Договiр у коханнi є подiбний до обруча на дiжцi: поки клепки цiлi, обруч мiцно тримає їх; коли ж дiжка розлiзлася, обруч тримає тiльки порожнє повiтря.
Та чорно-срiбний лицар i не претендує нi на який обруч. На який обруч може претендувати людина, що збила дiжечку з таких леїкоцiнних хруских клепок, як власний театр, власна вiлла, побожна увага, упадання, молитовнiсть i потайний страх? Сонячна машина однi клепки знищила, другi покоцюр-била, третi поробила зовсiм не потрiбними й безсилими Ну, кому потрiбна тепер молитовнiсть, коли в хатi холодно, коли змадикована грубка курить, смердить, виїдає очi, бронзово-золотi очi, димом? I хiба не смiшна побожнiсть, коли впобожне-нi ручки самi перуть брудну, заношену бiлизну?
Ручки перуть весело, охоче, бадьоро, по-хлоп’ячому скиду-ючи чорно-синiми кучерями. Бронзово-золотi очi вiд диму невмiло поставленої грубки задоволене сльозяться, все тiло безжурно, смiхотливо кутається в шубку. I багато ще дечого робиться з чудесно вдаваним стоїцизмом. Але який же тут може бути обруч? Якi клепки йому, милому, тримати?
I кому ж не ясно, що цi ручки з величезною охотою покинули б прати брудну бiлизну, що з радiстю притягли б де себе все те, що розтовкмачила Сонячна машина, i загорнули б своє смугляве юне тiло не в фуфайки й кучугури кожухiв, а в теплi нiжнi розкошi минулого. I тодi клепки побожностi, молитовностi, пещення були б на мiсцi, i на них дозволено було б iще трошки потримати золотий обруч.
Але Сонячна машина зжувала, подерла всi теплi, нiжнi розкошi, всю красу й святiсть побожност.i Стiльки тисячолiть людина втирала в себе красу, святiсть i переконання своєї вiдмiнностi вiд тварини, що почала справдi нiби вiдрiзнятися вiд неї кольором своєї шкiри. Але Сонячна машина за кiлька мiсяцiв постирала всi слiди тисячолiтнiх натирань, i виявляється, що нiякої святостi й вiдмiнностi люди в себе не втерли їм так само потрiбна краса й святiсть, як воловi, що, ремигаючи, лежить у власному гною.
Ну, так що, воли? Що страшного, що “як звiрi”? “I чудесно! – чим колишнi люди були кращi?”
Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймнi має ще сили на впертiсть.
Але вiн, чорно срiбний лицар, не має нiчого, на чому б йому впертися. Навiть мила вже немає, щоб зiшкрябати з лиця рябу щетину. Остання натуга зберегти в собi малесенький слiд людини – i того вже несила зробити. Правда, i Макс, мабуть, не має мила, бо його лице теж обростає шерстю. Але. видно та шерсть iншої якостi, коли так вабить до себе бронзовi очi. Миле Страховище – воно сердито, гнiвно обурюється за найменший лагiдний безпретензiйний натяк на це. Нiчого подiбного! Дурницi! Смiшна вигадка. Що тому Страховищу до якогось там Макса? Макс – милий, симпатичний, але їй абсолютно байдужий. Коли вона ходить так часто туди до лабораторiї, то зовсiм зовсiм в iншiй справi. В такiй справi, що не має нiякiсiнького вiдношення до якогось там Макса, який гниє вiд туги за своєю коханою – спить, лежить i ковтає нiкчемнi детективнi романи.
Так, то правда, той “якийсь там Макс” дiйсно гниє вiд туги, але чи не через це й таке обурення, такий гнiв за самий натяк?
Любе, вперте, зворушливе Страховище, воно з усiєї сили, чесно, сумлiнно тримає обруч над неiснуючою дiжечкою. Воно часом навiть так зворушливо-наївно, так простодушно запевняє, що триматиме обруч вiрно й непохитно до “законного” реченця. I навiть чесно “виплачує”, навiть щиро, тепло, з нiжнiстю бере в смуглявi ручки його обросле колюче лице, смiхотливо тре його в долонях, цiлує пiд очима (бо там єдине мiсце, де не колеться щетина) i називає своїм “хорошим, славним, зачучвереним лицарем”.
Зачучверений лицар iз тихою побожнiстю приймає незаслу-жену, крадену плату. Ну, що ж – хоч украдене, й за те спасибi. А може… Хто знає, може, плата розтягнеться ще на якийсь клаптик часу, може, в цiй платi є зернятко чогось ие-платного й з того зернятка виросте… ну, хоч би рiднiсть?
А хто знає, яким вибриком пiдскочить доля бiдного людства. Може ж, вона зглянеться на своє власне безглуздя, i схаменеться, i вiзьметься за розум? I тодi… О, тодi, може, i з Максами можна буде ще поборотися!
А поки що чорно-срiбний зачучверений лицар старанно, мовчки, втираючи сльози, розпалює в грубцi, а Страховище сидить у фотелi в кожушку й командує.
I раптом вибух. Справжнiй, колишнiй, тепер надприродний вибух гармати. Бавляться оп’янiлi сонцеГсти з рештками старого свiту?
– Душнере, що це було?
– Не знаю. Гармата, здається.
I знову один, другий. Гуркiт, дзвякiт. А потiм дивне вчорашнє лопотiння моторiв, цокiт копит. I звуки сурм, i крики, i неймовiрний дивний рух. На балконах i терасах вiлл закутанi враженi постатi “людей”.
– На площу! На площу!
Вiтер рiже осокою в очi, вiдгортає поли кожушка, здирає темно-синiй берет iз чорно-синiх стрижених кучерiв, пхає в груди, не пускає. Але де там якомусь вiтровi спинити завзяття. Страховища! Швидше на площу! Що там має бути на тiй площi? Ах, та чи швидко ж та нещасна площа? I яка саме? Iдiоти сурмачi – “На найближчу площу”. Як же вимiряти, яка площа найближча?
Але, видно, на всiх площах те саме На найближчiй площi на високому iржаво-бронзовому пам’ятнику розiпнутий величезний екран, а до екрана пiднятi голови юрби.
“Громадяни!..”
Чорно-срiбний лицар чує, як лiкоть Страховища здригується пiд його рукою. Ну, розумiється, повинен здригнутися вiд цього екрана, вiд цiєї обiтницi визволення, спасiння, воскресiння. Ну, розумiється, всiма грудьми, з усiєї душi можна закричати: “Смерть Сонячнiй машинi!”
Але Страховище раптом, не встигнувши нiчого крикнути, не встигнувши навiть повернутися, когось побачивши збоку, кидається туди всiм тiлом, хилитаючи густу масу юрби. Ага – абсолютно байдужий їй Макс!
Чорно-срiбний лицар, позбавлений своїх лицарських обов’язкiв, помалу роздирає плечима загуслу в напруженiй жазi людську масу. Але вiн не може поспiти за бурнiстю притягнення до цiлком байдужого Макса. Тiльки крiзь голови часом бачить, як темно-синiй берет рвучко видряпується разом iз чорним ширококрилим капелюшем iз юрби.
Тодi Душнер зупиняється, зiтхає, й читає знову вiд самого початку до останньої лiтери таку несподiвано радiсну, таку блаженно рiшучу, таку святогрiзну обiтницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотнi пар очей по грiзних рядках екрана.
Нарештi! О нi, людство недурно тисячолiття шкребло з себе шерсть звiра. Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем i смертю воно готове iзшкребти нарослу шерсть.
– Слава “Друзям Ладу”!
– Хай живуть “Друзi Ладу”!
Iстинно: слава дiйсним людям! Хай живуть люди, смiливi, геройськi, жорстокi, люблячi люди!
I смерть оброслим шерстю тупим тваринам!
Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже самотнiми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому, по-живому, iз запалом, iз блиском очей, iз дзвоном у голосi, перекидаючись, в’яжучись нитками голосiв. Назустрiч новi юрби, напруженi, нетерпляче-цiкавi, незвичайнi, стривоженi, обнадiєнi, зляканi, врадуванi. Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почуєте, а що то ви скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими душами, як вогневий гребiнь терору почне розчiсувати вашу понарослу шерсть, люди, iстоти, як пожене вас у купiль, у тепло, у свiтло?
У вiллi дверi навстiж розчиненi. Розумiється, як же iнакше: кiнець звiрячому життю. В залi внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну, звичайно, Макс трясе за плечi Гана. Сонний Макс прокинувся. Цiлком зрозумiло.
Але Труди немає. Немає нi темно-синього берета, нi чорно-синiх кучерiв.
Душнер вилiтає на крилах на другий поверх. Так, вона одягає теплi черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутанi шнурки.
– Ах, де ви там одстали? Iдiть швидше сюди. Поможiть. Тiльки, ради бога, Душнерчику, сьогоднi без “богослужiння”, а швиденько, раз-два.
Душнер i сам розумiє, що сьогоднi треба без “богослужiння” одягти цi два маленькi точенi божки, що так непокiй-но, нетерпляче ворушать пальцями в чорному глухому шовку.
– Душнерчяку! Ви не знаєте, де можна взяти зброї, багато-багато зброї? Ой, душите! Нiчого, нiчого. Душiть, все одно, аби швидше! Так не знаєте? Нi!
Смiшна дитинка – де взяти зброї! В людей, звичайно, а не в тварин.
– Знаю.
– Правда, знаєте?! А де? Де?
– У них, розумiється.
– У кого в “них”?
– У “Друзiв Ладу”.
Недошнуроваяа нiжка нетерпляче вiдсовується вбiк.
– Ах, без жартiв, Душнере: де?
Душнер ловить за шнурки нiжку, загнуздує її й пiдводить заросле пукатооке, серйозне лице.
– Їй-богу, не жартую. Тiльки в “Друзiв Ладу”. Вони захопили, очевидно, всi склади зброї. Але вони, напевно, охоче видаватимуть усiм бажаючим.
Труда вепорозумiло, мовчки дивиться в цiлком серйозне, без найменшої посмiшки лице з такими хорошими, вiдданими, розумними, пiдкуреними баньками пукатих очей.
– Вони охоче видадуть нам?! Що ви кажете, Душнере?!
Тепер Душнер мовчки неворозумiло дивиться в смугляве, хороше, дороге личко. “Вони”?! “Нам”?!
– Ну, розумiється!
Обоє починають розумiти. Недоаiнурована нога помалу, але рiшуче й твердо визволяється з обiймiв рук. Руки помалу, але без боротьби випускають шнурки.
– Цебто ви думаєте, Душнере, що я – з ними?! Правда?!
– Менi здається, що всякiй людинi з людськими почуттями треба бути з тими, що хочуть повернути людське життя.
Душнер тихенько пiдводиться й акуратно струшує порох iз колiн. А очi сумно, нiжно не вiдриваються вiд хмурих темяо-бронзових очей.
– “Людське життя”? Цебто повернути знову вашi грошi, знову купування жiнок, любовниць, льокаїв, рабiв?
– Навiщо неодмiнно це?
– Знову повернути ваших усiх святих, моральних, чистих, високошановних? Знову розподiлити на чистих, пристойних i непристойних? Знову вам хочеться тюрем, судiв, кар? Правда?
– Дитинко, навiщо ж…
– Знову одних пiд землю, на каторгу, на роботу, а другим – вiчне свято? Це ви називаєте людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства, грiхи, насильство, терор? Цього вам хочеться?
– Дитинко! Ви ж не хочете мене…
– Ага чудесно! О, в такому разi чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете йти собi до своїх “Друзiв Ладу”. Друзi Рабства, а не Ладу! От хто вони! I ви – раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договiр зiрваний. Прошу!
Душнер не рухається нi в тому напрямку, що йому показує гнiвно витягнений пальчик (який iще сьогоднi цiлували його уста), нi в якому другому. Вiн стоїть, похиливши голову, приплющивши очi, як стоїть людина серед дороги, перечiкуючи колючий вихор, що несподiвано зiрвався назустрiч.
– Трудо, дозвольте ж менi хоч вияснити. Ви не…
– Тут нема чого виясняти. I часу нема. Тут все ясно. Ви хочете вiдiбрати Сонячну машину в людей чи нi? Хочете розстрiлювати мене, Макса, всю комуну, всiх таких, як ми, чи нi? Кажiть! Чи хочете боронити нас i себе вiд насильникiв?
Душнер обережно ловить одну з ручок i тодi вiдповiдає, тодi можна трошки розплющити очi в цьому вихорi. Нi рабства, нi всiх злочинств i страждань старого свiту вiн не хоче повертати. Нiкого розстрiлювати вiн не збирається. Але треба ж рахуватися з тим, що не всi задовольняються таким iснуванням, яке принесла з собою Сонячна машина. Вiн цiлком визнє всi добрi намiри її прихильникiв i друзiв, вiн сам, як їй ж!е вiдомо, був гарячим оборонцем її. Але не можна ж заплющувати очей на те, що вона не справдила тих надiй, якi люди поклали на неї. I, напевно, мiльйони людей тепер уже розчарувались у нiй, налякались i хочуть повернути старе життя, навiть iз його дефектами. Треба вибирати: там багато дефектiв, але багато i радощiв. Тут багато дефектiв i радощiв дуже-дуже мало. Який же сенс свiдомо брати менше, коли можна взяти бiльше? Мiльйони людей, напевно, так само думають.
Труда вириває руку. Мiльйони?! Яких людей?! Тих, що все купували? Що судили? Карали? Настановляли свої закони, моралi? О, тi, напевно так думають. Але чи так думають мiльйони тих, яких купували, наймали, судили, карали, запрягали, стьобали – це ще невiдомо. Ой-ой, це ще невiдомо. Вони ще покажуть цим “Друзям Рабства”!
– Не покажуть, дитинко. Нiчого не покажуть. Душнер сумно й вибачливо посмiхається.
– Чому??
– Тому, що їх буде занадто мало. Тому, що в них нема зброї. Тому, що в них нема волi. Сонячна машина все це забрала в них. Тому, що “Друзi Ладу” мають i силу, i зброю, i сильну волю.
Труда загонисто, по-хлоп’ячому, так по-свойому стрiпує кучерями.
– Ого, побачимо! Завтра ж перед рейхстагом будуть мiльйони. Тiльки не з покорою, а з чимсь iншим. I раджу вам, Душнере, там не бути. Але це ваша рiч. Ну, менi нiколи. Я мушу спiшити. Дякую за помiч, я сама зав’яжу черевики. Прощайте, Душнере.
Недошнурована нiжка стає на стiлець. Чорно-синя голiвка нахиляється, i двi смуглявi ручки швидко, сердито, нетерпляче обмотують шнурки круг ноги. А Душнер стоїть не рухаючись, похиливши знову чорно-срiбну голову. Ну, що ж, чи буде вiн iз “ними”, чи нi – вони зроблять i без його помочi те, що неминуче має бути. Але чого вартi всi повернутi розкошi людського життя, коли вiн не матиме право стати на колiна перед цiєю невмiло, недобре обмотаною шнурками нiжкою? Навiщо вони тодi йому?
Душнер тихенько пiдходить, стає на колiна й м’яко вiдсуває невмiлi сердитi ручки.
– Нi, нi, дякую, не треба, я сама! Не хочу! Душнере, я вас прошу – пустiть.
– Так я ж не з ними, я з вами, дитинко. I голова сумно-молитовно дивиться вгору на здивоване неймовiрне личко з темно-синьою сережкою на щоцi.
– Правда?!
– Ну, а з ким же менi бути?
– Але ж нас будуть розстрiлювати?
– I ми будемо розстрiлювати.
Маленькi смуглявi, такi рiдно-знайомi ручки раптом прожогом хапають його за лице мiж долонi, сильно, солодко труть, мнуть i пiдтягають до вишневих, теплих i бурних уст.
– Маєте!.. Маєте!.. Маєте!.. Ще?..? А тепер швидко-швидко зав’язуйте! Як-небудь, все одно. Тiльки швидше. Нас уже чекають унизу.
їх зовсiм не чекають унизу. Там просто переплутаний гвалт. Комуна колотиться в суперечках. Макс трясе тепер уже Тiле. Що робити?! Що робити, чорт його забирай?! Де взяти зброї? Де взяти зв’язкiв? Як знайти тепер кого-небудь, коли всi порозлазились iз своїх колишнiх помешкань. Повне ж, цiлковите, ганебне, злочинне безсилля, безпораднiсть. Дiйсно, тепер їх усiх можна гнати на каторгу, розстрiлювати, палити живими – i вони нiчого не можуть проти того зробити. Єдине, дiйсно, лишається: забитись у льох, як пропонує Шпiндлер, i сидiти, як мишi. Чи не ганьба ж?!
Чорно-срiбний лицар сiдає в куточку й мовчки дивиться собi пiд ноги. Так, i порозстрiлюють, i поженуть, бо це – конечнiсть i неминучiсть. I льохи не поможуть, i з льохiв повиганяють, повикурюють.
Залишити відповідь