Широченне поле кишить уже зранку висипаним iз велїтенського мiшка на блискучу зелень людом. А потоки тiл щораз бiльше стiкаються та стiкаються в авто, двоколесах, на конях, i, головне, на власних ногах iз усiх каналiв Берлiна. З коробками Сонячних машин за плечима, з цiкавiстю, з тихим блиском волi в очах, iз гомоном, спiвом, бренькотом гiтар, мандолiн. Усi святочно якнайкраще прибранi, всi пiдстриженi, хоч не всi голенi, але ж усi вимитi.
Небом од сиво-золотої хмари до хмари величию, благосно-. палюче творить довiчну путь свою Велика Мати. Далекi-далекi фiалковi тони лiсiв запнутi серпанком синюватого туману. А з другого боку в небо до Матерi в захватi простягнув свої шпилi, башти, дзвiницi старий Берлiн.
I як тiльки останнi будинки вiдсуваються за стани, так перед очима серед поля встає гора. Справжня гора, якої тут нiколи не було. Навiть заросла зеленою соковитою весняною травою. А на самiй горi… Що там на горi? Золота велетенська скриня? Ковчег! Жертовник? Вона горить ребрами, гранями, стрiлчасто промiниться жовтим, золотим, слiпучим блиском. На нiй на одному кiнцi комин, як у Сонячної машини. Госто-ди! Та це ж величезна Сонячна машина!
I вже невтримно плещуть руки до рiдної, знайомої, не зразу впiзнаної.
Але що там за будiвлi за горою? Ангари, бараки якiсь? Круг гори спiраллю до самою Сонячної машини йде дорога з високим бар’єром. Люди крихiтними кузочкамн лазять по горi, облiпили п’єдестал Сонячної машини, величезними згустками хилитаються по схилах i пiд горою.
Густий, моторошний гуд стоїть над полем, рiвний, гуркочучий, як гомiн вод велетенського водоспаду. Краплини цього водоспаду рухаються, миготять усiма фарбами своїх убрань. Хiтони вiльноспiлчан, старi омнеїстичнi жабо, переливчастi шовки, нiжна бiлiсть старого мережива. А помiж ними тепла, непiдлегла нiяким фарбам матовiсть голих спин, рук, грудей. Гордi змогою показати свої напiвголi тiла, пiдстьобнутi поглядами, увагами, заздрiсними й захопленими, вони недбало й зневажливо просуваються помiж замотаними в купи матерiй нещасними – хiба ж можна на свято Сонячної машини з’являтись отакими опудалами? А ще сонцеїсти, вiльносиiлчани називаються!
Гуд росте, обростає новими голосами, спiвами, вигуками, оплесками. Кишуща маса крапель водоспаду щораз ширше й ширше розливається на полi, вже от-от досягне фiалкового тону лiсiв. Уже по полю на рiвних вiддаленнях розставляють трибуни з широкогорлими рупорами. Вже бiля ангарiв iде якась шамотня, кузочки бiгають то туди, то сюди.
Принцеса Елiза й граф Адольф, сидячи на свойому власному екiпажi, по черзi водять бiноклем по рябiй гулькуватiй, рухливiй поверхнi голiя. У склi миготять посмiшки, роззявленi роти, пiднесенi догори, застоянi, зачудованi очi, блискучi частини авто, застряглих серед голiв, як човни серед покришеної криги.
Граф Адольф iз усмiшкою наводить бiнокль на гору. Вона облiплена ярусами. Пiд самим фундаментом золотого iдола, очевидно, зiбралися жерцi й первосвященики. Так само, як тисячi лiт тому, як у всiх епохах життя людства, як за найбрутальнiшого рабства й неуцтва, так само й тепер жерцi не змiшуються з юрбою, так само знахарять i обкурюють чадом дивовижного й показного слабеньку душу юрби. I так само цими немудрими комедiями вiльнолюбне, незалежне, творче жрецтво здобуває собi першi мiсця й тримає пiд своєю владою очманiлу отару.
Принцеса Елiза сидить рiвно, тiсно стуливши зблiдлi пришерхлi уста. Пiд зеленими, велично напiвнакритими повiками, очима – фiалковi.пiдпалини, а в крилах носа – блiда жовтявiсть. Вона скупо вiдповiдає на уваги графа Адольфа й безжурно, непричетне водить очима по поверхнi тiл. Чужими, стороннiми скелями загрузли вони серед цього велетенського органiзму, пронизаного одним духом. Чужi, непотрiбнi, самотнi.
– О, на горi шамотня збiльшується! Чи не зводив.прибути сам президент, славетний Рудi Штор?
Принцеса Елiза мовчки бере з рук графа Адольфа бiнокль. Лiниво, недбало наводить скло на гору. Вiнки, гiлля, прапори, плакати, руки, голови. На лавах жерцiв чужi, незнайомi постатi.
Ах, нi, одна знайома, коротконога, опецькувата, квадрате пика, iз сiдластим чолом. Але посерединi в самому центрi мiсце порожнє.
Раптом над ворухливим рiзнобарвним морем iз усiх трибун, у всiх напрямах, ляпаючи об хмари, об голови, об шпилi, летять вiщувальнi, закликаючi, попереджаючi металiчнi крики труб.
“Та-та-та-тi-i! Тi i-та-та-та-а!”
Море гойднулось, зарябiло поспiшним безладним рухом, вирiвнялось головами, устромилося сотнями тисяч очей у зелену, квiтчану золотим колосом гору. I вже шелест шикання, втихо мирючапня, як вiтер очеретом, хвилями жене од краю до краю.
На трибунах зручнiше наставляються роззявленi горла рупорiв. Затихають. I вмить над полем з усiх горлiв в один мент, одним суцiльним i ромовим голосом, таємно роздiленим на десятки шматкiв, гримить:
“Браття! Розкутi, вiльнi, воскреслi браття! Ми вступаємо в обiцяну землю тисячолiтнiх мрiй наших предкiв. Ми чуємо вже хвилюючi радiснi подуви нової, таємної епохи. Але ноги нашi ще пораненi тисячолiтньою дорогою страждання й шукання, в душах наших ще не заросли травою забуття слiди кайданiв i звалюваних кумирiв, тiнi минулих страхiть iще тягнуться за нами, дихаючи в нас непокоєм.
Браття! В цей день свята, свята волi, розкуття, озирнiмося назад Гляньмо в очi темним тiням, покропiмо їх нашим вiльним смiхом, перехрестiмо духом сонця – i хай на вiки вiчнi згинуть!”
Голос змовкає. Над затихлим людським морем стоїть тиша. Сонце пекучо благословляючими пальцями водить по невкритих головах.
I знову металiчний, трубний, вiщуючий, закликаючий крик розлягається вiд краю до краю. Голови тих, що на горi, чогось повертаються в бiк ангарiв. Голови в долинi цiкаво, жадно пнуться, стараючись також туди зазирнути.
Трубний крик змовкає. I зараз же громовий голос заступає його мiсце.
“Браття! Зараз перед нами пройдуть образи минулого. Духом хороб, дурощiв, злочинств i нещасть повiє на нас”.
З-пiд гори помалу починає висуватись велетенська чудна група, рухаючись щораз вище й вище круг гори спiраллю дороги, пiдставляючи себе то спереду, то з бокiв, то ззаду напружено вп’ятим мiльйонам очей. Рухається вона на п’єдесталi, вкритому чорною, жалiбною похоронною запоною.
На самiй серединi п’єдесталу на чорному хрестi висить розп’яте тiло жiнки Але зросле двома половинами, двоголове, чотиригруде, чотирируке I одна половина його перегодована, набухла – трупно бiле тiло з пикатою круглою головкою.
Друга половина – виснажене, напнуте на кiстки буре, стра-хiтно худе тiло э вимученою черепосхожою головою. Воно звисає з хреста висхлим бурим стручком, звiсивши неохайнi коси на сухi зморщенi торбини грудей.
Пiд розп’яттям двi групи постатей. На боцi набухлої трупно-бiлої половини – такi самi групно бiлi, набухлi, перегодованi. Однi, роззявивши рота, закинувши голови, задихаються. Другi боляче роздирають роти тоскним позiханням, третi жадно жменями пхають у себе страву, четвертi, хижо вискалившiї зуби, скорчившись над скринькою, люю озираются. А мiж ними другою половиною стоять па варгi г?кi самi набух.ii постатi з мечами в руках.
На боцi бурої, виснаженої половини – такi самi виснаженi, бурi, обтягненi шкiрою кiстяки. Однi лючо тчi нiться скоцюрбленими пальцями до пертої половини, друн смокчуть сьої пальцi, третi кладуть голови в петлi, корчаться, прок чигають, ридають, покiрно хилягь голови.
Рупорний громовин голос, стаючи аж до фiалкової мряки пiд лiсом, як голос iз неба, гримiть:
“Ось – Розп’яття Нерiвностi. Тисячi лiт висiла на ньому людськiсть, ссiмогубiю розп’яiа на двi рiзнi часiини, але неподiльно, нерозривно зросла вiд вiку вищим законом. Тисячi лiт одна половина задихалась од перегодовання, загибала вiд нудьги, бездiяльноси, гнила вiд хороб надмiрностi, сушила себе жорстокiстю. Тисячi лiт вони насильством, кров’ю й мечем обороняли свої хороби, свої отруинi розкошi, вважаючи їх за вiчний, незмiнний закон i за свої неодбиральнi привiлеї.
I тисячi лiт друга частина людськостi задихалась од недогодовання, загибала вiд голоду й холоду, гнила вiд хороб, винищення, роз’їдала себе заздрiстю, сушила себе ненавистю и тисячi лiт покiрно хилила голову, вважаючи це за лютий непоборний закон”.
Мiльйони напнутих ниток-очей напружено тягнуться на гору. Раптом з обох бокiв башти повiльно, певно висуваються наперед двi велетенськi золотi руки. Вони спускаються до Розп’яття Нерiвностi, обнiмаються, прилипають до чорної запони й Розп’яття, злегка хитнувшись убiк, починають помалу здiйматися вгору, до башти. От двоголове розп’яте тiло вже до-сягло зубцiв комина Сонячної машини, от воно висувається над комином, от на тлi неба чiтко, хмарно й моторошно висить поламане стражданнями колосальне страшне тiло.
Зацiпенiла, вросла в землю, затаїла дух людська мiльйоно-голова маса, розлита по велетенськiй долинi Чутн далеке-далеке срiбне дзеленчання жайворонка.
I вмить, знову ледве схитнувшись наперед, мов уклонившись людству, Розп’яття здригується, золотi руки пiдносять його ще вище до неба, показуючи сонцю, i сильно сягають у роззявлену пащу Сонячної машини. I як тiльки в коминi зникає кiнчик хреста, так зразу ж звiдти вибухає чорно-сивий дим, iскри, i над зубцями золотої башти випинаються величезнi, жовто-червонi, раїїсно-жаднi язики полум’я.
Зацiпенiла маса рапгом сколихується, ухкає й розривається таким громом оплескiв, що двi галки, мирно лiтаючи над полем, iз жахом шугають угору, одурiло, розгублено кидаються то в один бiк, то в другий i з усiєї сили вимахують крилами, стрiлою женучи до лiсу. А внизу пiд ними лопотить мiльйонами коротеньких крилець колосальна птиця, кричить радiсно-диким криком i не може зiрватися з мiсця.
– Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!
Тiльки на затертiй людською лопiтливою ревучою кригою скелi двi постатi сидять непорушними, закам’янiлими чужинцями.
Граф Адольф косо водить очима по бурхливiй витягненiй у радiснiй нестямi догори масi й нахиляється головою близько до голови принцеси Елiзи.
– Ми звертаємо на себе увагу. Мусимо теж плескати. Дика юрба може впасти в сказ.
Але блiде, з гострим схудлим овалом i зеленими велично примруженими очима лице ледве схитується зневажливим, холодно-гордим усмiхом.
– Я буду плескати, ваша свiтлосте. Рискувати вашим життям у цiй гидкiй комедiї я не хочу.
Принцеса Елiза не вiдповiдає, все мружить очi на золоту башту, над якою розтає чорно-сива хмарина диму.
I от на тлi густої зеленавостi нечутно висувається вже нова Тiнь Минулого. Це велетенська брудно-сiра в буро-червоних плямах щетиниста потвора з тiлом iхтiозавра, з лупатими, косо закоченими, криваво-чорними очима, з роззявленою пащею, з якої замiсть зубiв визирають дула гарма! Вся спина втикана щетиною з багнегiв, щабель, списiв Боки блискають лускою з черепiв. У лапах роздертий труп людини, i сама потвора по черево загрузла в купi трупiв.
“Ось страховище вiйни. Тисячi лiт на всiх кiнцях земної кулi воно пожирало молодi життя. Iз трупiв, принесених у жертву цьому страховищу, можна б iзшити саван на всю пла-негу земну, обгорнувши йою круг неї багато разiв”.
Страховище повзе спiраллю вгору, а за ним iз пiд гори вже висiваються й сунуть однi за одними страхiтнi, огиднi, смiшнi, i рiзнi образи минулого.
“Ось класова борогьба, от злиднi – влюбленi дiти Нерiвностi. Ось Злочинства, незаконнi, але неминучi брати злиднiв – Грабiж, Крадiж, Убивства. Ось Влада! Дивпься, як пишно, як урочiїсю важно летить ця утриманка Нерiвностi.
Ось рабство працi. Якими браслетами й намистами окутий пасинок Нерiвностi!
От цiла родина – матусенька з донечками й синками, – мораль трупоїдiв i її дiти: Лицемiрство, Брехни, Обман, Пiдкупство, Прислужливiсть, Забобони.
От Розпуста.
От Самогубство.
От Насила”.
Калiкуватi, хижi, принижено-злiснi, нахабно наврипистi, повзаючi, плазуючi сунуть нiмi велетенськi потвори одна за одною вгору спiраллю зеленої гори. I гуд гнiву, i гуркiт смiху, i крики огиди хилитають, бурлять морем голiв.
От вони всi вже непорушно стоять суцiльним обмотаним круг верхiв’я гори ланцюгом. Моторошно випинаються на тлi неба обриси постатей. Та-та-та-тi-i! Тi-та-та-та а!
“Браття! От та банда, що з пелюшок людськостi краде, грабує її щастя. От тi вiчнi сили, що стоять на воротях раю, на межi обiцяної землi. Хмарним законом жили вони в наших душах, умовляючи в нас вiру в їхню незламнiсть, неминучiсть, вiчнiсть, непоборнiсть, ламаючи нашу волю, викохуючи зневiр’я, розкладаючи нас i пануючи над нами.
Але, браття! Дивiться на гору! Дивiться на зелену сонячну гору, браття”.
А золотi руки помалу з грiзним спокоєм обiймають дикий хаос сплетених закривавлених тiл – здiймають угору, показують сонцю, хмарам, лопочучiй, ревучiй масi внизу й жбурляють в огонь Сонячної машини. I знову хмара диму и полум’я шугає вгору, знову бурею радостi шепотить людське море внизу.
I одна за одною ковтає золота соячна башта потвори пiд гуркiт i безустанний плескiт мiльйонiв рук.
I це так грандiозно, це сповнює таким захватом, що Труда бiльше не може- вона мусить зараз же бачити Макса. Мусить за всяку цiну, хоч би там усi сторожi ангару стали їй на дорозi, хоч би їй довелося просвердлити своїм тiлом утроє товстiшу й густiшу масу тiл.
Кучерi розтрiпалися, лице пашить, у вухах ляскiт крикiв, оплескiв, вигукiв.
– Ради бога, пропустiть! Менi дуже треба! Трiпочуча гуща тiл неохоче, неуважно розсувається Труда щораз ближче й ближче просувається до ангару, до величезних кулiс, з яких випущено недавнiх акторiв, вiд яких стоїть димок над горою й грiзний, страшний, надприродний гул i гуркiт людського моря. Але височеннi ворота щiльно, глухо замкненi, i при воротях – молода, напiвгола жилава постать сторожа.
– Ради бога, громадянине, менi треба на хвилинку Макса Штора. Макса Штора менi iреба.
– Макс Шюр.зайнятий. Не можна.
– Голубчику, я ж сама ще вчора тут працювала. Я – жiнка Макса Штора Ну, на хвилиночку, голубчику. На крихiтну, крихiтну. Я зараз же вийду. Iй-богу, вийду. Ну, господи, як це нудно!
Але ворота злегка вiдчиняються – i, господи, яке щастя, сам Макс, наче вчувши її голос, заклопотано виходить.
– А, Труда? Ти як? Чого?
Трудина рука обплiтається круг руки Макса, прилипає, стягує тiло до тiла.
– Масi! Масi! Як прекрасно! Ну, бачиш, бачиш?
Але Масi заклопотано поспiшає далi, задирає голову догори, сердито хмурить брови. I раптом вибухає:
– Ну йолопи, йолопи й бiльш нiчого! Що з ними робити!
– Що таке, Максе?! Що?!
– Скiльки ж разiв на репетицiях казав: не розтягати фiгури таким ланцюгом. Не затягати темпу. Раз, два, три! I кiнець! Ну коли, ну коли вони їх постягують?
– Ну, Масi, дурниця! Все так знаменито, чудово проходить, що…
– Ах, чудово! Випустили Мораль, а рупор смалить: “От Самогубство”. В Лицемiрства рука вiдiрвалась. Казав Зандеровi, що невiдмiнно вiдiрветься. Ну, а так загалом гарно? Справдi?
– Чудово, Максе! Грандiозно!
– Робить враження!
– Колосальне. Знаєш, Максе оi навiть я сьогоднi якось страшно виразно почула себе вiльною. Ми вiльнi, Максе! Ми, дiйсно, вiльнi! Максе, я вся дрижу. По менi проходить такий мороз, що хочеться страшно, дико закричати. Весь, увесь Берлiн тут! Ти дивись, там далеко-далеко на дахах люди. Всi вулицi позапруджуванi народом I нашi ж тут, Максе, – я привезла. Мама, мама Штор, батько. Тiльки тато Штор не поїхав. Нiзащо. Навiть принцеса з графом Адольфом приїхали. Вiн же – нiзащо. Сидить сам на весь дiм i читає Бiблiю.
Але Макс раптом iз жахом вириває руку, повертається й летить назад.
– Максе! Що таке?!
– Телеграму! Телеграму! Вони забудуть, переплутають! Труда заплутується серед тiл, одстає й зупиняється. Тепер уже безнадiйно шукати. На гору до Рудi пробратись нема можливостi, до своїх, до авто – i думати нема чого. Iрма, Шпiндлери, Душнер десь потонули в гущi. А плескiт, а крик здiймають бажання теж кричати, теж простягати руки понад плечима переднiх i бити ними одна об одну до дольок
– Славаї Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!
В лопотiння крил, у гуд, у велетенський крик устромляються пронизуватi металiчнi ляпаючi стьожки трубних крикiв Як од велетенських хвиль, що обсувають пiсок i камiння з берега в море, полем просувається шипiння:
“Тш! Тш-ш!”
Труда задирає голову. Ага, тепер має бути Благословення Землi.
Останнi клаптики диму розтали над зубцями Сонячної машини Чиста зеленава синявiсть неба широко розгорнулась, розсунулась.
I от помалу, велично з за трону золотого пiдводигься й росте в блакить жiноча голова, погiм плечi, груди, все тiло, колосальне, обвите гiрляндами квiтiв i зеленi. Насичене благосною силою, осяяне усмiхом мудрої вибачливостi, прорiзане зморшками вiчностi лице злегка нахилене донизу, до застиглого ряботiння голiв. Руки простягненi вперед таким теплим утихомирюючим рухом, що, здається, хмари стануть на колiна й схилять кудлатi сиво-золотистi голови.
I серед тишi в хмари, в стiни лiсу, в сотнi тисяч блискаючих очей лунає:
“Браття, Дух Матерi-Землi благословляє нас на путь у землю обiцяну!”
Але Труда раптом iз жахом хапає себе за голову: переплутали, переплутали. Вперед же телеграму! Господи, телеграму ж уперед! Чи нi? Чи вперед Благословення? Так, дiйсно, переплутали.
“Браття! З другого кiнця Матерi-Землi вчора прилетiв до нас вiсник вiдродження. Париж нам шле привiтання. Париж скликає всесвiтнiй Конгрес Творчої Працi”.
Труда не чує вже бурi оплескiв: ах, боже мiй, це ж Макс там, бiдненький, корчиться вiд одчаю – споганили, зiм’яли, знiвечили такий момент, як Благословення Землi. Ну, що тепер робити з цим Благословенням? За ним мав бути гiмн, хори, оркестр. I раптом – Париж, Конгрес.
Але тут iз-над обрiю густими пiдземними гудами насувають уже першi хвилi гiмну. Важкий тупiт тисячi дружних нiг. Iз гуду, з тупоту ростуть, здiймаються вгору, займають усе поле, небо, хмари, переливаються через тини лiсiв могутнi, переможнi, трiумфальнi голоси.
Труда блiдне так само, як усi лиця навкруги, встромляє очi в просторiнь, з усiєї сили тисне одною рукою другу, щоб не тремтiли, i чує, як моторошний солодкорiжучий мороз проходить по сяйнi, по руках, пiд волоссям на головi i рве груди, розсуває криком, риданням, молитовним зойком.
А гiмн росте, густiшає, оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч грудей, розсунених морозом, розiдраних екстазом. Жах надзвичайного, захват самознищення, згублення себе, перелиття в єдине, страшне, могутнє. Впасти на колiна, рiзати себе, виривати серце й кидати його туди в єдине, всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом.
Принцеса Елiза одною рукою хапається за бiк екiпажа, другою – за графа Адольфа. Смертельна блiдiсть посинила нiс i лягла жахною печаттю на фiалковi опуклi повiки.
– Ваша свiтлосте! Ради бога! Вам недобре?
Голова помалу крутиться з боку на бiк, а рука нестямно божевiльне впивається з колючим болем у лiкоть графа Адольфа.
Але потроху стихає ы настає тиша. Але в очах ще екстазний спiв, i молитовний зойк, i жах, i незнайденiсть себе. Ще не вичерпано до дна щастя вiддати себе, розплистися, злитися. I вмить десь у куточку дзвiнко, тоненько, ледве чутно на крихiтному клаптику моря стрибає на голови:
– Слава Рудольфовi Шторовi!
Кинено iскру Майновими шнурами летить вона далi, росте у вибухи, вибухи зливаються в грюкiт.
– Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовi!
Велетенська ряба птиця знову люто лопотить безлiччю крил, розриває хмари бурею крику. Буря перелiтає на гору, гасає вихорами тiл, жене їх угору до пiднiжжя Сонячної машини, до нiг Матерi Землi. Вихори зливаються, бурно колишуться. I от знову прожогом сунуть униз, трiумфуючи, i на руках своїх, на плечах, на головах несуть свого iдола.
Принцеса Елiза бере з рук графа Адольфа бiнокль i приставляє до очей Бiнокль дрiбно-дрiбно труситься, ходить у рiзнi боки Все в склi стрибає, зливається в хаотичну, розхлюпану жовто зелену пляму. Але що сталося? Що за дивний, iнший рух серед голiв? Чого плями облич задираються вгору?
Принцеса Е вiза чує, як граф Адольф робить усiм тiлом такий рух, неначе хоче зiрватися з екiпажа.
– Ваша свiтлосте!
Принцеса Елiза швидко вiдiймає бiнокль вiд очей i повертається ди графсi Еллснберга. I насамперед бачить, що йому якось чудно побiлiли очi, широко розплющенi, напруженi, за гостренi. Вони всгромленi в небо на край обрiю, туди, за Берлiн, навiть на момент не звертаються до її свiтлостi.
Голова принцеси Елiзи круто повертається в той бiк, i принцеса почуває, як її власнi очi стають теж напруженi, гострi й напевно побiлiли. Iз-за обрiю в небо сунеться чудна хмара; вона одного рiвного темного кольору, з правильно обточеними лiнiями, це – велетенський широкий конус шпилем уперед. Конус сунеться з помiтною швидкiстю, закриваючи собою хмарини, займаючи щораз бiльшу та бiльшу частину неба. Безшумний, непорушне застиглий, вiн пливе одною масою, тiльки часом кiнчик конуса, як хобот страховища, немов нанюхуючи, помаленьку рухається то вправо, то влiво. I що ближче, то передня частина його стає яснiша вiд задньої, рiдша, ряба. Вже видно, що страховище немовби вкрите лускою, що кожна лусочка є окреме довгасте тiло.
– Що це, графе?!
Граф Адольф на момент скручує вниз до лиця принцеси бiлi дикi очi.
– Армiя Союзу Схiдних Держав!
I знову в екстазi молитовностi впивається в страшну хмару.
Вона ж дивним чином розгортається одною частиною щораз ширше та ширше, як вiяло. Велетенське вiяло, що перо за пером, сектор за сектором розпускається в конус, потiм у пiвколо, потiм у цiле коло.
На полi свята вiдразу вщухає всякий рух. Нова точка святочної програми? Але нi, не з програми свята це явище. Це дуже мовчазне, моторошне страховище не має святочного вигляду. I непокiй, тривога, страх, жах уже хвилями здiймають море голiв. А тiнь од страшної хмари вже темним, рiвно обрiзаним серпанком укриває голови, вже видно масу крил i тулубiв апаратiв, спереду менших, далi бiльших, а ще далi величезних левiафанiв. Глухий рiвний шум, як од дощу, сиплеться згори на голови.
– Азiатська армiя!
– Негри!
– Окупацiя!
– Жовто-чорне вiйсько!
– Рятуймося!
– Спокiй, громадяни! Ради бога, спокiй! Тут дiти, жiнки!
Але де може бути мова про спокiй серед листя лiсу, на який налетiла буря – воно трiпочеться, рветься, гойдається скаженими вимахами, не маючи сили вирватись, прикуте своєю масою до одного мiсця.
Аж ось гримить громовий голос рупорiв од краю до краю поля!
– Громадяни! Заховуйте порядок! Розходьтеся без панiки! Найвища Раїа Вiльної Спiлки сьогоднi сповiстить вас екранами про все. Порядок, громадяни!
Металiчний велетенський голос своєю силою втишує хвилювання листя. Звернувши очi вгору на мовчазно шипучу хмару, напружено чогось ждучи вiд неї, усiєю стихiєю прагнучи вирватися з-пiд неї пiд захист будiвель, збита маса голiв помалу сунеться, видушується потоками у вулицi.
I вмить iзгори з-пiд хобота страховища вибухає страшенний гуркiт вистрiлу.
Море голiв здригається, як од пiдземного вдару, жаху, i за ним здiймається такий ураган панiки, що принцеса Елiза iнстинктивно втягує голову в плечi й згинається. Але в той самий мент якась сила пiдхоплює її, графа Адольфа, екiпаж, коня й морем несе кудись. Iззаду, з бокiв на екiпаж натискають тiла, налягають на плечi, на голову, ступають ногами на колiна. Принцесу Елiзу зсунуто з сидiння на дно екiпажу скрючену, поламану, завалену тiлами. Чийсь чобiт наступив на шию й душить до землi, топчеться, ламає шию. Екiпаж гойдається, часом наїжджає на щось м’яке, пiдгецує, хилитається, от-от перекинеться. В жахно-розгорнених очах принцеси крiзь ноги часом мигне картина потопаючих покрючених пальцiв, божевiльних очей, хижо вискалених зубiв, закривавлених шматкю облич. I весь час дикий, звiрячий, несамовитий гуд крикiв, стогонiв, зойкiв, благань, прокльонiв, гарчання.
I знову вибух iзгори. I новий вибух урагану жаху. Екiпаж, як по поламаному м’якому мосту, скаче по тiлах, перехиляючись то в один, то в другий бiк. Нога з шиї зривається на груди Елiзи, совається, топче, на голову налягає колiно й при гинає додолу. Дихати нема чим. Усе зникає.
Коли принцеса розплющує очi, на нiй уже немає тiл. Граф Адольф обома руками тягне її догори, взявши її пiд пахви. Принцеса, трудно пiдвiвшись, сiдає на своє мiсце. На плечi сукня розiдрана й оголено бiло-злотисте тiло. Од виска по щоцi йде кривава смуга – зiдрана шкiра. Кiнчик носа синювато-блiдий. Граф Адольф витирає рукою пiт iз чола й знову дивиться вздовж вулицi. Вулицею жене скажений потiк тiл, ули ваючись у дверi будинкiв. А в перспективi вулицi далеко да леко видно край святочного поля. I якраз шматок горн з крихiтними фiгурками трону Сонячної машини. Тої самої Сонячної машини, що так гордо палила тiнi минулого. А в небi не тiнь Минулого, а грiзна, велична реальнiсть Дiйсностi.
Залишити відповідь