Бiлi кошлатi мухи легко й нечутне обсiдають трупи Берлiна. Вiтер роями жене їх недогорииiми вулицями, бiлим холодним пластиром залiплює чорнi рани, обмотує ватою кiстяки порозбиваних башт i будинкiв.
Нечутними холодними роями сiдають мухи на минуле й залiплюють вогнево-кривавi навiснi рани м’яким товстим пластиром.
Лежить Макс на кацапi, гидливо й невiдривно мружачi отi в засмальцьований томик. Снить нiколи небувалим, безглуздим життям. Лежить у норi перин, а руки в рукавичках. Лежить, мружить вiястi очii, потiм усуває голову в вору й знову лежить у снi.
В лабораторiї на пiдлокiтнику й на пiдлозi бiля вiкон голчастий срiбний iней. До металевих частин машин торкатися голими пальцями не можна – холодно, неприємно. Чужi, непривiтнi, колючi машини також сплять. Та доктор Рудольф i не торкається. Iнодi тiльки зайде до робiтнi, постоїть коло столу, доводить пальцем по поросi й тихенько шкандибає собi назад.
Нема часу йому сидiти в холоднiй, мерзлiй, чужiй лабораторiї. Треба знову воаити дрова з лiсу. Потiм пиляти їх, потiм колоти, потiм розносити їло хатах графського буднику. Принц Георг раптом виїхав до свого аамку лаштувати своє гнiздо. На три кiмнати треба щодня лаливо готувати. Старому графовi з графинею (в однiй кiмнатi живуть, тодi розкошувати – до окремiй кiмнатi мати,). Батьковi i матерi на одну кiмнату та принцесi Елiзi на одну. Та ще ж часом i свою спальню треба коли-не-коли протопити, огрiти свої нори.
Вiд Макса помочi нiякої – що йому до якихось там графiв i принцес. Хай собi самi рубають. Старi? Так хай помирають. Хорi, раненi? Так хай iздихають. Кому вони потрiбнi? I йому самому нiякого тепла не треба – не замерзне дiд перинами, а як i замерзне – кому вiд того бiда?
Та й батьковi, власне, нiякого тепла не треба. Пiдупав старий. Пiсля тої ночi якось раптом, одразу пiдупав, ослаб, знесилiв, наче вклав у ту нiч усю рештку своїх сил, надiй i вiри. Також цiлими днями сидить закутаний у кожух у фотелi, оброслий, зачучверений, невмиваний, мовчазний, i дивиться або в Євангелiє, або на порожню, пустельну, засипану чистим, незайманим снiгом вулицю. Чисту-чисту, без нiякiсiнького слiду колiс, з рiденькими запорошеними ямками вiд чиїхось нiг. Наче в полi стоїть дiм, наче в снiговiй безлюднiй пустелi. I Євангелiє тепер – снiгова холодна пустеля. Той самий детективний роман, що i в Макса, i так само, як Макс, гидливо й непорозумiло, застигло мружаться очi батьковi.
Доктор Рудольф не говорить iз батьком. Отак мовчки внесе оберемок дров, обережненько, стараючись не гупати, спустить додолу перед грубкою, витягне шворку й вийде навшпиньках iз кiмнати.
Та й з графами невеликi розмови бувають. Старий уже не їжить до нього теплою насмiшкою сивi стрiхи. Сидить, як батько, перед вiкном у кожусi, з позамотуваними в ковдри старими ногами, й непорушне годинами дивиться на вулицю, на чистий, срiбно-iскристий порох, що ним грається вiтер. Але зовсiм уже мовчки, зовсiм безшумно носить дрова доктор Рудольф до кiмнати принцеси Елiзи. Батько часом iз матiр’ю при ньому заговорить, iнодi гляне на доктора Рудольфа, буркне: “Навiщо такi великi оберемки носиш-пiдiрватись хочеш?” Старий граф часом привiтається, спитає, скiльки ступенiв морозу, стара графиня ласкаво, тепло дякує, прохає вибачення за турботи.
А тут нiколи нi одного слова, нi одного звуку, нi одного погляду. Коло вiкна iз шитвом чи коло столу за якимсь писанням – чорна постать iз червоним полум’ям волосся. I переважно спиною до доктора Рудольфа. Або найбiльше – профiлем, змарнiлим, кiстяним, скупчено суворим.
Панi Штор майже щоразу нiжно гладить доктора Рудольфа iпо плечах, нiжно й винувато – вiн не повинен сердитись на принцесу за її таку поведiнку: вона, напевно, дуже-дуже вдячна йому за його послуги, але тiльки сказати йому не може. Треба зрозумiти її i простити. Вона стiльки втеряла вiд Сонячної машини. А тут iще через неї мусила розстатися з коханим нареченим. Хто знає, чи знайде вiн що-небудь у себе вдома для гнiзда, чи не зруйноване й там усе. Так ретельно готував гнiздечко, мостив, прибирав, думалось: от-от поберуться, перейдуть, почнуть жити – i раптом удерлись божевiльнi люди й розтрощили життя. Не треба звертати уваги на її поведiнку, а пожалiти бiдну: днями й ночами вона не спить – все про принца Георга думає, турбується. А вдень переварить, миє посуд, шиє, латає. Руки стали бiдненькiй червонi, шорсткi, грубi – куди там про манiкюри думати. Але яка мужня, яка сильна, яка терпляча дiвчина! Iнша на її мiсцi вже давно б була пустила руки, стратила б волю, впала б у вiдчай. А вона тiльки мовчить. Мовчить i все робить. I не можна, ой, не можна їй нiчого навiть сказати, не те що помогти, все сама, нiякої помочi, нiякого привiлею. От тiльки хiба що дров самiй нет сил пиляти й носити.
Доктор Рудольф слухає мовчки, тiльки одвертi голi хлоп’ячi очi його все дивляться в пiдлогу – не смiють глянути в материнi очi, бо злякаються материнi очi, зустрiвшися з ними. Так i виходить iз кiмнати, спустивши очi додолу. Але так само й до кiмнати принцеси Елiзи входить, не пiдводячи їх. Тихо-тихо виплутує шворку з оберемка, i в кiмнатi стоїть така тиша, що чути, як надворi цвiрiнькають горобцi.
Але зате Труда, мила, хороша Труда, трошки помагає докторовi Рудольфовi. Насамперед помагає бронзово-золотистим здивовано-веселим, наївно-одвертим блиском очей. Що?! Сумувати? Чого?! Незрозумiле. Абсолютно незрозумiле. Хiба не чудесна зима цього року? Пишна, щедра – всю тобi землю застелила пухнатим чудесним килимом, качайся, перекидайся, заривайся в нього з головою. Мужчини всi – квашi, слабодухi макухи – ммее… тоскно, нудно, холодно, сумно, безнадiйно. Один доктор Рудольф козак. Та ще доктор Тiле: цiлими днями на полюваннi, стрiляє, ловить лисиць, собак, здирає шкури, робить кожухи. Труда неодмiнно з ним ходитиме на полювання, от тiльки напиляє з доктором Рудi багато дров.
I пиляє. Старанно, серйозно, тiсно стуливши милi губки, тримає обома руками держальце пилки й з усiєї сили тягає туди й сюди. Матово-смуглявi щiчки темнiють рум’янцем, очi бризкають блискучою бронзою, з-пiд темно-синього хлоп’ячого берета весело, бадьоро телiпаються чорно-синi кучерi по плечах. Чудесно!
А потiм бере в жменi сипкого, голчастого, колючого снiгу, i по-хлоп’ячому вихиляючи плечима, рiшуче бiжить до старої засипаної снiгом оранжереї. Там у норi з перин лежить макуха з вiястими, сонними, гидливо примруженими очима. Ану, годi лежати! Що за тюхтiйство таке! Раз, два! Нi? Ну, так от!
I в нору за шию, в лице летить голчастий, сухий, холодно колючий снiг. Тюхтiй сердиться, витрушує, обурюється, вiдвертається лицем до стiни й бере в руки детективний роман.
– Фе! Сором! Скандал! Ну, справдi, як же не сором? Правда, Рудi? Ну, милий Рудi, це ж просто незрозумiле: лежить, як ведмiдь у барлозi. Вам треба знову “Друзiв Ладу”, щоб пiдняти? Правда? Максе, ну, вставайте ж, їй-богу. Гайда на саночках спускатись. Маса народу санкується. Але можете собi уявити, Рудi. все дiвчата, жiнки й зовсiм-зовсiм молодi хлопцi. Мужчини ж усi отак само лежать, як Макс. Що це значить, Рудi?
Рудi не знає. Так, правда, лежать колишнi владики, господарi життя, лежать випотрошенi, обвислi, як порожнi торби, а жiнки штопають, шиють, перуть, нiжно гладять їх по головах, вибачливо потiшають, жартiвливо термосять їх снiгом, соромлять. Так, це правда, а чому так – не знає доктор Рудi. От i сам вiн лiг би в свою нору, лiг би замотком на всю зиму, на все життя, заплющив би очi, дихав би теплом свого власного тiла – i хай замiтає, заносить снiгом. Хай днями й ночами сумує собi десь там за своїм коханим червоне полум’я волосся. Лежати б собi в замотку, без руху, без суму, без усякого полум’я.
А чому нi Труда, нi мама, нi графиня, нi принцеса, нi жiнка технiка, нi дiвчата з саночками, чому вони не хочуть лежати заметками, чому вони ходять так спокiйно, так упевнено, так весело по мертвiй землi, чому вибачливо гладять голови тюхтiїв, чому штопають, шиють, грiють – невiдомо Невже справдi жiнка стоїть ближче до тварини – i їй легше втратити людину? Є в неї самець, є дитинча, є кого лизати, любити, є чим нагодувати себе й їх – чого їй бiльше треба? Та й що вона втрйтила? Ланцюги?
Чи iнше щось тут є-не знає доктор Рудi й не може пояснити милiй, хорошiй Трудi.
***
Звiстки з Азiї немає. А серце принцеси щоранку прокидається з нiжним болем, з холодком чекання, iз страшними поривами туги. I болючий, i солодкий ритуал от принцеса сидить боком до грубки в глибокому фотелi iз шитвом у руках, накинувши на плечi кожушанку, боком сидить, а не спиною й не лицем, щоб у полi зору були i дверi, i грубка, поганенька, незграбно змадикована принцом Георгом. От чути в коридорi важкi, нерiвнi й обережнi кроки I вже любо сидiти в фотелi, i вже повно повно стає в холоднiй кiмнатi, вже все нашорошено чекає в нiй. i грубка з акуратно вийнятим iз неї принцесою попелом, i фотель, i голка, i синюватi вiд холоду, замерзлi вiд чекання руки принцеси. От тихий, несмiлий, винуватий стукiт у дверi.
– Прошу!
Холодний, сухий, чийсь дивно-чужий голос виходить iз уст принцеси Елiзи, з тих уст, яким трудно дихати вiд. стримуваного хвилювання. Лице принцеси замкнено-сухе, холодне, не ворухнеться, очi строго спущенi до шитва, облямованi пухнатим темним мереживом вiй. А в палi зору пiд сiткою вiй видно ноги, великi, обережно, навшпиннках шкаддибаючi, в подертих черевиках. Вони так боязко, тихесенько шкандибають до грубки, наче по серцю принцеси ступають. I таки по серцю, бо аж холоне, аж стискується воно й здригується на кожний крок. I скорботно дивується: що ж воно, боже, таке? Чого такою дивною, мiстичною нiжнiстю тягне вiд цих калiкуватих нiг у великих подертих черевиках? Чого гарячим зворушенням заливає груди вiд цих боязких, червоних од морозу рук, що так безшумно витягають шворку з-пiд оберемка дров? От вiн зараз вийде, не дiставши навiть кивка головою за свою послугу, як останнiй наймит-попихач, якого навiть не помiчають. Тихо-тихо причинить дверi й зникне до вечора. I до вечора принцеса буде любовно брати з оберемка по однiй дровинячцi й з нiжнiстю всувати її у грубку. А увечерi так само боязко, винувато, не смiючи кашлянути, принесе нову в’язку старанно нарубаних дров. Принесе знову кричущу, зв’язану нiжнiсть, солодкий бiль i тужне зворушення. I знову очi принцеси холодно, гордовито будуть спущенi на книжку бiля свiчки, по якiй хилитатиметься тiнь гнотика.
А в душi весь вечiр i всю нiч хилитатиметься солодко й боляче здивовання: що ж це тане, боже мiй? Хто од зробив, що в цiй шкутильгаючiй постатi, пiд цим стареньким палвтомi, пiдперезаним ременем, захована така хвилююча, безкрая насолода, таке неймовiрне щастя її. От сховане, сховане воно там усерединi її, в цiй- незграбнiй, боязкiй шкаралупинцi. Досить їй зробити рух, торкнутись до шкаралупки – i вибухне з неї, i обхопить обох таким чудом, вiд якого можна захлинутися.
Але очi принцеси навiть не клiпнуть, не пiдведуться. Бо, коли пiдведуться, коди зустрiнуться з тими голими, дитячо-одвертими, благально-покiрними вiкнами в душу (а вони повиннi бути саме благально-покiрнi!), тодi… тодi все завалиться. Не стане нi Азiї, нi Європи, нi сонця, нi планет. I тодi треба швидко-швидко, моментально втекти и заритися в якусь печеру в глибинi непролазного лiсу, далеко-далеко вiд людей, вiд минулого, вiд можливого майбутнього. А чому б I нi?
I принцеса чує, як холонуть їй ноги, як знеможено, злякано затихає душа й щоки починають горiти палаючим стидким вогнем.
А з Азiї все нема та й нема нiякої звiстки. I як приходить граф Елленберг, як тiльки вступає в хату його жiночо-м’яка постать iз оброслим рудою, обсмиканою бородою лицем, так принцеса Елiза вся зiщулюється, вся зсихає й натягає себе на дрiт суворого чекання. А коли вiн виходить, не дiставши й вiд неї нiякої звiстки з Азiї, принцеса Елiза вся спадає й знеможено звiшує руку з поруччя фотеля. Розумiється, все могло статися: могли лiтаки з принцом Георгом не долетiти, могло трапитися нещастя з посланцем, а може, захорiв принц Георг. У кожному разi, поки що звiстки нема.
А пiсля того настає вечiр, наступають ранки, дощовi, снiговi, хмарнi й сухо-сонячнi, але все холоднi, й усе треба палити в грубцi. I все шкандибаюча постать, мовчазна, несмiла й понижена (понижена всiма-всiмаї), носить оберемки дров, ступаючи навшпиньках. I часом принцеса Елiза iз страхом впивається руками в поруччя фотеля, щоб не глянути, щоб не пiдбiгти, не схопити в руки обросле кошлате лице, щоб iз гнiвом, болем i ридаючою нiжнiстю не зiрвати з нього цього мовчазного смиренного пониження.
Але раз граф Елленберг приходить не з питайним виразом ласкавих очей, а iз стримано-трiумфальним. I принцеса Елiза з острахом схоплюється йому назустрiч.
Звiстка?!
Граф Адольф нiжно й обережно, як спiйманого метелика, за кiнчик, пiдносить принцесi невеличку товстеньку куверту. Потiм скромно й мовчки вiдходить у далекий куток, бере в руки “Теорiю омнеїзму” й пильно читає, вiдвернувшись од таїнства, що вiдбувається на другому кiнцi кiмнати.
Принцеса Елiза сидить у фотелi, й аркушики паперу хистко погойдуються в її руках.
“Високоповажна й Дорога Кузино! Посилаю Вам свiй всевiдданий рапорт! Прошу не гнiватися за запiзнення – вина не моя, а тих тяжких обставин, в яких доводиться боротися за наше святе, велике дiло. Я поминаю тi пригоди й нещастя, що траплялися нам по дорозi до Iндiї й що коштували нам двох лiтакiв i тринадцятьох людей – половину нашої експедицiї. Цi пригоди забрали в нас, крiм того, багато часу. Але найбiльше часу забрав арешт, в який ми попали зараз же, як перелетiли на територiю Союзу Схiдних Держав. Явище об’єктивно вiдрадне, бо показує здоров’я й пильнiсть схiдних народiв, але суб’єктивно воно нам коштувало багато прикростей. Нас узято за комiсарiв європейських Каесемiв, i хоч нi одної Сонячної машини не було знайдено на наших апаратах, нас усе ж таки тримали в строгiй iзоляцiї. Можливо, що ми ще й досi б сидiли або нас були б уже розстрiляли, коли б не став нам у пригодi Євро-пейсько-Американський Союз Оздоровлення. Це органiзацiя європейцiв i американцiв, яким удалося врятуватися на територiї Союзу Схiдних Держав; вона має ту саму мету, що й ми.
Переходячи до самої сутi справи, маю щастя донес ти, що вона стоїть на доброму грунтi. Дiйсно, вся Європа й Америка обхопленi страшною пошестю, i надiї на видужання зсередини немає абсолютно нiякої. Що дня стежники Союзу Схiдних Держав доносять про щораз бiльше й бiльше здичавiння європейсько-американського свiту. Нам, дiтям цього свiту, доводиться з болем соромитися перед нашими азiатськими велико душними сусiдами – така неглибокiсть, така нетрив кiсть були в нашiй вихвалюванiй цивiлiзацiї. Картини, якi малюють стежники, наводять на глибокий сум i ви кликають жагуче бажання поспiшити на порятунок загибаючому пiвсвiтовi. Я не буду Вам їх переказувати, бо Ви самi щодня їх бачите на нашiй нещаснiй батькiвщинi. Скажу тiльки, що найтрагiчнiше враження роблять такi велетнi нашої культури, як Париж, Лондон i Нью-Йорк. Це тепер – моторошнi, фантастичнi пустелi.
Руївничо-отруйна робота наших божевiльних продерлася й на Схiд. Легенда щастя з силою пожежi по висушеному спекою степу спалахує то тут, то там – i доводиться вживати надлюдських, героїчних i часом жорстоких заходiв, щоб гасити небезпечнi мiсця. Бувають випадки, коли Верховна Комiсiя Союзу Схiдних Держав, спецiально призначена для боротьби з Сонячною машиною, дає накази видушувати газом або палити радiєм цiлi округи, зараженi Сонячною машиною. Особливо часто трапляється це з островами.
Урядовi кола Iндiї досить оптимiстично, хоча й стримано, дивляться на результат боротьби. Вони гадають, що на весну дезинфекцiя в нях досягне iдеальної височнии. Охорояу кордонiв i на полi, i на морi провадиться iдеально – i тепер майже немає випадкiв, щоб iз Європи лопав хоч один сонцеїст до Африки або Азiї.
Справа походу виглядає зовсiм легкою й потребує тiльки певної кiлькостi окупацiйних армiй. Божевiлля Сонячної машини є тим добре, що воно, паралiзуючи все культурне й людське жлття, паралiзує вкупi й яку-небудь здатнiсть до органiзацiї. Нiякого опору, розумiється, ця маса жуйної худоби не зноже протиставити. Все завдання окупацiйних вiйськ буде в тому, щоб iзолювати здатнi до видужання елементи вiд абсолютно безнадiйних i щоб знищити останнi iз найменшою загибеллю невинних. Але це вже вiдноситься до техяiчного боку плану кампанiї.
Отже, зажiячуючн свое донесення, я дозволяю собi висловити найпоштивiшу надiю навеснi бути в Берлiнi б схладти до. дреирадяах нiг найпрекраснiшої Жiнки Заходу свої радiснi привiтання.
Її покiрний i всевiдданий раб
Георг
Р. S. Не можу при цьому не висловити свого гарячого жалю, що Вам доводиться перебувати в країнi божевiлля. Для мене не було б бiльшого щастя, як мати змогу перевезти Вас сюди, але тi труднощi перельоту, якiї стоять серед теперiшнiх умов на шляху, лякають мене й сковують мiй язик у благаннi перелетiти сюди.
Ще вважаю за варте Вашої ласкавої уваги таке i серед Союзу Оздоровлення, i серед урядових сфер Сходу пануе однодушна опiнiя, що пiсля вичищення Європи й Америки вiд Сонячної машини на цих континентах мусить на довший час запанувати залiзний режим абсолютної диктатури вибраних, цебто найстрогiша монархiя без нiякої тiнi парламентiв i таму подiбних руйнуючих волю й здоров’я народiв iнституцiй. Союз Оздоровлення вже тепер у порозумiннi з Союзом Схiдних Держав провадить тяжку и вiдповiдальну роботу вибору вiдповiдних людей, на плечi яких буде складений великий, але геройський тягар улравлiння країнами. При цiй нагодi не можу не подiлитися з Вами своєю радiстю й страхом мою скромну особу призначують на цей трудний подвиi для Нiмеччини. Не смiючи ухилятися вiд цього великого обов’язку, чуючи над собою благословляючi тiнi наших предкiв, я, одначе, почував би в своїх плечах незломну мiць, коли б знав, що поруч зi мною на схiдцi трону сходитиме iстота, перед якою схиляються i плечi мої, i колiна.
Ваш колiносхилений Георг.
P. P. S. Вiдповiдь прошу передати посланцем. Щодо дальшого листування, то прошу не дивуватися й не турбуватись, коли вiд мене не хутко буде лист. Надзвичайно важкi умови подорожi, а особливо необхiднiсть якнайбiльшої обережностi, можливо, не дозволить менi часто посилати посланцiв. А то й до самого початку акцiї не доведеться послати. Не полохати треба масу, а захопити її зненацька. Тим менше буде жертв i легше та швидше вiдбудеться вся ця тяжка операцiя дезинфекцiї.
Отже, може, просто до побачення.
Граф Елленберг i здивований, i занепокоєний: на рiвно-блiдому, висхлому, з кiстяним овалом лицi принцеси Елiзи зовсiм нема того пiдняття й трошки п’яного захвату, що щойно бачив вiн на лицях генерала Бухгольца й сенатора Штiфеля. Воно, це лице, немов присипане сiрим порохом, стомлене й нудне, як пiсля трудної їзди полем у старовинному екiпажi. А очi задумливо мружаться на щось далеке далеке й тоскне.
Граф Елленберг м’яко пiдступає ближче, м’яко влазливо намацує поштивими словами щiлинку до душi, але принцеса Елiза акуратно, з повiльною задумою складає листа й затикає всi щiлинки.
А коли граф Елленберг поштиво вислизуе з покою майбутньої королеви Нiмеччини, вона дивиться на вiкно, в яке зазирає синiй присмерк, i тоскно слухає, чи не чути шкандибаю чих навантажених крокiв у коридорi.
I вночi лежить принцеса Елiза з розплющеними очима й застигло, непорушне дивиться в тьму кiмнати. На пiдлозi коло грубки дотлiває вихлюпнутий жовто-червоний вiдблиск вогню, i вiд нього тягне такою безвихiднiстю, такою застиглою тугою й самотою, що очi принцеси самi собою наливаються чимсь гарячим-гарячим.
***
А бiлi мухи монотонно, вперто, безупинно обсiдають дахи, дерева, вулицi. Тиша взулася в бiлi пухнастi панчохи й уже навiть не рипне нiчим уночi, не зашарудить. М’яко зсувається день у нiч, нiч – у день. Сонце зникло, тiльки часом коли-нс-коли боком, низом, винувато пройде над Берлiном таке червоне, таке байдуже, холодне, заклопотане й зараз же ховається в синювато-попелястi хмари.
А може, того тюхтiї сплять у замотках, що тепер уже зовсiм-зовсiм їм ясно, що всьому кiнець, тепер, пiсля тої дикої, божевiльної, пекельної ночi. Бо таки таккiнець. Тепер ясно, що немає нiяких сил, якi б повернули людину. Тепер ясно, що нiколи-нiколи не загориться вже вiясте сяйво над Берлiном, нiколи не загуркотить машина, не задзвенить сумним лагiдним плачем вечiрнiй дзвiн у наївних будиночках бога. Тепер це все ясне. I ясно, що мусить умирати за Машиною й людина.
“Ну, так що? Ну, i хай тварина. Що тут страшного? Вiльна, здорова, весела, любовна, щаслива тварина хiба не краще за скуту, хору, гнилу, злу, брехливу, нещасну людину? К чорту її!”
Мила, люба Труда. Хороша тваринка! Може, вона й має рацiю Може, дiйсно к чорту гнилу, нещасну, злу людину. Може, справдi нехай вона вигибає, вигниває в цих макухах, i нехай росте нова тварина в тих дитячих дзвiнких голiвках, що так весело перекидаються в пухнастому бiлому килимi?
А сонце щораз нижче ходить понад обрiєм, щораз неуважнiше, щораз коротше визирає з-за снiгових понурих хмар. I вiтер стає щораз суворiший, понурiший. I все рiдше приходить i Труда, i все млявiще звучить її голос. I все рiдше чути дитячi голоси за муром бiлого саду. Не чути їх уже й на тих горбочках, повз якi доктор Рудольф ходить до лiсу й на рiчку. I на рiчцi постатi такi млявi, байдужi, мовчазнi: наче сплять iдучи, сплять, набираючи води з ополонок, сплять везучи.
I часом, коли мiсяць головою роздере густу чорну вату хмар i виставить iз дiрки здивовано-журне кирпате лице й по бiлому савану розiллється синя туга його, доктор Рудольф тихенько пiдбирається до вiкна й довго-довго дивиться на самотню чорну постать, суворо схилену над столом.
I коли приходить до себе, а Макс не спить i може бачити його очi, вiн, не роздягаючись, тiльки черевики скинувши, засувається в дiрку свого замотку й пильно ховає лице. I довго-довго не спить доктор Рудольф, дивлячись у густу тьму неклi-паючими очима. По диханнi й рухах Макса вiн знає, що й вiн не спить. I не сплять десь тисячi тисяч Максiв. Не сплять i дивуються, жахаються i цепенiють в одчаї та безнадiйностi. I, може, проклинають.
А на ранок доктор Рудольф уже знову несе оберемок соснових дров, уже тихенько стукає, не чекаючи вiдповiдi, входить до кiмнати й складає дрова бiля грубки, незграбної, невмiло складеної. I червона голова не повертається нi на його стукiт, нi на його обережнi кроки. Тiльки панi Штор потiм нiжно гладить сто плечах i дякує бiдному Рудi за його тяжку для них усiх роботу, дякує за себе, за бiдного батька й за ще бiднiшу принцесу Елiзу. Розумiється, принцеса дуже вдячна, тiльки сказати не може, бо гордiсть у цiєї дiвчини бiльша за її вдячнiсть.
А бiлi мухи то спиняються, то знову обсiдають заснулу землю i вкладаються в бiлий, чистий саван.
Днi безшумно, одноманiтно пересипаються в ночi, ночi безшумно чсуваються в днi. В холодних кам’яних печерах, у пiр’яних, пухових норах сонно плямкають iстоти, що колись гордо звалися людьми.
***
I от на бiлому, чистому саванi з’явилися чорнi, маснi латки. Сонце вже не ходить понад самим краєм обрiю, вже не гнеться винувато, кудись поспiшаючи, не визирає сердитою червонопикою мачухою з-за хмаряних горбiв. Весело розпихаючи сиво жовтi кучугури, владно, ясно сiдає на трон i робить свiй об’їзд. I вiтер уже не ганяється дурним цуценям за роями бiлих мух. Грайливий, бурний, нетерплячий, розкудовчений гасає вiн поперед Великої Матерi, розкидає її вiдозви на всi боки, сурмить у сурми: прокидайтеся!
Доктор Рудольф уже не возить, не пиляє, не рубає дров. Панi Штор давно вже переказала Рудi, що принцеса Елiза просить бiльше не трудити себе дровами – по хатах уже не так холодно, як перше.
I доктор Рудольф давно вже вiльний. А в лiсi ще вiльнiший. Без вiзочка, без саночок, без сокири й пилки шкандибає собi доктор Рудольф старими дорогами, ловлячи зарослим, кошлатим, смiшним лицем благосно-теплi вiдозви Великої Матерi. I лiс ловить i задоволене бурмотить: шепеляво гуде пiсню в зелену гiлчасту бороду. На дорозi в холодку лежить легесенький учорашнiй снiжок, i земля – як борошном посилана А в самому лiсi – снiг жовто-синiй, рябий, у чорних, масних латках на горбах, як шкура бiлого сетера. На кам’яних стовпчиках дотлiвають бiлi шапочки. Учорашнiй снiжок липне з землею до пiдборiв твердими гульками, якi треба весь час одбивати. На сонцi безсоромно оголилися бiлi стовбури еерези, розпустивши довгi нечесанi коси. Торiшнє жовте задубiле листя на дубках сухо, паперово й весело шелестить. Крихiтнi пташинки десь над головою попискують iз таким звуком, наче в кишенi побрязкують маленькi ключики.
А сонце сипле вiдозвами, i вiд нього до примружених вiй тягнуться кошлатi вiники променiв. Лiс густо, лунко переливається хвилями шуму.
Доктор Рудольф сiдає на пеньок лицем до Великої Матерi, примружує очi й сидить, не рухаючись, як великий лахматий жук. I не треба нiяких кам’яних печер, нiяких лабораторiй, радив, машин. Сидiти днями, мiсяцями, поводячи вусиками н пiдставляючи то один бiк пiд ласку Матерi, то другий. Сидiти й слухати густий лiсовий шум, слухати хвилi днвно спiваючої радостi й незрозумiлi несподiванi завмирання серця як перед якоюсь великою тайною. Звiдки ж радiсть, i тайна i гарячий, затаєний крик у грудях?
Доктор Рудольф розплющує очi й непорозумiло, схвильовано оглядається навкруги голими, одвертими, сяючими очима. десь гуде дрiт. Де тут серед лiсу, далеко вiд дороги, може взятися телеграфний дрiт. А гуде. Густо, рiвно, мегвлiчно гуде.
Доктор Рудольф устає й iiде та гудiння, шукаючи стовпiв. Але нема нiяких стовтiiв – дамi -стовбури, самi милi, вкритi лускою, червонувато-бурi стовбури. А гудiння щораз ближче, щораз виразнiше, от-от зовсiм близько.
Ах голубчики! То ж вони-раднi,.милi, роботящi вiстуни весни. То вони пообсiдали ранню вербу, повпивалися в її пуп’янки, швиотяться, перелiтають iз гiлляки на гiлляку. То гуде верба, гуде бджоляним, джмелиним гудом, телеграф весни. ллє ж скiльки їх – кошлатих, старанних, дiловитих! Звiдко вони так рано довiдались, щ отут, у цiй долинцi, стоїть верба, всiяна сиво-срiбними солодкими пуп’янкам”? Хто сказав їм це? Якi телеграфи рознесли цю звiстку по їхнiх вуликах, нiрках, щiлинках?
А латки с кожнiм днем стають щораз бiльшi, ширшi, саван жавкне, пухкишає, расповзається – оголяється сонне тiло землi, зiтхає густим теплим вiтром, протягається лiсовiми шумами.
Доктор Рудольф шкандибає вулицями, в вулицi масно мокро блищать асфальтами, вимитим склами, гомонять голосами. Вiкна, дверi, тераси, балкони пороачинюваяi На вiкнах, дверях, балконах, терасах – людськи зарослi кошлати жуки, кузьки, бджоли,.джмелi. Гудуть весвяно, поводять вусиками, пiдставляються то одним боком, то другим пiд ласку Матерi. А там воду везуть на вiзочках, весело, дзвiнко перегукуючись iз жуками. А там знову перевозяться з маленьких теплiших нiрок до великих печер iз терасами, з балконами, що взимку пустовали. А в грудях недовiдома, нiякими машинами и лабораторiями не зроблена радiсть i тьохкання, замирання перед хвилюючою тайною. Без телеграфiв, газет i вiдозв повисипали з своїх нiр i солодко мружаться вiд радiсної нiмої звiстки.
А сад, старий, любий, зачучверений, недорубаний сад п’яно гойдається з боку на бiк, хитає лисо-кучерявою головою, шумить, гуде пiснею. I дорiжки мокро, тепло, соковито блискають, м’яко розлiтаючись пiд ногами. I лавочки плямами висихають, парують, куряться теплом.
***
Але тоскно, суворо-хмарно блукає принцеса дорiжками саду, всiма дорiжками, крiм одної, крiм тої, де пiдрубано нiжки бузковому кущевi. Цiєю алеєю вона нiколи не ходить. I таке в неї гостре пiдборiддя, така синювата блiдiсть, такi фiалковi синцi пiд очима, що доктор Рудольф готовий попiдрубувати всi нiжки всiм кущам разом iз своїми власними ногами, аби їй знову матово-золотисто закруглилось пiдборiддя й голова пiдвелася гордо, зневажливо, велично. Вiн готовий попiдрубувати нiжки всiм своїм радощам, аби її зеленi очi знову звисока, погiрдливо й владно примружились на нього.
Технiк, малярi, друкарi веселi. На терасi їхнiй табiр, на тiй самiй терасi, де колись так велично й владно ступали ноги принцеси Елiзи. Галасливий, огрiтий ласкою Великої Матерi, повний дитячого дзеленькоту табiр. Вони повитягали туди канапи, фотелi, колиски, розташувалися, розперезалися, попiд-ставляли заспанi, зарослi голови пiд сонячнi поцiлунки й нi за ким не тужать, нiкого не ждуть.
I Макс вже не читає детективних романiв, не лежить у пуховiй барлозi, не кривить гидливою гримасою порослих шовковими вусиками соковитих уст. Вiн теж мружить очi на сонце, лежачи на лавi перед ганком лабораторiї. У лiс вiн не хоче ходити – лiньки. Тiльки лежати й мружитись. Та ще якби не надокучала ота Труда. Бiдний хлопчина чогось зовсiм не терпить Труди. Моментально хмарнiє, нудьгує, рухи стають лiнивi, розведенi, очi недбало-насмiшкувато мружаться. А Труда не пстчас того. Ну, от дивним дивом не помiчає, така спостережлива, амбiтна, така чула на найменшу неприємнiсть, тут зовсiм не бачить нi Максової розвезеностi, нi насмiшкуватої примруженостi, нi мовчазностi. Блискає очима, зубами, сяє матово-смуглявим рум’янцем. Дивується, щиро-наївно ширить очi, задає прекомiчнi питання, дзвiнко з себе смiється, по-хлоп’ячому розмахує руками, дражниться, перекривляє, шарпає. Вона ходить в лiс, i на поле, i по всьому Берлiну. З Тiле, чорно-срiбним лицарем, з Гансом, iз цiлими кумпа-нiями. А в лiсi вже цiлi юрби з Сонячними машинами, з гiтарами, пiснями, з перегукуваннями. А в полi вже витикаються голочки свiжої, молодої трави, пасуться здичавiлi конi, смачно, по-весняному кракають галки, летять дикi качки, шумить лiс. А макухи й ледарi лежать на лавах i зневажливо посмiхаються. А їх треба стягати з лав i…
I макуха раптом скочується з лави, ляпнувши рукою просто в мокру, теплувату землю. I дивним дивом Труда зовсiм не помiчає, що Максовi нема нiякiсiнької охоти до таких жартiв, зовсiм не помiчає його здивованих знизувань плечима й безсилих, образливих зiтхань.
– Ей, Максе! Весна надворi! Чуєте? Та весна ж, Максе! Рудi, ми з вами полетимо влiтку в Кордiльєри. Правда? Макса гарненько закутаємо, замумуємо в льох, щоб нiхто його не турбував, i полетимо. Правда?
Макс мружить очi на вершечок каштана, на якому кокетливо, манiрно чепуриться малесенька довгохвоста пташка.
– На чому ж ви полетите? На крилах кохання хiба?
– А що ж! I на таких крилах можна полетiти!
– О, звичайно. А надто на чорно-срiбних!
– Чудеснi крила! Кращi за чорнi!
– О, напевно. Хто ж сперечається? Це вiдомо давно.
Макс недбало пiдводиться, засуває руки в кишенi й розвезеною, лiнивою ходою йде собi геть. А Труда, чудна дiвчина, раптом радiсно, в захватi хапає Рудi за руку й бурно тягне його в протилежний бiк, до графського будинку. Вона така щаслива, що мусить забiгти обняти мамуню, паню Штор, i сказати добридень бiднiй трупоїдцi-принцесi. Смiшна, вперта, завзята старорежимка. I досi страшенно сердита на сонячний хлiб. Але дурненька, що ж вона робитиме: трону однаково не буде вже зовсiм, нiколи-нiколи не буде. Баста. Так чого ж iще мучити себе? Правда? Ну, от, наприклад, чого вона й досi не побралася з своїм Георгом? Чого, спитатися? Попа їм треба було? Вiнчатися? Пристойно, звичайно, морально? Фi, фi! Годi! Нiяких пристойностей i моралей. Попрощайтеся, ваша свiтлосте! Тепер вiнчає сонце, спiває вiтер, свiдки – сосни, музика й танцi -у грудях. Правда? – Правда, Рудi, смiшнi й бiднi цi двоє? Так чудесно могли собi давно жити разом. А тепер от… Ех, а ще, мабуть, мiсяцiв кiлька до справжнього лiта зосталось. Правда, Рудi?
I раптом Труда зупиняється, перепиняє Рудi дорогу й здивовано дивиться йому в лице.
Нi, Рудi! Чого ви стали такий?! Я щось не так сказала?! Я вас чимсь образила?
Нi, Рудi нiчим не ображений – в нього тiльки трошки заболiла голова, занадто довго на сонцi ходив. Але це дурниця. (О, тут Труда така занадто вже помiтлива).
– Правда, Рудi, ви – страшно милий. Ви – прекрасний, Рудi. Я вам це цiлком серйозно кажу. I коли б я не… цебто коли б iншi умови, я б неодмiнно вас покохала. Ви – такий дитячий i сильний. Але вас покохає краща за мене. Я вас оженю! Знаєте, Рудi, я вас оженю! Серйозно! Хочете, Рудi? Я вчора здибалася з одною колишньою акторкою. Страшно мила. I надзвичайна красуня! Просто серце холоне дивитись на неї. I вона за вас питала. Знаєте? Їй-богу, Рудiї Вона дуже хоче зазнайомитися з Рудольфом Штором.
Ну, Рудi мусить попрощатися – вiн додому не хоче йти (крiзь скло нижньої веранди видно двi голови, одна обросла рудявою бородою з улазливими сiренькими очима, друга – iпишно-червона).
I Рудi повертається й iде в сад. Але в саду кострубатий технiк iз цiлим виводком технiченят скубе свiжу траву, пiднявши галчиний крик.
I доктор Рудольф знову йде на вулицi, на площi. Пораненi, понiвеченi, з повибиваними шибками, з пообгризуваними вогнем стiнами, iз смiттям, брудом, iз слiдами руїни й смертi, вони блискають черепками, побитим склом, покоцюрбленими старими вивiсками, смiшними золотими лiтерами реклам, вони повнi гуку, спiву, смiху. I вiтер шугає вогким, хмаряним, весняним духом у мрiйно примруженi очi, в лiнивi, соннi, ще не вмиванi лиця, гасає по норах, лопотить розвiшаними ковдрами, задирає сукнi, торохкотить обiдраною бляхою непотрiбних смiшних вивiсок.
I дивно, i солодко, i незрозумiле, що так можна цiлими днями мружитись, потягатись, пiдставляти лице сонцю i вiтру. I сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра, i довгий, безкраїй ряд днiв, сонячних, вiльних, просторих. Боже мiй, ну, що ж такого, що iржавiють машини, порохнявiють лабораторiї, що мишi гризуть бiблiотеки. “Тепер вiнчає сонце, а музики й танцi – у грудях. Правда?” Та, розумiється, правда!
Залишити відповідь