Крiзь гуркiт, дзвякiт, скрегiт мiста пробирається гунява, схлиплива мелодiя катеринки, – обiдрана старчиха з проваленим носом серед ярмарку дiлового, заклопотаного натовпу.
Макс раптом перестає писати й слухає.
От схлипує й гунявить катеринка. I яким нiжним сумом вiє од цiєї гунявостi, коли подумаєш, що завтра, може, ти будеш мертвий i нiколи нiколи не почуєш її, i який той зворушливо-гарний клаптик передвечiрнього неба, зеленкуватий, з малиновими переливами, високий-високий, з клубочками хмаринок, як сивi кучерi дiдуся. Це ж – життя. I ця катеринка, i клаптик неба, i стара обгризена зубна щiточка, яку панi Голтман усе десь знаходить i неодмiнно кладе йому на комодi, i подовгувата пишна куверта Сузанни з коротенькою прощальною записочкою; i статут Iнараку; i опухи шпалер, подiбних до мiхурiв ошпареного тiла, все ж це життя, все повне свого змiсту й своєї краси. Всього цього може вже не бути сьогоднi, завтра, через тиждень.
Гуде, скреготить, дзвякає, труситься, як у пропасницi, Берлiн. Невинно-лагiдно кучерявляться малиновi хмаринки. Лопотять мотори вгорi, внизу, з бокiв. Гуняво схлипує старим-старим романсом катеринка i часом по-старечому збивається й кашляє.
Макс стрiпує надокучливий хвилястий чуб i пише далi. Вмить iзлякано пiдкидає головою й поспiшно дивиться на годинник. О нi, засiдання о восьмiй, ще якихось двi години. Можна далi.
Але в дверi обережно хтось стукає. Макс нетерпляче, досадливо кривиться й озирається.
Тiна. Синя суконька, зелененький жакет i фiолетовий, загонистий капелюшок. Ех, франтиха! Сузанна аж здригнулась би, наче шматочок скла розгризла б, побачивши тебе. А в руцi зовсiм новенька, цiлком модна й дорога торбинка.
Тiна мовчки пiдходить до Макса й дитячим жестом подає йому руку. Макс, не встаючи, потискує твердi, шорсткi пальцi й пильно дивиться в гарненьке, горбоносе личко Тiни. Еге, та вона п’яненька! Темно-синi очi каламутнi, широкi губи мокрi, маснi, з-пiд загонистого капелюшка вибиваються темнi, свердликом покрученi пасма волосся Де ж це вона так зарання?
– Ну, як ся маєте, Тiно? Що новенького?
Тiна мовчки вередливо випинає нижню вогку губу й сiдає збоку столу на стiлець, зараз же витягнувши тонкi, гарнi ноги в дорогих, модних панчохах i граючи ними.
– Щось вас давненько не видно було, Тiно?
Тiна несподiвано показує йому кiнчик язика i смiється. Зуби в неї квадратовi, рiдкi й жовтi, зовсiм як у панi Надель.
– Гуляла! – раптом сердито каже вона зараз же пiсля смiху i з викликом дивиться на Макса.
Макс посмiхається и сердито чухає за вухом: не вдасться докiнчити.
Тiна ж виймає з торбинки маленьке дзеркальце й дивиться в нього, але, показавши собi язика, зараз же кидає дзеркальце назад i, замiсть нього, витягує малесеньку рожеву порцелянову ляльку. Зиркнувши на Макса, вона одним пальцем нiжно гладить ляльку по голiвцi й по тупо-здивованому, бiло-рожевому личку. Потiм пiдносить її до уст, i, спiдлоба дивлячись на Макса, цiлує.
Гм, це вже щось нове в неї.
– А я й не знав, що ви ще й досi ляльками граєiесь.
Тiна пильним, довгим, п’яним поглядом дивиться на Макса, потiм мовчки задирає суконьку ляльцi й демонстративно повертає її голою цегляно-червоною спинкою до нього. I зараз же, нiжно поправивши суконьку, кладе ляльку в торбинку.
– Я гуляю. Святкую посаду. Вулицю кинула, в “домi” тепер. Прийдете в гостi до мене?
Макс усмiхається.
– А чого ж, з охотою коли-небудь.
Тiна зневажливо випинає губу. Ф-фа! Не прийде вiн, бреше. Бо лицемiрний соцiал-демократ. Але їй наплювать.
Вона знову витягує ноги в нових панчохах i сердито милується ними.
– А правда ж, то брехня, що нiби як гуляща дiвка поспить iз тим, кого кохас, то i в неї буде дитина? Брехня? Га?
I Тiна пильно дивиться на свої черевики.
Макс уважно, гостро зиркає на неї, нахмурюється й виймає цигарку. Потiм серйозно, дуже серйозно вiдповiдає.
– Нi, здається, це правда, Тiно.
Тiна швидко пiдводить голову й допитливо, неймовiрно вдивляється в гарне, хмуро-скупчене, з розкудовченим чубом лице Макса. Але вiн старанно закурює й не бачить її погляду.
У дверi знову стукають. Макс занадто швидко озирається й кричить “Увiйдiть!”
На порозi з’являється струнка постать, iз модним тоненьким прутиком у руцi, одягнена в “переливчасту” сукню нової матерiї, яка грає, переливається тонами темних фарб, як музика. З пiд прозорого, як крильця бабки-русалки, i теж “переливчастого” капелюха насмiшкувато-привiтно дивляться великi, вогкi, темнi очi телицi. За нею в коридорчику зацiкавлено визирає обличчя панi Гольман.
Макс злякано пiдводиться й нерiшуче йде їй назустрiч.
– Можна? Я не перешкоджаю? Я теж тiльки на хвилинку.
I Сузанна, мило, гумористичне морщачи уста, пiдкреслює “на хвилинку”. А очi вже, як двi ластiвки, прожогом черкають об Тiну й одлiтають убiк.
Тiна, вся зiщулившись, незручно бере свою торбинку не за ремiнець, а в руку, й пiдводиться. На “переливчасту” даму вона не дивиться, а, проходячи повз Макса, хитає йому головою в убогенькому загонистому капелюшку й обережно, як повз насвiжопофарбовану стiну, проходить бiля “порядної жiнки”. Сузанна скоса вколює її поглядом i одступається трохи вбiк.
Макс майже не бачить, як виходить Тiна. Сузанна в нього, сама, вперше! У цiй мiзернiй, бруднiй, негарнiй хатинцi, з цими страшними мiхурами рудих шпалер на стiнах, з обгризеними зубними щiточками на комодi. Така вся опукло гарна, чужа, наче з iншого свiту, вона тут, у цiй обстановi.
Вiн червонiє й од нiяковостi покушує правий бiк нижньої губи, забувши навiть попросити сiсти.
А Сузанна не помiчає нi мiхурiв, нi щiточок, нi самої хатинки. Вона просто стоїть й мило, насмiшкувато розповiдає, як вона проїжджала цiєю мiсцевiстю й як їй прийшла думха зробити прощальний перед Гiмалаями вiзит її одному доброму приятелевi й завзятому соцiалiстовi пановi Максовi Шторовi.
У дверi знову стукiт, нерiшучий, нерiвний.
– Ввiйдiть!
Нема нiкого i знову стукiт. Макс нетерпляче, швидко йде до дверей i одчиняє. За ними збоку стоїть Тiна з похмуро насупленими бровами. Вона мовчки киває йому головою й одходить задом далi, у куток коридорчика. Макс озирається, прохає вибачення в Сузаннн, яка занадто охоче й живо просить його не церемонитись, i виходить за Тiною.
Вона вже тримає в руцi тонкий пакетик, загорнутий у газе-товий папiр. Простягнувши його рвучким жестом Максовi, вона сердито каже:
– Грошi. Передасте мамi? Та тiльки на лiки їй.
Макс помалу бере пакетик i важно дивиться на Тiну. Потiм затримує її руку з шорсткими, робочими пальцями, дуже потискує її з натиском, тихо, м’яко говорить:
– Я неодмiнно прийду до вас у гостi, Тiно. Чуєте? Дайте тiльки вашу адресу.
Тiна скидає на нього догори щасливими, засоромленими очима, робиться вся нiжною, наче тверезiшою й лагiдною, як маленька дiвчинка, i тихо, змовницьким шепотом кидає:
– Я лишу адресу панi Гольман. Добре?
Вiд неї тепло й гостро тягне алкоголем.
Макс хитає головою, ще раз потискує руку їй, ховає грошi в кишеню й вертається до себе. йому вже не нiяково й не хочеться кусати губу.
Сузанна так само стоїть посеред кiмнати й потьохкує з тонесеньким свистом прутиком. I так само не дивиться нi на мiхурi на стiнах, нi на коротеньку канапку, нi на що; неначе вона давно-давно вже знає цю кiмнату, її мiхурi, канапку, обгризену щiточку й нiчого особливого в них не помiчає.
– Хто ця мила дiвчина?
Ну, розумiється, вона повинна саме так спитати: “мила”, не “чудна”, не “смiшна”, а “мила”. О Сузанно! А сiсти, очевидячки, гидує.
Макс поводить рукою до стiльця й прибiльшено насмiшкувато посмiхається.
– Може, присядеш “на хвилинку”?
Сузанна героїчно пiдходить до стiльця, де сидiла Тiна, швидко, непомiтно окидає його оком i з охочим виглядом сiдає.
Макс теж сiдає на своє мiсце й з недбалим виразом закурює. Ах, Сузанна, здається, запитала, хто ця мила дiвчина? Це-проститутка, дочка одного його товариша.
I з чекаючою посмiшкою пускає дим убiк, щоб не курити на Сузанну.
Сузанна знов, наче вона й знала, наче так i слiд, щоб у кiмнатi Макса були проститутки, охоче, з байдужою привiтнiстю хитає головою. А очi вогко, про себе весь час смiються.
– Ця дiвчина колись, як i я, вчинила страшне злочинство: покохала вищу iстоту, сина фабриканта. За це батько вигнав її з дому. Пiсля того її вигнала вища iстота. А коли вона стала тим, хто є, її вигнало наше морально-чисте громадянство.
– Ну, проте знаходяться такi, що й приймають? Га?
I Сузанна, смiючись очима й хльоснувши прутиком, легко й гнучко встає, – їй треба вже йти. На Макса солодко й нiжно вiє її пахощами й духом волосся, вiд якого хочеться схопити вище лiктя цю точену руку й здушити так, щоб очi перестали посмiхатись.
Нi про останнє побачення, нi про його листа вона навiть не згадує, – може, навiть i рада, що так вийшло.
Макс теж пiдводиться i теж нi слова про те.
– Коли ж на Гiмалаї?
Сузанна безжурно знизує плечима. Невiдомо. Коли збереться все товариство.
– Ми чекаємо ще на одного скульптора. Ну, бувай. Мушу спiшити. Заходь часом. Я, мабуть, ще тижнiв зо два задержусь
Вона, переливаючись то нiжною ржею, то тьмяним золотом, поправляє капелюха i, насмiшкувато смiючись очима, бадьоро, привiтно простягає йому руку. Макс увiчливо вклоняється й проводжає Сузанну до дверей на сходи. На сходах вона ще раз мило, ласкаво хитає йому головою й швиденько сходить униз, потьохкуючи прутиком.
Але як тiльки грюкають дверi за Максом, вона перестає тьохкати прутиком, перестає безжурно посмiхатись i спiшити. Сходить помалу, iнодi прислухаючись догори й навiть зупиняючись I очi їй не смiються вогко й насмiшкувато, – вони стомленi, тоскнi й понурi.
А Макс, навпаки, швидко, бурхливо, розмашисте ходить по кiмнатi й посмiхається. Ха! Прийшла показати, що їй начхати на нього. “Ми чекаємо на скульптора”. Хто то “ми”? Ну, i чекай, будь ласка.
В кiмнатi ще стоїть слiд її пахощiв, насмiшкуватих, безжурних, байдуже привiтних. Погляд Макса падає на зубну щiточку. Вiн люто хапає її, шукає, куди б сховати, й роздратовано кладе в шухляду столу.
Потiм сiдає й рiшуче пiдсуває до себе рукопис. Але в вухах волосяним свистом потьохкує прутик, i вiд цього в грудях кипить глухе, незрозумiле роздратування, неспокiй, образа.
Очi його машинально бiгають по рядках, нiчого не бачачи, i раптом за щось зачiпаються. Макс приглядається й читає: “i яка-небудь стара, обгризена, негодяща зубна щiточка для того, хто пам’ятає, що все це е життя, неповторне й дорогоцiнне, може дати серед певних умов зворушену радiсть i красу”.
Макс хитає голвою й кривить губи усмiхом.
А вiн поводиться так, нiби його життя застраховане й цiлком забезпечене найменше на п’ятдесят рокiв. Очевидно, пам’ятати, вiчно стояти з лiхтарем пам’ятання проти цих усiх “елементiв” життя не гак легко, як записати на папiр. I коли з’являється “елемент” у переливчастiй сукнi, з прутиком, з вог ким смiшком, з недавно цiлованими устами, то всi iншi “елементи”, а серед них i пам’ять, i смерть, i зубна щiгочка мусять посгиратися, як стерлася Тiна.
Чи варто ж писати цiлу книгу при те, з чого кiлька рядкiв вiн так само виконує, як тi соцiалiсти, що пишуть величезнi томи про соцiалiзм?
Сперши голову на руку, Макс похмуро дивиться вгору на вузенький клаптик вечiрнього неба. Кучерявi хмаринки пороз тягалися, позагострювались, посiрiли й стали подiбнi до снiгових, шпилястих гiр. А як чудесно було б лежати отак-о десь у височезних горах i дивитися в небо. Лежати й дивитись, без думок, без сумнiвiв, без скаженого гону й без вiчної думки про те, що завтра ти, може, не бачитимеш бiльше нi гiр, нi неба, нi самого себе. Лежати, цiлувати землю, небо, хмаринки й почувати, що ти житимеш вiчно, жадно, безкрайньо, що ти не можеш померти бо ти неподiльна, чиста й безгрiшна, як вони, частинка їх.
I що бiльше думає Макс, то дорожчими, любовнiшими стають гостроверхi хмарини, то бiльше стихає роздратування й хатинка набирає тихого затишку разом iз негарними, милими мiхурами шпалер, якi панi Гольман нiяк не збереться позалiплювати. Десь iзбоку сумовитим, задумливим контральто дзвонять у церквi. “Беннь! Беннь!”
Очi Макса падають на рукопис i читають: “…i яка-небудь стара, обгризена, негодяща зубна щiточка…”
Макс стрiпує чубом, швидко висуває шухляду, виймає зубну щiточку й односить її знову на комод. I зовсiм не “яка не-будь”, а чудесна, гарна, заслужена щiточка! Вiн вибирає їй найпочеснiше мiсце, поруч iз скринькою бритв (подарунком матерi), й поштиво вклоняється перед нею.
I вмить його погляд падає на жовтеньку книжечку статуту Iнараку. Наче наступивши на гострий цвях, вiн iз жахом скидає руками, вихоплює годинника, дивиться, знову змахує руками, жужмом, з люттю засуває рукопис iз усiма його “елементами” в шухляду, бурею вибiгає з помешкання i скажено летить сходами вниз. I всi “елементи”, самоцiннi, неповторнi, в панiцi принишкли по куточках душi, як горобцi перед нале-тiлим шулiкою.
***
– Товаришу Шторе, ви запiзнились на двадцять хвилин. Роблю вам заввагу. Прошу заняти своє мiсце.
– Отже, бiльшiстю голосiв, товаришi, постановляється першим розглядати питання про товариша Рiнкеля. Слово має товариш Кестенбавм. Увага, товаришi!
Товариш Штор винувато навшпиньках пiдходить до довгого столу, немов для вечерi наготовленого, тихесенько сiдає поруч iз Шпiндлером i аж тодi швиденько з полегкiстю витирає пiт iз чола, лиця, шиї, рук. I невже тiльки вiн один запiзнився? Так, здається, вiн один: Тiле, Шпiндлер, Клара, Гоферт, Брави Паровоз, Кестенбавм i Рiнкель. Усi. Ну, добре, що i принаймнi не спiзнився на справу Рiнкеля.
Товариш Кестенбавм нервово потирає пiд пiджаком лiвою рукою правий бiк грудей. Рiденьке волосся вже прилипло йому до зморшкуватого чола; вже запалi, вузенькi хоровитi груди дихають нерiвно, з хригом, стомлено. Ех, бiдолаха! А бiй же ще й не починався!
Товариш же Рiнкель стоїть по другий бiк столу, спершися влечем об одвiрок та спокiйно заклавши руку за пазуху й вибачливо, трошки гумористичне, але з пошани до зiбрання стримано посмiхаючись. Нижня соковита, червона губа трошки одвисла, i з за неї бiло поблискують рiвнi, гарнi зуби Гордовитий нiс випинає ще з бiльшою, ласкавою гiднiстю свою горбинку. Розумнi очi поглядають iз спокiйним i веселим чеканням. Це, власне, буде не бiй, а несподiвана забавка, яку милий товариш Кестенбавм неодмiнно хоче дати товаришам, милi товаришi мусять прийняти її. Ну що ж, вiн жде перших нападiв, слово за товаришем Кестенбавмом.
Надворi ще видно; ще вгорi на двадцятих поверхах будинкiв червоно-буряковим вiтряним сонцем палають вiкна. Надворi грюкiт, гуркiт, дзвякiт.
А тут, у кутках, суворо й поважно стоять, як вартовi, iнара-кiсти, синьо-сiрi, мовчазнi тiнi; портьєри на вiкнах щiльно, до найменшої щiлинки позапинанi, i над столом урочисто та строго не клiпає лампа. Сьогоднi тут мають бути важнi подiї.
Обличчя також строгi, сухi, позамиканi на ключ цiлковитої об’єктивностi.
Слово за товаришем Кестенбавмом. Товариш Кестенбавм проводить пальцями по вусах, прочищаючи дорогу словам, хрипко й безуспiшно викашлюється, зручнiше вмощує праву руку на спинцi стiльця, потуплюється i, нарештi, скинувши догори малесенькою, стиснутою на висках голiвкою, робить перший удар.
Вiн уважає за потрiбне одверто й правдиво, як це приписує статут Iнараку, заявити перед товаришами свою думку про товариша Рiнкеля. На його думку, життя товариша Рiнкеля ь сором i ганьба для Iнараку.
Макс енергiйно вiдтрiпуе чуба з чола. Удар досить рiшучий i смiливий. Браво, Кестенбавмчику!
Розумiється, товаришевi Гофертовi це не подобається. Товариш Гоферт уже пильно, здивовано, як на диво якесь, витрiщився на Кестенбавмчика.
Так, Кестенбавм одверто заявляє, що спосiб життя товариша Рiнкеля – це спосiб життя не члена Iнараку, а якого-не-будь легального соцiалiста.
Товариш Гоферт цього, вже не витримує. Вiн строго пiдводить рiвну, суху, як засушена риба, постать i м’яким, глибоким басом рiшуче заявляє головi зборiв свiй протест проти таких образливих порiвнянь. Вiн вимагає доказiв од товариша Кестенбавма. Або зараз же взяти свої слова назад!
I так само рiвно й строго сiдає.
Але товариш Рiнкель зовсiм не почуває себе нi ображеним, нi навiть зачепленим. Господи боже, хiба ж можна ображатись тим, що каже милий, але хорий i такий собi бiдолашнень-кий товариш Кестенбавм? Товариш Рiнкель просто спокiйно собi стоїть, спершися плечем об одвiрок та вибачливо посмiхаючись. Так стоїть доросла людина, коли маленьке розсерджене дитинча сердито б’є її своїми кулачками iпо ногах, не маючи змоги дiстати навiть до живота.
Товариш Гоферт вимагає доказiв. Будь ласка, Кестенбавм зараз їх подасть усьому зiбранню. Будь ласка.
I Кестенбавм iз стримано-скупченим виразом почервонiлого на вилицях, недужого лиця рiшуче й загрозливо лiзе в кишеню. Голос йому хрипкий, шершавий, з присвистом, з шипучою ноткою, вiд якої Максовi весь час хочеться прокашлятись. Кестенбавм витягує якiсь папери й тримає їх у руцi.
Будь ласка. От зразки невинних розваг депутата рейхстагу, офiцiального члена соцiал-демократичної фракцiї й дiйсного члена Iнараку, пана Рiнкеля. Перший зразок.
Кестенбавм дрижачими пальцями вибирає з купки папiрець.
Пан Рiнкель в окремому кабiнетi ресторану “Бiлий Прапор” у товариствi вiдомих буржуазних адвокатiв i акцiонерiв славного “Прогресу”. Голi жiнки, вино, цинiчнi розмови про робiтництво, про Iнарак, нарештi, дика, безсоромно-дика оргiя. Пан Рiнкель трохи не на чолi цього паскудства. Неправда може?
Товариш Рiнкель старається не засмiятись. Силкуючись бути зовсiм поважним, вiн ласкавим, лагiдним голосом каже:
– Неправда, товаришу Кестенбавме.
Кестенбавм на момент аж тетерiє вiд цих слiв, а головне вiд тону й поведiнки Рiнкеля. Неправда?! Вiн не був у суботу того тижня в ресторанi “Бiлий Прапор”!
Нi, Рiнкель там був, але оргiї, голi жiнки й тому подiбна нiсенiтниця, – це просто мiстифiкацiя бiдного товариша Кестенбавма якимсь гумористом.
Голова зборiв Паровоз Бравн просить товариша Кестенбавма не входити в сепаратнi балачки й провадити свою промову до кiнця. Пiсля того матиме слово товариш Рiнкель, який дасть разом усi свої пояснення.
Добре. Товариш Кестенбавм провадить далi свою промову. Вiн виймає папiрець за папiрцем i викладає зразки життя пана Рiнкеля, депутата рейхстагу. От пан Рiнкель, як знавець i меценат мистецтва: вiн дарує цирковiй артистцi брильянтовi сережки. От пан Рiнкель заробляє в потi чола свiй хлiб: бере хабар од клiєнта противної сторони. От пан Рiнкель ухиляється дати звiдомлення з тих грошей, якi вiн узяв при експропрiацiї банку в Гамбурзi.
I папiрець за папiрцем витягають дрижачi пальцi з купки паперiв, зразок за зразком викладає хрипкий iз присвистом голос, удар за ударом падає на противника. Замкненiсть облич уже розмикається, вони стають похмурi, уважливi, настороженi. Погляди все частiш i частiш пильно й непомiтно свердлять товариша Рiнкеля. Навiть Гоферт уже не збирає здивовано обурених густих зморщок над бровами, уже й вiн поглядає то на одного, то на другого допитливо, трошки злякано.
У Кестенбавма пальцi вже не трусяться так неупевнено й нетерпляче, i голос уже не такий рвучкий, i дивиться вiн уже не з таким напруженим задерикуватим завзяттям. О, вiн б’є вже певною, злiсною, накипiлою й вiрною рукою.
I, розумiється, перемога була б цiлком на його боцi, коли б противник вiдчував тi удари. Але то диво, що той стоїть собi все так само невинно, незаймане, спокiйненько й з таким виглядом, наче товариш Кестенбавм розповiдає не про його цi всi речi, за якими стоїть смертна кара, а невдало комiчнi анекдоти про когось iншого. Йому й трошки смiшно, i трошки соромно за товариша Кестенбавма, i трошки вже нудно вiд занадто довгого розповiдання. Його вже навiть трошки сердить наврiписте, зле дитинча, яке дряпає, щипає його за ноги. Вiн мiг би одним рухом просто вiдкинути його вiд себе й скiнчити всю “боротьбу”, але… нехай уже докiнчить своє щипання до краю. I вiн iз розумiючим, вибачливим усмiхом поглядає на товаришiв, часто злегка знизуючи плечима.
I товаришi вiд цього ще бiльше хмуряться та ще уважнiше подивляються й на нього, i на товариша Кестенбавма: хто ж iз них, власне, божевiльний – Кестенбавм чи Рiнкель? Хто з них так смiливо грає своєю головою? Хто смiє так жартувати з Центральним Бюро Iнараку Нiмеччини?! Бо тiльки божевiлля може дозволити собi або так обвинувачувати невинного товариша, або, будучи винним, так цинiчно, так нахабно не винно поводитись.
Макс, понуро насупивши брови, неодступно, вперто вдивляється в гарне, здорове, з гордим носом i таке спокiйне, вибачливе, повне внутрiшньої гiдностi й поважностi лице Рiнкеля. Невже все це неправда, що так жагуче, так переконано, так певно викрикує Кестенбавмчик? Кестенбавм не бреше и не може брехати. Але не бреше й це спокiйне, вибачливе, глибоко певне в собi лице. Не можна так брехати! Можиа брехати словами, але цим спокiйним, трошки жалiючим, лрощаючим i лагiдним блиском очей брехати не можна. Що ж це таке? Якесь непорозумiння?!
Але коли правда все, що каже Кестенбавм? Коли дiйсно Рiнкель i оргiї справляє, i хабарi бере, i органiзацiйнi грошi краде, i є тайний акцiонер “Прогресу”? То що ж це тодi таке? Це ж глум з Кестенбавма, з Макса, з Шпiндлера, з усiх тих, хто взяв хрест i пiшов на розп’яття?! Кестенбавм, який де пфенiга вiддав усi грошi, взятi Iнараком пiд його кермою з банкiрського дому Фогта, який ее хоте за органiзацiйнi гроїгi поїхати на пару мiсяцiв полiкуватись, який помирає над своего друкарською машиною, що ж повинен почувати цей самиї Кестенбавм, вiрячи, що все це правда? А що решта новиина почувати?
I Макс обводить поглядом лонуро-слухаючi, нахиленi до столу голови. От кучерявий, величезний Бравн з димно-чорними кудлатими кучерями, подiбними до клубiв диму паровова. Голова професiйного союзу металiстiв Нiмеччини, особа, яка може мати кияжi палаци, яка до самої смертi може пишатись легальною, “законною” пошаною панiв банкiрiв. Вiй член Iнараку, вiн живе як маленький урядовець, вiн одрiкся батька, матерi, партїi, самого себе i щодня готовий на смерть.
От Гоферг. Милий, висхлий хухедний Гоферт. Вiн – професор математики, вiн – поважний бюргер, вiн – кандидат на славу знаменитостi. I вiн-член Iнараку, вiн так само, як Кестенбавм. як Тiле, як усякий член Центрального Бюро, виконує найнебезпечиiшi доручення органiзацiї. I вiн живе, як аскет, дозволяючи собi тiльки єдину розкiш: чисте, строге убрання.
От Клара, та сама Клара, яка обцiлувала всiх, iдучи на виконаний смертного присуду над райхсканцлером Зайделея, яка сама собi поцiлувала руку иа прощання з собою.
Що ж вони повиннi почувати, прииускаюта, що Кестенбавм каже правду?!
I Макс чує, як у яьому зиову ворушиться чудес бажання, що виникає в ньому завсiгди, як вiй бачить Рiнкеля: пiдiйти до нього, схопити ззаду за комiр, сильно струснути и подивитись, чи не струситься з нього ця така iмпозантна, авторитетна гiднiсть i чи не пролупиться крiзь неї щось iнше, i чи не буде те iнше – справжнє. Тiльки тепер це бажання зле, непокiйне, сласне.
А бiдний, маленький, з запалими грудьми й висками Кестенбавмчик, зовсiм захрипнувши, уже вiдiпхнувши стiльця, – на якого чорта йому стiльцi! – вже не витираючи поту, вже не вважаючи на постукування олiвцем Паровоза, жагуче тягнеться весь до Рiнкеля. Губи його трусяться, покривлюються, в кутках негарно збилась бiлою пiною слина, слова рвуться пошарпаними шматками, – вiн от-от або кинеться скрюченими руками в чисте, випещене, поважне лице Рiнкеля, або вдариться головою об спинку стiльця й ввскливо з рясними слiзьми заридає. Бо Рiнкель же був його учителем. Рiнкель же був його проводирем у соцiалiзмi, Рiнкеля ж вiн сам увiв до Iнараку, за Рiнкеля вiй готовий був ручитися своєю бiдною головою з запалими висками.
– Та я вас питаю, товаришi, я нас питаю, який же може бути той соцiалiзм, який робитиметься отакими руками?! Та яке ж довiр’я може бути в мас, коли їм стане вiдомо, що цей пан – член Iнараку? Та як ми смiємо судити й карати дру гих, коли ми самi такi?! Ми – банда розбiйникiв! Чуєте ви мд – банда розбiйникiв!
– Товаришу, я вам забороняю…
– Нiчого ви менi не можете заборонити! Начхав я на вашi заборони Ми – банда! Ми – грабiжники! Ми – вбiйники!
– Товаришу, я позбавляю вас слова!
– Можете! Можете навiть убити мене. Будь ласка. Нате!
Кесгенбавм iз розмахом розхристує груди й випинає їх до Паровоза, але тут же раптом пiдскакує вiд раптового вибуху кашлю, обнiмає свої зразу ж утягненi назад груди обома руками й одбiгає до стiни. Там, припавши до неї головою, вiн болюче, довго, з надсади кашляє. Перехопивши паузу мiж при ступами кашлю, вiн сипить:
– Я скiнчив.
I знову кашляє. Але Паровоз слова не дає нiкому, i нiхто до слова не зголошується, всi сидять i дивляться в аркушi паперу перед собою або понуро малюють на них фiгурки.
Кестенбавм затихає, витирається й iде до свого стiльця. Сiвши до столу, вiн схиляє голову на руку й заплющує очi. Груди ходять йому трудно й часто, з пiсковим пiдсiзистом.
– Слово має товариш Рiнкель.
Товариш Рiнкель виймає руку з за борта пiджака, одлiплюь илете вiд одвiрка й обережно прокашлюється. Вiн уже не посмiхається, не знизує плечима, на лицi ного сум i жаль до Кестенбавма. Соковитий, оксамитний, воркiтний баритон його наче пiд сурдинкою. Йому дуже прикро, що вiн повинен одповiдати товаришевi Кестенбавмовi тодi, коли його здоров’я…
– Я вам не товариш, i прошу моє здоров’я лишити в спокою! Чуєте, ви?!
– Товаришу Кестенбавме, прошу не перебивати товариша Рiнкеля.
Кестенбавм криво посмiхається, саркастично шипить “товариш!” i знову заплющує очi.
Товаришевi Рiнкелевi дуже прикро, що йому треба вiдповiдати на всi закиди серед таких несприятливих обставин. Вiн постарається не хвилювати товариша Кестенбавма своєю вiдповiддю й якомога коротше та швидше роз’яснити непорозумiння, жертвою якого став дорогий товариш Кестенбавм.
Всi обличчя повертаються до поважної, з строгою й сумною гiднiстю випростуваної постатi. На лицi нi тiнi усмiху не час для жартiв.
Отже, справа стоїть так. Бiльшiсть зiбраних товаришем Ке-стенбавмом iнформацiй має деяку реальну пiдставу. Дiйсно, вiн був i в “Бiлому Прапорi”, i в цирку, i в гардеробнiй артистки, i навiть подарував їй (правда, не брильянтовi, а простенькi) сережки. Але все це робиться з iншою метою, нiж думає товариш Кестенбавм.
Товариш Кестенбавм розплющує очi й, чекаючи, дивиться на Рiнкеля.
З метою, яка повинна бути i є раз у раз у кожного члена Iнараку: пройти в табiр противника й вивiдати в ньому слабi мiсця для нападу. Розумiється, психологiчно товариша Кестенбавма легко зрозумiти. Розумiється, страшно собi уявити, що член Iнараку може вести таке життя ради цього самого життя. Але так само страшно собi уявити, що тi смертнi кари, якi виконує Iнарак над соцiальними злочинцями, вiн робить для простого вбивства. I товариш Кестенбавм має цiлковиту рацiю: коли вбивства й експропрiацiї Iнарак робить для особистого iнтересу його членiв, коли експропрiйованi грошi повертаються на особистi втiхи експропрiаторiв, для розкошiв i розпусти, то Iнарак є не що iнше, як банда розбiйникiв i грабiжникiв. Тут крик болю й одчаю дорогого товариша Кестенбавма цiлком оправданий i зрозумiлий.
Але, на щастя, як усiм вiдомо, як доказали всi члени Iнараку та вся його чиста й славна дiяльнiсть, мета Iнараку в нiша, мета його не особистi втiхи, а щастя всього великого активу, що зветься людством. У жертву цьому колективовi ожна й треба принести окремi одиницi. Всякий акт, що розбиться в iнтересах цiєї грандiозної мети, є акт святий. I з цiєю метою Iнарак – не банда розбiйникiв, а героїчний авангард: борцiв за щастя всiєї людськостi. Отже, так само участь в оргiї ворогiв пролетарiату для своєї власної втiхи члена Iнараку є розпуста й злочин. Одначе участь його там для мети Iнараку є тяжкий, але необхiдний обов’язок. Дарування сережок цирковiй артистцi ради особистих еротичних цiлей є, дiйсно, вчинок, гiдний якого-небудь буржуа. Але цей самий вчинок iз тою метою, яку ставить Iнарак, є просто тактичний маневр. Моралi абсолютної нема й не може бути. Свiт є комплекс вiдносних, мiнливих цiнностей. Одна й та сама рiч може бути i свята, i злочинна, з якого погляду її розглядати. I цiлком справедливо сказано у знаменитiй передмовi до нового видання статуту Iнараку, що завдання Iнараку помогти дiалектичному процесовi перетвору морального свiту людства з комплексу вiдносностей у комплекс абсолютiв.
Професор Гоферт, автор передмови до нового видання статуту, згiдно й твердо хитає головою. Але Кестенбавм криво посмiхається, ерудицiя й красномовнiсть цього суб’єкта показнi, що й казати.
Товариш Рiнкель бачить цю посмiшку. Товариш Кестенбавм скептично посмiхається? Так, звичайно. Вплив його законної, зрозумiлої емоцiї на всю психiку ще лишився. В товариша Кестенбавма, як i в усiх товаришiв, мабуть, є цiлком природне питання: чим же вiн, товариш Рiнкель, може доказати, що участь його в оргiї та iншi вчинки були тактичним актом в iнтересах мети Iнараку, а не простим актом розпусти й особистої насолоди? На це в нього простi докази: ця оргiя дала йому в руки всi данi, яких так давно. Бюро потребує у справi банкiра Вайса. (На жаль, не знаючи, що саме сьогоднi вони можуть бути потрiбнi, вiн їх не захопив iз собою, але завтра ж вiн їх усi передасть до Бюро). А подарунок цирковiй артистцi й увага до неї дають тепер можливiсть кожного дня й без нiякого риску здiйснити смертний присуд над генералом Левенфельдом. Оце його всi докази й пояснення. Бiльше вiн нiчого не має сказати.
Товариш Рiнкель злегка уклоняється i знову притуляється плечем до одвiрка.
Але ефект останнiх слiв такий помiтний i виразний, що товариш Рiнкель вважає невеликодушним стояти, як обвинувачений, i скромно сiдає за стiл, поруч iз товаришем Тiле.
Вайс i Левенфельд! Двi справи, на яких страчено чотирьох товаришiв, витрачено силу коштiв i загублено пiвроку часу! Двi майже безнадiйнi справи!
Паровоз спиняс шепiт розмов. Хто хоче забрати слово в цiй справi? Нiхто?
Слово бере Кестенбавм Вiн говорить сидячи. Вiн говорить вже без запалу, нi на кого не дивлячись. Але з понурою вперистю. Вiн усе ж таки вимагає суду над членом Iнараку Рiнкелем. Член Iнараку Рiнкель говорив дуже красномовно, але нiяких реальних доказiв не дав. Так само вiн не дав вiдповiдi на iншi цiлком реальнi закиди йому щодо хабарiв, затаєння органiзацiйних грошей i так далi.
Тут товариш Рiнкель порушує дисциплiну й з докором перебиває товариша Кестенбавма а якi сам товариш Кестенбавм має документи й реальнi докази в такому страшному звинуваченнi? Як у товариша Кестенбавма вистачає духу робити такi образливi закиди, не маючи для того нiякiсiньких пiдстав, крiм чиїхось поганих наклепiв?
Товариш Кестенбавм схоплюється на ноги. Ага, документи? Докази? О, пан Рiнкель знає, з якого боку пiдiйти! О, вiн, розумiється, не такий простачок, щоб десь лишити якiсь документи в таких справах. Робота чиста! Це i в соцiал демократичнiй органiзацiї раз у раз було в нього найкращим аргументом докази, документи давайте. Звичайно, документiв на хабарi не буває. Але нехай пан Рiнкель вибачить, – коли нема документiв, то є свiдки, є тi, з яких пан Рiнкель брав хабарi. I товаришi завтра ж можуть вислухати тих свiдктвi. Так само пан Рiнкель повинен iз свого боку доставити документи-докази, що вiн дiйсно справляв оргiї з метою “пройти в табiр”. Але поки тик документiв нема, суд над паном Рiнкелем мусить бути. Або ж нехай Бюро судить його, Кестенбавма, i карає смертю. Але з паном Рiнкелем в однiй органiзацiї вiн ве буде!
Макс понуро штрихує аркушик паперу Бiдний Кестенбавмчик! Ти навiть своєю смертю не зможеш перемогти й знищити цiєї вiчної, проклятої вiдносностi. Той самий Рiнкель, якого твої свiдки бачили в п’янiй оргiї, в п’яних обiймах is твоїми ворогами, е не просто розпусник, а вiдносила герой. I ти, бiдний, помираючил Кестенбавмчику, будеш знушений обняти його й прохати вибачення в нього.
Товариш Рiнкель пiдводиться й просить слова. Вiн нiчого не має проти суду. Вiн навiть дуже й настiйно оросить мого. Так буде краще й спокiйнiше для всiх. Отже, коли товариш голова дозволить, вiн вийде в сусiдню кiмнату, щоб йе заважати своєю присутнiстю вiльним висловам товаришiв.
Товариш голова якийсь мент похмуро мовчить i, нарештi, дає дозвiл товаришевi Рiнкелевi вийти в сусiдню кiмнату. По разка товариша Кестенбавма явно очевидна для всiх, але треба якось вийти з цiєї неприємної справи без надмiрного сорому для нього.
Одначе Кестенбавм, хоч i ясно ж сам це бачить, таки вима гає, чудний чоловiк, виключення Рiнкеля з Iнараку!
– Вибачте, товаришу, – вражено збирає зморшки над бро вами Гоферт, – де, значить, ви вимагаєте смертi товариша Рiнкеля?!
– Так, я вимагаю смертi цього чоловiка! Або моєї! Будь ласка, вибирайте. Але з ним я не буду в однiй органiзацiї. Будь ласка.
О, яка це трудна рiч зачеплена, принижена амбiцiя хорої людини, що потерпiла поразку. Нiяка логiка, нiякi приписи обов’язку, дисциплiни, – нiщо не може її вкоськати.
Але, на диво, товаришка Клара раптом стає на бiк цiєї об раженої амбiцiї. Так, так, вона пресерйозно заявляє, що та кож не вiрить товаришевi Рiнкелевi. Вiн раз у раз викликає в неї чуття якоїсь чужостi Рiнкель у їхнiй органiзацiї завсiг ди нагадує їй штучний зуб у ротi. Вiн такий самий, як усi зуби, з вигляду, ще бiльший, здоровiший, кращий, вiн так само виконує функцiї зуба, але вiн раз у раз почувається в ротi чужим, мертвим, стороннiм тiлом.
(Тут товаришка Клара раптом густо червонiє цим порiвнянням вона всiм заявляє, що в неї ь вставнi, штучнi зуби. А Тiле ще до того так уважно, нiжно, допитливо дивиться їй у рот!)
Товариш Рiнкель, у кожному разi, здається їй людиною, яка не зовсiм до кiнця перейнята iнтересами органiзацiї. I через те вона стоїть за те, щоб уважно й детально перевiрити всi данi, постаченi товаришем Кестенбавмом. А на сьогоднi товариша Рiнкеля видалити з засiдання.
Шпiндлер глибоко зiтхає, ох, цi емоцiональнi, iнтуїтивнi висновки! “Раз у раз викликає чуття”. Досить поважний аргумент.
Але, ще на бiльше диво всiх, товариш Тiле також прилучається до товариша Кестенбавма й товаришки Клари. З нiжною, уважною посмiшкою очей, тихим, спокiйним i надзвичаино ввiчливим голосом вiн заявляє, що поки товариш Рiнкель не дав документальних доказiв щодо Вайса й Левенфельда, то всi закиди товариша Кестенбавма лишаються в силi. А через те, за статутом, товариш Рiнкель браги далi участь у роботi органiзацiї не може.
I, нарештi, до цiєї думки рiшуче, гаряче й навiть трохи бурно приєднується товариш Штор.
Шпiндлер, Гоферт i Паровоз лишаються в меншостi. Шпiндлер знизує плечима, пiдсуває до себе журнал мод i починає пильно читати опис крою нового фасону дамських панталонiв. Емоцiональнiсть, очевидно, така сама логiчна рiч, як нежить.
Паровоз теж знизує плечима й довго мовчки дивиться на нарисованого пiвника в куточку чистого аркушика.
Професор Гоферт уражено водить очима по всiх по черзi. Але бiльшiсть голосiв є бiльшiсть голосiв.
Треба кликати товариша Рiнкеля й повiдомити його про неприємну постанову цiєї бiльшостi.
Товариш Рiпкель вислухує й раптом помiтно для всiх дуже блiдне. Очi його стають гострi, сухi й дуже блискучi. Вiн мовчки, з гiднiстю вклоняється й помалу твердою, поважною ходою виходить iз кiмнати. Шпiндлер сердито вiдсуває журнал мод. Образили людину. По-дурному, по-хлоп’ячому, без потреби, без вини, без мети, а так от собi, з примхи жiночої iнтуїцiї!
I як тiльки Рiнкель виходить, Тiле зараз же пiдводиться й тихим, нiжним голосом прохає дозволу в товаришiв послати наздогiн товаришевi Рiнкелевi одного з членiв охорони Бюро. Хто знає, що таке в дiйсностi є товариш Рiнкель? А приклад iз провокатором Франком треба завсiгди в таких випадках мати перед очима.
Меншiсть уражено, рiшуче, обурено протестує, але та сама бiльшiсть рiшуче й гаряче дає дозвiл. I товариш Тiле швиденько виходить у сусiдню кiмнату, нiжно-строго шепоче па вухо товаришевi Песимiстовi кiлька слiв i легенько штовхає його в плече. Товариш Песимiст, прозваний так за свою здатнiсть смiятись кожної хвилини дня й ночi, не смiючись, слухняно нахиляє голову й поспiшно виходить за товаришем Рiнкелем.
Коли вiн викочує з садка на вулицю свiй мотор, вiн крокiв за тридцять попереду бачить постать iз похиленою головою й глибокою задумою дорослої людини, яку побороло маленьке чотирьохлiтне дитинча.
Залишити відповідь