтлянi пасма блискавками пролiтають он там у промiжжi домiв на темному нiчному обрiї?
– Панове! Їдьмо до палацу Мертенса! Я не можу бiльше!
– Їдьмо, їдьмо!
Пальцi сильно здушують руку – їдьмо!
А пасма свiтла, що ближче до палацу, стають щораз частiшi Вони прожогом летять, як метеори в темно-сiрiй височинi, зникають за будинками, вистрибують, стрiмголов падають униз.
– Панове, там уже бiй! Там бiй! Елiзо, ради бога, швидше!
Але авто вже й так гойдається, як колиска, вiд швидкостi, i вiтер рiже очi осокою.
Вже виразнiшi й виразнiшi свiтлянi стьожки. Як велетенський серпантин, вони в’ються в густiй тьмi, гоняться одна за одною, сплiтаються.
Авто вилiтає на Алею Вiдродження. Зараз палац.
Раптом десь далеко розлягається велетенський вибух. Авто здригається пiд рукою Елiзи, робить хисткий вимах убiк i, вирiвнявшись, притишує ходу.
Все небо над парком, над Алеею-Вiдродження свiтиться вiд рiзнокольорових стьожок. I ззаду ближчих видно темнi овальнi тiла повiтряних страховищ. Бiльшiсть рухається дуже помалу, поводячи велетенськими свiтляними вусами. Другi вище над ними швидко нишпорять, освiтлюючи одне одного. I тодi видно на мить блискучi металiчнi й склянi заброньованi тiла їхнi з розчепiреними крилами.
Елiза пiдводить авто пiд кошлату покрiвлю каштана й зупиняє,- далi їхати небезпечно Згори їх не видно, а звiдси видно все.
А крiм того, тут так темно, що можна притулити його руку до свого тiла, включити, як ток, його тепло в своє й з пiд затишку близькостi слiдкувати за тим, що вирiшує там на небi долю тепла – щастя всiх.
Дивний, незрозумiлий рух. Був вiн чи не був? Поразка чи перемога? Нi, перемога iнакше виглядала б, iнакше вiдчувало б небо її.
Знову вибух здалеку. Другий. Третiй. I щоразу велетенськi вiяла сяйва злiтають угору.
– Що це?! Що воно?!
– Тш! Тихше треба балакать! Очевидно, вибухи газу.
– Дивiться, дивiться, тут якийсь надзвичайний рух Стьожки раптом, як iскри з паровоза вночi, прожогливою, шугливою зграєю всi кидаються в один бiк Чого?! А звiдти, з боку вибухiв i сяйв, летить якась сяюча смуга, як розпалена штаба залiза Може, сонцеїстський полк? Умить, як ударена молотом розпалена штаба, розлiтається вогневими бризками в обидва боки I вмить усi, одна за одною гаснуть Що сталось?! Розбито полк? Упав? Але в ту саму мить гасне й палацова зграя стьожок. Тiльки велетенськi страховища так само сторожко й помалу соваються над палацом, водячи свiтляними вусами. Значить, тi погасили вогню. I тепер там, у тьмi, високо над землею, тихо крадуться, нишпорять, пiдповзають однi пiд одних.
Труда не може сидiти спокiйно. Вона з усiєї сили тисне Максову руку, шепоче, тягнеться всiм тiлом туди, в небо.
Вмить пiд страховищами внизу (очевидно, в палацi) розлягається чудний гомiн, потiм щось страшно вибухає раз за разом, блимаючи в небо таким свiтлом, що всi чотири обличчя за кожним разом вистрибують iз тьми. I виразно видно поширенi, неприродно блискучi очi.
Серед страховищ їздiймається непокiйний рух, миготiння рiзнокольорових вогнiв, звуки труб. Вони прожогом летять одне до одного Але тут же, як налетiлий на яму кiнь, одстрибують убiк, летять угору й гаснуть. Що таке?!
– Дивiться, дивiться синiй промiнь, синiй промiнь! Знизу, з палацу, в небо вузьким вiялом увiткнулося пасмо синього свiтла Воно помалу, поволi рухається то в той бiк, то в другий I це легеньке повiвання синього вiяла змiтає з неба, як пушинки, велетенськi страховища. Але в той самий мент у чорнявi неба, там, де зникли страховища, бризкають невеличкi iскри. Бризкають, гаснуть, а через якийсь мент унизу пiд ними громом розкочуються вибухи.
– Вони вiдстрiлюються! Палац узято! Палац узято!
Синiй вiник жвавiше лiтає по небу, кружляє, перелiтає вiд Iскри до iскри, гасає, мете. Часом його синю смугу перерiзує стрiмголов летюче, темне, з блиском i крилами тiло, падаючи вниз,збитий левiафан.
У повiтрi чути якийсь гостросолоний дух. У носi крутить, щипає за очi, виступає слина.
Доктор Рудольф раптом сильно тисне Елiзу за руку й швидко повертається до Труди й Макса.
– Панове! Газ! Швидше звiдси!
Елiза хапливо нахиляється до стерна, клацає, авто здригається, пнеться задом, м’яко повертає носом i, ставши як слiд на дорогу, прожогом жене до мiста.
А вибухи позаду вже переходять у безперестанний дрiботливий гуркiт. Вiяло гасає по небу. З бокiв з’являються счьожки, зникають, iскряться.
На вулицях повно народу. Розбурханим, розтривоженим комашником бiгають, перебiгають iз мiсця на мiсце. Летiти вже вулицею не можна Комашня щохвилини зупиняє авто, видряпується на нього, засипає питаннями, жахно скрикує, обсипаеться, летить рятувати свої комашинi подушечки. А замiсть обсипаних насипаються iншi.
Небо вже починає сiрiти. Контури будинкiв виступають угорi виразнiше, вогнi вулиць стають блiдiшi.
Там же стає все тихше й тихше й нарештi зовсiм затихає. I немає вже свiтляних блискавок, стьожок i вiяла. Кiнець.
Але який?! Перемога чи..
Вмить iз того боку вiд палацу вилiтає широке пасмо свiтла. Воно помалу спокiйно сунеться небом низько над землею, як колосальний гребiнь. Зубцi його часом черкають об шпилi й башти будинкiв, i тодi вони загораються на мент свiтлом i гаснуть.
– Летять палити Берлiн!! А а-а1!
Кишуща маса комашнi ураганом панiки розмiтається з вулицi на тротуари, впихається виючими грудками в дверi, у вiкна, в найменшi щiлини. Рудольф, Макс, Труда кричать, заспокоюють, але їхнiй крик губиться серед зойку й лементу, як писк комарiв серед шуму прорваної загати.
А страшний гребiнь щораз ближче та ближче. Вже блимає вiдблиск його вогню на шибках вiкон, уже жовтiють стiни будинкiв угорi. От уже майже над головами, вже один бiк вулицi освiтлений, як од пожежi, другий – у косих тiнях.
Але що то?! На свiтляних велетенських зубцях гребеня величезнi рамцi, а в тих рамцях якiсь чорнi лiтери. Так, дiйсно, лiтери! Нiмецькi! Читайте, читайте!
“Сонцеїсти! Вiтаємо з перемогою! Вороги Сонячної машини в Нiмеччинi знищенi. Армiя з нами й вами! У французькiй експедицiйнiй армiї повстання. Перемога Сонячної машини на всiй планетi. Слава Сонячнiй машинi!
Каесем Експедицiйної Армiї Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi”
Благовiсний, палаючий щастям, мовчки гримлячий гребiнь просувається далi. Тiнi пересуваються, загораються новi шибки, гаснуть, жовтiють стiни, рухаються, сiрiють.
А мiж стiнами, топчучи рухливi тiнi вiд гребеня, задравши голови в жарiюче небо ранку, реве, лопотить, сяє очима висипана знову iз щiлин комашня.
– Слава!! Слава!! Слава Каесемовi! Ура! О-о! А-а!
Юрба кишить, кипить, галасує захватом.
Труда задихається вiд щастя. Воно таке велике, що вона не може рухатись, не може навiть за руку взяти Макса, не може крикнути.
Елiза, обома руками обнявши руку Рудольфа, ще дивиться вгору, i пальцi її судорожно, з гострим болем уп’ялися в тiло Рудольфа. А доктор Рудольф чує, як усе тiло його чудно опадає, слабне, звисає на кiстках. Крик, плескiт, вигуки чудно кудись одсуваються чи прикриваються ватою, навiть бiль у руцi вiд пальцiв Елiзи стає далекий. Як iз-пiд води вiн чує безугавнi крики, чує, як Макс i Труда теж щось кричать, як обнiмають його, вiн бачить перед собою великi, прекраснi, такi страшно знайомi йому зеленi очi, почуває на овойому лицi ослаблену посмiшку, чує свiй далекий слабенький голос. Авто рухається, якiсь обличчя то вистрибують перед ним iз-пiд авто, кричать, махають руками, то зникають Хочеться заплющити очi, лягти й блаженно спуститися на саме дно, тепле, тихе, без найменшого звуку.
Але, замiсть того, вода над ним потроху розсувається, звуки стають виразнiшi, предмети роздягають каламутний серпанок, видно вже вгорi над вулицями фiалкову червонiсть на згустках хмар i латки густо-синього неба.
Авто рухається вже швидко посеред вулицi. По тротуарах тi самi обличчя, що стрибали на авто, вони iз спiвами, з криками, з дикими пiдскоками безладно товчуться. Вони вже забули всi крики й пiдскоки жаху, вони вже почувають свої ноги на порозi землi обiцяної, з дитячою щирiстю вiрячи в той мент, що на шляху до цiєї вiчно прагненої землi не буде вже перешкод i пiдскакуючi ноги їхнi не спотикатимуться вже об них.
Рудольф повертає голову направо й зразу натикається на пильнi, трошки тривожнi зеленi очi. Вони не сахаються його очей, не вiдстрибують, як увесь час, а питають знепокоєнi, любовнi. I такi зворушливо стомленi!
Доктор Рудольф у вiдповiдь їм обiймає пальцями руку й сильно притискає її до свого тiла. I тодi тривога й непокiй, як чорнi мухи, спурхують iз зелених очей, очi скрикують щастям, авто вiд того крику стрибає вперед, рявкає рiжком, розкидає грудками на тротуари злякану комашню.
I вмить упирається в юрбу й зупиняється. Площа. Рухлива поверхня голiв, потилиць, вимахуючих рук. Крики попереплiтанi з гуком бубнiв, свистом флейт, бреньканням струн. З одного кiнця раптом трiскотить крик i лопотiння оплескiв. Над головами, кумедно коливаючись, миготить щось бiло-жовте.
– Уррра-а! Урра-аi Слава Армiї! Слава! Ага, то на руках носять солдатiв. Злiва зовсiм близько теж вибухає той самий крик i лопiт. На головах, на руках юрби,смiшно подригуючи ногами i якось спiднизу блискаючи широким ротом, повним двох бiлих гребiнцїв зубiв, регочеться кучерява чорна голова негра
– Слава! Слава!!
Проїхати неможливо нi в той бiк, нi в другий, нi вперед, нi назад. Авто загрузло, як човен у ледяках, у морi голiв.
У глибинi палацу стоїть величезна бронзова постать Бiсмарка. В руку їй знову встромлено зелено-золотий прапор, i Бiсмарк залiзно, велично благословляє ним своїх нащадкiв.
Юрба нетерпеливиться й задирає голови до неба – хутко зiйде сонце. Зараз жовто-чорнi визвольники будуть частуватися сонячним хлiбом. Прилюдно, вiльно, урочисто.
Труда в захватi стає на авто й задирає голову до неба: зараз, зараз буде! Макс же радить стати навшпиньки – тодi вона зможе зазирнути через будинки до обрiю.
Але Труда не може, ну не може так непорушне чекати. В неї темнi синцi iпiд очима, губи пошерхли, очi тьмяно й п’яно блищать бронзою.
– Елiзо! Я не можу!.. Я вся горю вiд цiєї ночi, вiд усього цього Я ж нiчого й досi не розумiю. Елiзо! Ну, повернiться зовсiм сюди! Повернiться, я хочу бачити ваше лице!
Елiза тихо повертає лице i вгору дивиться на Труду тихо сяючими, мовчазними й трошки засоромленими очима. (А лице – дитяче-дитяче!!)
– Рудi! Повернiться й ви. Повернiться до Елiзи. Ну, Рудi! Рудi повертає теж голову й з усмiхом пiдводить також очi до Страховища Воно ж пильно, схилившись, розглядає їх.
– Елiзо! Я все ж таки не розумiю. Нiчого не розумiю. I не вiрю. Поцiлуйте Рудi!
Обидва обличчя одночасно швидко вiдхиляються – здурiло Страховище.
– Ну, Елiзо! Ну, чудесна, прекрасна! Ну, ради сьогоднiшнього ранку. Ви ж дивiться, яке свято! Зараз сонце зiйде. Елiзо! Ну, тут, прилюдно, одверто, з усiєї сили. Поцiлуйте. Дайте доказ усiм1 Ви дивiться – на вас i на Рудi всi вже дивляться Ану!
Доктор Рудольф знову повертається до Страховища, почервонiлий, смiшний, засоромлений, сердитий i милий.
– Трудо, я вас дуже прошу… Не треба.
Але тут раптом червона, палаюча розтрiпаними пасмами голова Елiзи швидко повертається, скидає чудними серйозними очима вгору на Труду, перестрибує ними на зверненi до них голови цiкавих, нахиляється, двi руки її беруть руку Рудольфа й пiдносять до її уст. Рука Рудольфа злякано, замiшано шарпається, але уста Елiзинi притиснулись до неї довгим поцiлунком i тримають. Потiм червона голова пiдводиться й знову дивиться на юрбу й на затихле, не то вражене, не то пройняте поштивiстю лице Труди.
А яо юрбi спочатку шарудить шепiт: “Рудольф Штор… Рудольф Штор, Рудольф Штор!”, потiм переходить у гомiн, лиця повертаються до авто, наставляючи в одну точку бiноклi очей, не вiдриваються, тягнуться. I коли червона голова перед ними схиляється до руки й застигає в поцiлунку, очi юрби застигають так само, як Трудиш. А коли червона голова пiдводиться й обводить лиця серйозним i сяючим поглядом, вони здригаються одним рухом i вибухають.
– Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовiї Слава! А-а! А-а!)
Крик помалу, зигзагами, як по запаленому шнурку, перебiгає всiєю площею, запалює всi голови, здiймаь величезний вибух оплескiв, вигукiв, натовпу.
Рудольф Штор уже стоїть на ногах i киває головою на всi боки. А всерединi прикушує посмiшку: iдола спiймано! Потiк тiл пiдхоплює iдола разом з авто i везе його трiумфальним походом.
Iз-за будинкiв на сиво-молочнi хмарини, на пухкi кучерi землi тепло лягають рожево-золотi благословляючi пальцi Великої Матерi.
Залишити відповідь