Тиждень 1

Авто м’яко, як уткнувшись у туго напнуту сiтку, зупиняється. При воротах у суворiй готовностi застигла палацова варта – будь ласка, ворота вiдчиненi. Але князь Альбрехт сидить непорушно, похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами.

Так, пiсля трьох днiв рiзних заходiв – смiшних i образливих, потрiбних i цiлком зайвих – нащадок могутнiх, всевладних монархiв Нiмеччини добувся-таки до ворiт палацу “короля гумових препаратiв”. Тепер його ще мають обшукати з голови до нiг i тодi вже безборонне й милостиво пропустять на свiтлi очi бiржової величностi. А результат?..

Висхла, старомодна, напружено-велична постать, трудно спираючись на палицю з срiбним гострим наконечником, помалу пiдводиться i сходить iз авто. Вузькi, старечо-синi уста не перестають безжурно, легковажно посвистувати. I коли агенти охорони його гумової величностi ведуть нащадка нiмецьких iмператорiв у масивнi, монументальнi ворота палацу, i коли вони його делiкатно, коректно, але пильно й дiловито обшукують, i коли вiн iде вгору парадною алеєю до будинку палацу, уста не перестають забуто, напружено боляче посвистувати.

Так-от вiн, палац Мертенса! От вiн, новiтнiй. Версаль фiнансового самодержця.

Вiн стоїть на горi; на горi, створенiй серед рiвнини мiццю й волею володаря Нiмеччини, конкурента бога на землi. З кожним кроком на гору, до трону, все ширше розгортається панорама Берлiна. Лежить старий, покiрний бiля нiг велетенської потвори, званої палацом, i з глухим гуркотом кадить йому тимiями1 своїх фабричних димарiв.

Князь Альбрехт часом зупиняється, щоб одпочити, i пiдводить голову догори, до колосальної будiвлi. I тодi на устах його видушується тонка посмiшка людини, що знаходить заслужену сатисфакцiю у своїй вищостi. Стиль омнеїзму! Розумiється, омнеїзму, всеїзму, всього, що тiльки можна зiбрати, купити; щирий витвiр бiржової, нажертої честолюбностi й претензiйної нездарностi. О вiки, ви проминули недурно, тут зiбрано – не бiйтеся! – все, що творив ваш генiй: i шпиляста, напружена в небо, в потойбiчнiсть, у тайну готика; i округлий, заспокоєний у святiй урочистостi вiзантизм; i брутальний, але змодернiзований американiзм; величезне депо стилiв i епох, накопичена страшна кучугура дорогоцiнних речей, понакрадуваних, понаграбовуваних i зганьблених негiдними руками. Понурi, стiжкуватi башти – i розлогi, смiхотливi тераси. Аскетичнi шпилi – i череватi банi. Над дорiйським порталом парадного входу з строгими, чистими колонами – у виступах, прищах i гримасах неомнiйська башта на дiвочих, незайманих, святих ногах – тiло череватого, погризеного нечистими хоробами розпусного бiржового махера.

Пишайся, Нiмеччино, ти досягла найвищої слави! Столiття твоєї боротьби, грiм твоєї славетної зброї, десятилiття тяжких поразок, iспитiв, ощадностi, збирання сил, твоя вперта невтомнiсть, шляхетна сувора брутальнiсть, твоя кров, пiт, наука, праця – все кiнець кiнцем утворило Мертенса!

А нащадок твоїх королiв, пiдпираючись паличкою, смиренно i слухняно йде пишними мармуровими сходами палацу на поклiн, на сором, на ганьбу до твого витвореного владики. I слуги владики, обшукавши нащадка твоїх королiв (чи не має вiн, iдучи на сором свiй, намiру вбити твого володаря), тепер проводжають смиренного прохача з закушеними посмiшками погано видресованих холопських пик.

А от i знамените переддвер’я до святого святих – приймальна зала пана президента Об’єднаного Банку. Тут iз мурашками поштивостi у спинi дожидаються авдiєнцiї мiнiстри “республiки”, тут не один уже монарх за показною величнiстю й награною вибачливiстю ховав тремтiння тривоги. Храми, будованi колись на честь бога, могли б умiститись у цiй залi разом iз своїми дзвiницями, банями, хрестами.

Так, так, бiржа не любить шкодувати грошей на iмпозантну й доходову рекламу. Всякий, що входиш сюди, падай ниць! Зщулься, зберись у крихiтну грудочку, мiзерну, безпорадну перед цiєю величчю, перед височiнню гранiтних стiн, об’єднаних кольоровим склом банi, пообкладуваних мармуром, пообвiшуваних скарбами мистецтва, позбираних iз усiх вiкiв людськостi, обляпаних золотом, оздоблених безутримною, кричущою, рекламною творчiстю. Вiдчуй i проймися свiдомiстю своєї нiкчемностi. Ступай навшпиньках по дзеркальному мармурi пiдлоги, швиденько, боком просунься помiж колонами, в яких одбивається твоє напружене, пригнiчене обличчя, пiрни тихенько в оксамит i шовк глибокого фотеля й сиди нишком, загублений, малесенький.

З гримасою гидливої погорди на синюватих, расових i хорих устах, залiзно постукуючи палицею, з гострими лопатками й тонкими синювато-бiлими пальцями, помалу й байдуже серединою зали проходить князь Альбрехт на вказане йому мiсце. Попiд стiнами шелестом пробiгає шепiт – впiзнали. Значить, сьогоднi ввечерi екрани газет зроблять цей шелест криком на всю Європу.

Ну, розумiється, шляхетна душа гумового фабриканта не випустить такої чудесної нагоди, щоб потiшити свою амбiцiю, – вiн не одну годину потримає в своїй приймальнiй залi нащадка нiмецьких монархiв. Як кухлi доброго пива, вiн прийматиме наперед отих усiх банкiрiв, урядовцiв, модно поодяганих дам i смакуватиме кожну зайву хвилину чекання свого пониженого2, упокореного ворога.

Вiнтер, секретар Мертенса, високий, тонкий, з пiдiбганим животом i довгою фiзiономiєю хорта, безшумно й легко то входить, то виходить iз дверей кабiнету, подiбних до царських церковних врат. I князь по лiнiях його тiла, по рухах рук i нахилу собачої голови може судити про ступiнь значностi того, до кого Вiнтер пiдходить. Це надзвичайно чулий, удосконалений апарат, що зазначує в собi щонайменшу рiзницю в еманацiї iстот у фотелях. Вiн, як червак, здається, має здатнiсть то робитись iще довшим i тоншим од поштивостi, то зщулюватись, утягати самого себе в себе, ставати товстiшим i меншим од погорди.

От вiн виходить iз царських врат, з побожнiстю причинивши їх за собою. Нюхнув управо, нюхнув улiво, перегнув хортяче тiло в поштиву запинку й безшумно, на собачих лапах, пiдбiгає до князя. Пан президент просять його свiтлiсть до кабiнету. Пан президент благають вибачити, що не могли прийняти його свiтлiсть моментально.

Чудодiйна, страшна рiч – надiя. То вона, а не страх, не покiрнiсть веде засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордiших, найодважнiших утримує вiд бажання кинутись на катiв i в нерiвнiй, безнадiйнiй, але почеснiй боротьбi знайти смерть. Опортунiстична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби вiдтягти останню хвилину на мiлiметр далi.

I вона оживлює мертвякiв, ставить на ноги калiк, робить видющими незрячих, висхлих, безживних, iнертних сповнює соками й енергiєю.

“Пан президент благають вибачити”. I вже тьохнуло щось у старому, тоскно млявому тiлi, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала неподiбною до бiржової стайнi. I паличка вже не цокає так iзневажливо й демонстративно по мармурових квадратах пiдлоги.

Мертенс приймає князя стоячи, навiть трохи пiдiйшовши до дверей од столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, вiн коротким, поштивим жестом куцої товстої руки поводить на дерев’яний жовтий фотель. Нi iскорки трiумфу.

Пiсля кольорової, врочистої, холоднуватої пiтьми приймальної зали очi мимоволi мружаться вiд жовтого, слiпучого свiтла кабiннету. Сонце – майове, щедре, реготливе – з розгону б’є крiзь розчиненi широченнi вiкна в дзеркально вигладжений паркет, одбивається, перелiтає в жовтi дерев’янi стiни, в дерев’яну стелю, грає скрiзь зайчиками вiд металу апаратiв, лоскоче червоне, м’ясисте вухо Мертенса. I нема йому нiяких перепон. нi одної м’якої меблi, нi портьєри, нi завiски – дерево, книжки, метал, папiр та солома на плетених сидiннях фотелiв i стiльцiв. Оце такий кабiнет президента Об’єднаного Банку.

На величезному столi, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в напруженiй, веселiй готовностi блискають телефони й телеграфнi апарати – з екранами, без екранiв, слуховi, свiтловi, мiдянi, слiпучо-блискучi й матово тьмянi – рурки, держальця, скло, гвинти. Все це грiзно, боєво купчиться пiрамiдою перед фотелем пана президента Об’єднаного Банку, єднаючи його з Берлiном, Нiмеччиною, всiм свiтом.

Сiдаючи, Мертенс надушує гудзик3 одного апарата й гукав в матове скло одривчастим, одвологлим басом:

– Припинити. Давати тiльки свiтло.

I зараз же повертається всiм важким, туго збитим тiлом до князя. Поклавши обидвi короткi цупкi руки з товстими пальцями на поруччя, вiн злегка нахиляє велику голову, неначе збирається битися лобами з гостем. Зелено-сiрi, гарнi, на диво молодi та свiжi серед цього iржавого м’яса обличчя очi спокiйно, твердо й чекальне зупиняються на старому князевi. А на втиснутих, блiдих, iз зеленкуватими жилками висках нащадка нiмецьких монархiв виступає рiденька, спiтнiла рожевiсть Вiн спускає очi додолу, довго мовчить i, нарештi, тихо, рiвно говорить у пiдлогу:

– Вам, мабуть, вiдома цiль мого до вас вiзиту?

Мертенс спочатку ледве помiтно киває головою, потiм з деякою натугою розчiплює м’ясистi голенi губи й рипить:

– Точно невiдомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись.

I знову стулює уста. А над верхньою губою дрiбно-дрiбно, як вогкiсть на стiнi, мокрiє пiт. Мокрiє вiн i на бурому чолi, випнутому згори, ввiгнутому посерединi й випнутому знову на бровах, подiбному до сiдла. Розхристанi майже до живота за останньою модою (що пiшла трохи не вiд самого Мертенса) грубi й червонi груди теж мокро блищать од поту.

Князь задумливо ставить палицю мiж свої гострi колiна, кладе на неї обидвi свої руки з видушеними по них фiолетовими жилами, на руки спирає погляд i все тим самим рiвним, тихим, немов байдужим голосом починає викладати те, що Мертенсовi давно вже добре вiдомо.

Мертенс, пiдiгнувши короткi, товстi ноги пiд фотель так, що колiна кругло, як у жiнок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною цiкавiстю розглядає князя. Часом вiн скоса зиркає на екран, на якому, як на маяку, одноманiтно то з’являється, то зникає нiжно-синiй круглий знак.

Князь замовкає. Руки йому спiтнiли, але вiн не витирає їх, бо знає, що вони тремтiтимуть.

Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля.

– Так. Так. Гм. Отже, виходить, бiржова наука, князю, нелегка? Що? Га?

Князь не зводить очей iз своїх мiцно, до болю складених на палицi рук.

– Удача чи невдача може спасти на найбiльш учених, пане президенте.

– Так-то воно так, та… Гм!

I раптом iржаве, обвисле, з квадратовими пiтними щелепами лице засвiчується добродушними, одверто веселими iскорками очей.

– Що, князю, нашою зброєю та проти нас-таки? Га? Мечi не годяться?

Тут князь уже пiдводить тьмянi, вицвiлi, з блiдо-сiрими баньками очi на гумового короля. Рiденька рожевiсть уже розлилась по худих, запалих щоках.

На екранi часто, настiйно починає стрибати цифра 7.

Мертенс бере олiвець i щось закреслює в товстому блокнотi.

Потiм надушує гудзик i, вертячи олiвець у пальцях, знову сiдає, як сидiв.

– Нi, князю, бiльше вiдтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр. Могутнiший за закони природи й гуманностi. Неможливо.

Цебто вiн цим каже, що князь Альбрехт i його син будуть цього тижня арештованi й посадженi в тюрму, як кузен Дiтрiх.

I князь, сiро посмiхнувшись, корчачи вiд сорому пальцi нiг, трудно видушує з своїх хорих, расових уст:

– Ваша влада дужча за всi закони…

– Помиляєтесь, князю, помиляєтесь. Я теж тiльки цифра. Тiльки цифра.

Жовтий олiвець виприскує з пальцiв i з дзвiнким дренькотом котиться пiд ноги князевi. Князь машинально й швиденько перегинається донизу, але, помiтивши чекальну непорушнiсть Мертенса, тiльки дивиться на олiвець i знову кладе руки на палицю. На м’ясистих устах величностi миготить легкий усмiх i ховається.

– Помиляєтесь, киязю, помиляєтесь.

I Мертенс здiймає руки з поруччя. Вiзит скiнчено. Князь може вставати й забиратись.

Але князь сидить i з сiрою застиглою посмiшкою дивиться пiд фотель Мертенса.

– Ми… противники. Це так. Але коли в одного противника вистачає малодушностi прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в другого повинно вистачити великодушностi вiдмовитись од таких способiв боротьби, як… смерть. Бо ви самi знаєте, що ваша вiдмова… смерть для мене й для мого сина.

Мертенс спокiйно накриває очi важкуватими повiками, знову обiймає пальцями поруччя фотеля i, наче цитуючи напам’ять книгу, рiвно, поважно говорить:

– Князю! Кiлька десяткiв рокiв тому ваша вельмишановна шляхетська монархiя штовхнула Нiмеччину в ряд згубних внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйн. Зруйнувала. Знищила. Кинула у злиднi, в ганьбу.

Сухий, тонкий нiс князя блiдне так, що здається старою, вивiтреною, посiрiлою кiсткою. Але князь мовчить – десь пiдло нашiптує надiя: а може, задовольниться брутальнiстю й не захоче жорстокостi?

– I ми пiдняли її! Ми! Вернули могутнiсть, славу, багатство! Ми!

I Мертенс сильно гупає себе рукою не в груди, а по круглому колiнi.

– Але ви, ви не признаєте. Мрiєте вернути колишнє, неповторне. Iсторiю лицем назад? Змови проти нас? Що? Га?

Князь скоса зиркає в iржаве лице. Ага, бiржова душа не витримала, розхристалась, дає волю собi, тiшиться, губу зако-иилює, громом гримить.

– Та ще приходите до нас просити в нас нашої зброї для боротьби з нами-таки? Хе! Великодушнiсть?

– Я прошу не для боротьби, а для врятування честi й життя… мого й мого сина. Ну, я вас… благаю!

I, чуючи болючий, жахний сором i знаючи, що цього не треба було казати, i знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче ковтає щось трудне, i одвертає голову вбiк. На старiй, жовто-сiрiй шкурi вилиць хоробливо горять червонi плями.

Мертенс раптом погасає. Витягає з-пiд фотеля ноги, сiдає рiвнiше i, пильно та важко дивлячись у князя, з сухою байдужiстю каже:

– Врятування вашої честi й життя… в руках вашої дочки. I, не зводячи твердого погляду з поширених непорозумiнням очей князя, попереджуючи цим усяку посмiшку, з строгою врочистiстю додає:

– Нiмеччинi потрiбна гiдна її слави дружина менi.

Князь якийсь мент ошелешено сидить, широко розплющивши та так i забувши очi, iз злегка одвислою нижньою губою, а червоними плямами пiдняття на прозоро-жовтих щоках. Потiм умить, хитнувшись увесь угору, пiдпирає тiло палицею, роззявлює рота, зараз же закриває, наче задихавшись тим, що має сказати, знову розкриває й видихає вниз у злегка пiдняте догори м’ясисте, червоно-буре, лобате лице:

– Нахабний хам!

I, напружено-часто застукавши металiчним наконечником по вiдлозi, спираючи на палицю ослабле тiло, повертається на мiсцi, злегка хитається i, випрямившись, дрiбн-о-швидко виходить iз кабiнету.

Мертенс iз кректiнням нахиляється, пiднiмає олiвець i, надушуючи гудзика крайнього апарата, з посмiшкою гиркає про себе:

– Ще й сам її приведеш!

***

Лагiднi, терплячi очi Софi скоса й несмiло, з острахом побожностi зиркають на витончений, уже суворо, знайоме, страшно закостенiлий овал молочно матового лиця принцеси Елiзи. Три днi за постаттю принцеси не видно бiлої, пухнастої купи Нептуна з рожевим язиком i розумними, терплячо-лагiдними собачими очима. Три днi принцеса, льокаї4, шофери, камеристка Софi ловлять, благають, грозяться Нептуновi, i з кожним днем овал принцеси стає гострiший, як тiльки згадують iм’я Нептуна.

Лагiднi, сумирнi очi Софi з побожним нерозумiнням дивляться злегка вгору на суворо замкнутi уста дивної, нелюдської iстоти в такому людському тiлi. Батько i брат сьогоднi вибираються в далеку повiтряну дорогу, апарати вже стоять напоготовi, з Лейпцiга прийшли новi науковi прилади, що за ними принцеса так тужила, що їх так довго й нетерпляче вичiкува.iа, надворi в парку стоять густi завiси весняного дихання, якi треба, як воду, проривати грудьми, iдучи, вiд яких не тiльки Нептунове серце душно стискується. А дивна iстота ходить по парку, грiзно, зловiсно стягнувши широкi брови на зеленi очi й поклацуючи пальцем правої руки по долонi лiвої, – грiзний знак!

Старий князь сьогоднi чогось так сумно, тихо сказав:

– Закон природи, Елiзо, немає ради…

Але дивна iстота тiльки глянула на батька й мовчки вiдiйшла хто з нею, для того всi закони, крiм її, зникають. Нiякi закони бога, природи, людей не мають нi сили, нi значення перед її законом i волею.

В кiнцi алеї нарештi з’являються двi постатi; вони ведуть ведмежу купу шерстi. В неї роззявлена паща i язик мокро, зрдихано звисає на правий бiк. I льокаї, i Софi, i Нептун – усi знають, що в квiтнi, коли сонце гарячими золотими пальцями розгортає пелюстки квiток, безсоромно оголюючи нiжну схованiсть їх; коли вночi в парку стоїть насичений сонцем, сласний шепiт трав, дерев, коли в грудях плаває тоскна, солодка туї а, коли навiть заржавленi цвяхи вилiзають iз старих дощок паркана i зливаються в обiймах, – тодi не можна мати претензiй до Нептуна за його нехтування обов’язкiв раба. Тiльки одна принцеса Елiза цього не розумiє.

Нептун важко дихас и уперто тягне могутню, жовтяво-бiлу голову назад вiн показує, що тiльки насилi кориться и нi один крок його не є з його доброї волi.

Його можна вести на мотузку, можна гарапником примуснiй пересувати ноги, але вся ведмежо собача душа його там, зпiдки так пiдступно, так неї арно, так чисто по людському вiдiрвали йою цi двое людей.

Принцеса Елiза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок iз рук льокаїв Вона сама поведе його далi. Льокаї можуть iти соби геть. Лишиться тiльки Софi. Чого кров на мордi в Непттуна? Били? Нi? В боротьбi? Якiй боротьбi? Добре.

Нептун сидить i жде дальшої насили. Колись, iще так недавно, ще три днi тому такi покiрнi, вiдданi, перповненi молитовною готовнiстю покласти своє життя за один мiв папi його очi – тепер тьмянi, невидющi, поверненi поглядом, усiєю суттю своєю туди, за парк, до лютої, весело, жадно пiднесеної кавалькади, в якiй вiн займав пануюче мiсце.

Принцеса не бачить, куди поверненi очi Нептуна, вона не розумiє того, що розумiють навiть старi iржавi цвяхи в парканах.

– Нептуне! Ходiм!

Нептун важко дихає й не чує. З пащi густим павутинням звисає слина через чорний бордюр губи.

– Нептуне!

Нi одного руху хвостом, нi iскорки уваги в тьмяних очах.

– Нептуне!

Сонце жовтими плямами мрiйно гойдається на бiлiй кошлатiй купi.

Принцеса Елiза раптом повiльно, задумано виймає з торбинки гарненький, поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступає до Нептуна й якийсь мент дивиться на вiдвернену вбiк байдужу, чужу, вперту голову. Софi похололими вухами чує, як голос принцеси стає тихий, ледве чутний,тьмяний:

– Нептуне! Ходiм! Чуєш?.. Ну, Нептуне!

Нептун не чує.

Тодi Софi бачить поширеними, зацiпенiлими очима, як принцеса Елiза помалу пiдводить руку, перехиляє дуло перламутрової цяцьки до голови Нептуна, дуло злегка здригується, чується легеньке шипiння, i бiла голова з роззявленим ротом i мокрими помережаними губами раптом одкидається назад i падає набiк Та сама i олова, яку принцеса несамовито, з жагою цiлувала ще три днi тому i сама розчiсувала її бiлi шовковi патли!

Одвернувшись i не глянувши бiльше нi разу, принцеса йде алеєю назад, до палацу. Вона не повертається й не кличе Софi: вона знає, що два кроки вiд неї з неминучiстю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать iз гладенько причесаною попелястою голiвкою й лагiдними покiрними очима.

При виходi з парку небо розгортає широченнi розгонистi блакитнi обiйми. Принцеса злегка пiдводить золото червону голову: гарне небо, чисте, прозоре й таке легке, що, здається, можна птати в ньому без нiяких апаратiв Тiлькi на заходi, як дiрчаста волокниста губка, розвiшена на просух, рiвною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землi куряться у прозору блакить пахощi засоромлено бiлих черешень, нiжно-рожевих яблунь, молодих кущiв iз дитячими щiчками листочкiв i пiслядощовоi смачної вогкостi землi.

А там, позаду, на алеї, з судорожно витягненою лапою лежить десь бiла купа Нептуна.

Подвiр’ям замку принцеса Елiза проходить плавкою, поважною ходою, строго и легко несучи маленьку голiвку на великому пишному тiлi, щiльно обтягненому на крутих клубах старомодною амазонкою, – голiвка золотистої гадючки на тiлi чорного лебедя.

Коли вона входить до кабiнету, їй на хвилинку здається, що батько й Отто занадто раптово стають веселi. Тiльки веселiсть Отто трошки часом необгрунтована, напружена, винувата, як у людини напiдпитку. I смiх вибухає з горла несподiвано для самого його “Ги-и!”.

Батько без ладу все то замикає, то вiдмикає шухляди столу, по кiлька раз iз неуважною заклопотанiстю обмацує кишенi й занадто пильно поглядає на Отто.

Дивне й прощання: судорожнiсть у мiцних батькових пальцях, пiсля яких довго хочеться терти мiсця дотикiв. Така сама судорожнiсть у Оттовiй посмiшцi при влiзаннi до апарата.

I тiльки через двi години i по вiдльотi стає все зрозумiле. Точно через двi години, як було наказано старому Йоганновi.

Сонце скоса й густо червонить стiну робiтнi, рясно догори позаставлювану полицями з книжками. Принцеса Елiза болюче морщить широкi темнi брови, ввесь час перед очима роззявлена, чорна, закинута назад паща бiлого милого Нептуна. I немає вже кiстяностi в овалi лиця принцеси, вiн тепер нiжний, чистий, бездоганно правильний, як тiльки що знесене яйце, i матово рожевиться вiд одблиску сонця на склi.

Хтось тихенько рипить дверима. Принцеса Елiза клацає пальцем правої руки по долонi лiвої: хто смiє порушувати наказ – пiд час працi не входити до робiтнi?!

Це старий Йоганн. Старий, жовтенький, зморщений, як перестигла, забута на деревi грушка. На маленькому личку звичайна врочистiсть i тиха поважнiсть, але в очах щось неспокiйне, тривожне, а на тацi невеличкий клуночок та велика куверта5 з печатками їхня свiтлiсть велiли точно через двi години передати це принцесi. Строго наказано.

Елiза спочатку пильно вдивляється в поважне личко Йоганна – Йоганн завсiди все знає. Але тепер, видно, Йоганн не знає, тiльки боїться.

Тодi Елiза швидко бере клуночок i куверту хитає головою Йоганновi и прикладам руку з довгимн пальцями до серця. Бурi печатки з м’ясистими, видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, пепорушно дивляться у стелю.

Старенький Йоганн несмiливо вiдходить за дверi и уперше за всю свою службу пiдглядає в-за них. I бачить старенький Йоганн, також уперше за всю свою службу в цьому домi, як принцеса Елiза з першого таки погляду в листа батька тратить усю свою звичайну напружену величнiсть, заглибленiсть у себе: вона по баб’ячому, гикавкою скрикує, схоплюється, хапає знову листа, знову гикає, перекрививши рота набiк, i з перекривленим ротом, перекривленими, непринцесиними очима пробiгає повз Йоганна, не помiтивши його притуленої до стiни, змертвiлої, крихiтної постатi.

I вперше за все своє життя.старенький Йоганн увiходить без дозволу до кiмнати панiв i тихенько, злодiйкувато перечитує страшного листа. I так само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках аркушики патеру й рядки письма стрибають перед очима:

“Дорога моя дитино!

Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, нi мене, нi брата твого не буде вже на свiтi…”

Може, Йоганн також по баб’ячому скрикує, може, нi, нiхто того, навiть сам старенький, не чує.

Але наша смерть повинна бути для всього свiту тiльки страшним, нещасливим випадком. Це – єдине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу i твою честь. Пам’ятай це, дитино моя!..

Старенький Йоганн, трусячись, озирається – чи не читає ще хто-небудь iз ним цього листа, чи не знатиме про рятування честi.

Ми приносимо себе в жертву нашiй великiй святiй справi. А тобi лишаємо заповiт боротьба далi й помста за нашу смерть. Ти – сильна духом. Ти – єдина з нашого роду, що зберегла в собi велич нашого духу, героїчнiсть, волю i свiдомiсть датского iсторичного завдання. Нам легше помирати, знаючи це…

Рядки миготять в очах Йоганна, пливуть слова про якiсь органiзацiї, про банки, бiржу, розрахунки, а про головне не-ає та й нема. Через що ж саме?! Для чого це страшне?!

Все наше рухоме й нерухоме майно переходить у власнiсть Об’єднаного Банку. На помiч родичiв не сподiвайся – боягузи, маловiри, егоїсти, нездари. На якийсь час оселись у мого старого друга, графа фон Елленберга. Вiн старий i збiднiлий, живе на утриманнi свого сина, але вiрно й глибоко вiдданий менi й нашому дiлу.

Синовi його не довiряйся – зрадник, перекидько, продажний, улазливий.

По скiнченнi жалоби приймай руку принца Георга. Це буде першим ступенем до здiйснення нашого великого iдеалу. Благаю не вiдпихай його руки, приборкай свою непомiрну вибагливiсть i гординю. Нiщо зразу не приходить.

Передаю у Твої руки коронку Зiгфрiда. Хочу вiрити, що, незважаючи на всю Твою емансипацiю, ти поставишся з вiдповiдною пошаною до старого вiщування: пропаде коронка Зiгфрiда – загине наш рiд.

Працюй далi над собою, готуй себе бути на височинi науки, досвiду, знання людей i свого великого народу. Прощай, хай допоможе Тобi всемогутнiй виконати покладену на Тебе долею велику мiсiю! Твiй нещасливий батько“.

А ще через двi години до замку наспiває телеграфiчне сповiщення: недалеко вiд Гамбурга в лiсi знайдено розбитий аероплан i пiд ним трупи батька i брата принцеси Елiзи.

Нещасливий, страшний випадок.

***

Старомодний, присадкуватий, двоповерховий дiм графа фон Елленберга давненько вже не переживав такої трiпанини, шарування, вибивання. Три днi графиня бiгає, як iзлякана мишка, що загубила нiрку, з поверху на поверх, у все заглядає, вiд усього жахається, всiх дратує, всiм перешкоджає.

Навiть зачучверений6, буйний, набитий гудiнням бджiл та джмелiв сад постригли, причепурили, пiдперезали чистенькими стежками, дорiжками – переполохали до нервового крику пташню, поруйнували комашнища. Хотiли знести стару альтанку з покришеними колонками, та Труда не дала: стала на порозi, схопилась обома руками за одвiрок i рiшуче заявила, що тiльки через її труп вандали ввiйдуть досередини.

Принцесi визначили апартаменти, якi займав граф Адольф до свого шлюбу, позносивши туди все, що було найкращого в домi (Але Труда свого радiоапарата не дала: в цього Страховища є органiчна потреба ставити опозицiю до всього, що всi поряднi люди шанують).

Назустрiч князiвнi прибуває сам Адольф. Сам котячим кроком обходить апартаменти, тихим, ласкавим голосом робить матерi кiлька неприємних уваг, навiть до купальнi устромляє горбасте матово жовте лице й велить перемiнити килими. Гострi чорненькi очi графинi неспокiйно слiдкують за кожним рухом опецькуватої, м’якої, з жiночим задом постатi сина. I коли його синювато сiрi в жовтих вiях очi повертаються до неї, вона вся зiщулюється, як старенька чорненька собачка пiд пiднятою ногою хазяїна.

Старий граф виразно хвилюється. Ганса Штора не можна обдурити, – хвилюється граф, що тут казати. Та й є чого подумати тiльки, хто має жити в його домi!

Рудяво-сивий, великий, як костистий старий вiл, важко ходить старий граф по кiмнатах, нахнюпивши стрiху брiв на суворо-iронiчнi очi, перебираючи пальцями на спинi й щось про себе бурмочучи.

Зустрiч виходить просто-таки врочиста. Старий граф говорить навiть невелику промову, яка була б iще поважнiша, коли б граф часом не забував наготовлених фраз.

Пiсля того вiн представляє високiй гостi всю свою родину. I в сиво-рудих серйозних вусах, подiбних до пожовклого сiна, з кожною його атестацiєю миготить хвостик посмiшки.

– Мiй перший (i єдиний тепер) син, граф Адольф. Начальник особистої охорони i член особистого кабiнету мiнiстрiв його величностi голови Об’єднаного Банку й бiржового короля Нiмеччини, Фрiдрiха Мертенса.

– Моя молодша дочка. Труда, прозвана в нас не без достатнiх пiдстав Страховищем.

Граф Адольф спочатку поштиво й низько вклоняється князевi, а пiсля того вибачливо посмiхається на батькову характеристику старiсть треба шанувати навiть у її вибриках…

Труда ж не виявляє нiякої особливої поштивостi до принцеси, але немає в нiй i нiчого страшного. Смугляве собi з синьою родинкою пiд вухом личко, здивовано-сумнi, злегка пукатi очi старої бронзи, стрижене до плечей чорно-синє волосся. От собi гарненький iндiйський хлопчинка, чогось смутненький, скромний i такий ще дитинячий у милих, припухлих, темно-червоних устах. Страховище?!

– О князiвно, цей скромний вираз, вигляд є тiльки одна а ролей нашої талановитої артистки, її мрiя. розважати шановну публiку на сценi театру. Поки ж що розважає нас.

Труда не червонiє, тiльки ще смуглiша стає. I не каже нiчого на слова батька, а просто повертається i спокiйно, тихо, зi спущеними вздовж тiла руками йде собi сходами нагору.

– От маєте!

Цей невеличкий смiшненький iнцидент розминає накрохмалену врочистiсть. Але, власне, офiцiальна частина церемонiї скiнчена От тiльки представить ще Ганса Штора Ганс Штор, як вартовий, стоїть при дверях або краще – як поставний, iмпозантний мiнiстр двору при виходi монарха. Класично гарна голова на твердих плечах монументально, безживне завмерла.

– Вiрний мiй слуга i старий друг, управитель дому, Ганс Штор.

I вже тодi веде принцесу Елiзу нагору до її покоїв, з суворою, старечою, одвиклою галантнiстю розчиняючи перед нею дверi.

I Елiза так само i на це спокiйно та поважно хитає головою, як i приймаючи зустрiч. Чорний шовк жалоби ще виразнiше пiдкреслює молочно золотистий чистий овал над чорним комiром i важкi червонi крила волосся пiд сiрувато-чорним серпанком капелюха. Ступає вона плавко, рiвно, високо несучи маленьку голову, неначе не маючи на плечах великої ваги трагедiї свого роду.

– Зразу видно кров! – побожно шепотить Ганс Штор графовi Адольфовi, поштиво розчиняючи перед ним дверi на вулицю. Граф Адольф мовчки, швиденько, iз спiвчуттям покивує головою й котячою iнохiддю вислизує надвiр до свого автомобiля.

З другого боку покоїв принцеси Елiзи дверi виходять на широку скляну терасу, а з неї збiгають сходи вниз, у сад. I тераса, i сходи, i сад повнi передвечiрнього, нiжно-солодкого духу бузку, нагрiтого сонцем Бджоли б’ються об горiшнi шибки й так по-лiтньому, по сiльському дзижчать серед непорушних чужих пальм i кактусiв, цих вiчних бранцiв Європи.

I сад показує старий граф князiвнi Обведений високим муром, з облупленими урнами, хоч i причепурений, проте буйний i розтрiпаний, забутий роками серед камiння й бетону велетенського мiста, вiн має в собi багато затишних, сумних, сiльських куточкiв. Милий сад, то правда, але граф мiг би його й потiм показати, не тепер, коли слiд би було перенести увагу на важнiше й цiкавiше для принцеси.

Недалеко вiд дому, поблискуючи на сонцi зеленкуватими й фiолетовими тонами старого скла, стоїть стара оранжерея. Одна половина її помiтно вiдрiзняється вiд другої i свiжiстю скла й дахом iз нової тонкої черепицi.

– Лабораторiя!

I трудно розпiзнати – чи гордiсть, чи насмiшка в голосi старого.

Що за лабораторiя? Принцесi цiкаво знати? Гм, досить цi кава. Це лабораторiя Рудольфа Штора, сина Ганса Штора, хiмiка-аскета, великого вченого. Десять рокiв вiн працює у своїй келiї над знаменитим своїм вiдкриттям. Але iдею цього вiдкриття вiн так пильно ховає вiд усiх, що й сам її, здається, вже не може знайти.

А яким способом син слуги став ученим? Також дуже цiкава iсторiя Дуже цiкава. Рокiв двадцять тому Рудольф Штор урятував життя графовi Адольфовi, отому саме мiнiстровi його бiржової величностi. А може, принцеса хотiла б присiсти пiд отим кленом? Старi ноги графа нiчого не мали б проти того.

I нiби гого вони й прийшли сюди, граф помалу, повiльно, – чи серйозно, чи iронiчно, бог його впiзнає, – розповiдає iсторiю врятування життя графа Адольфа сином льокая. Якiсь дикi, скаженi конi, наївнiсть i геройство сина льокая, а в результатi – переламана льокайська нога.

А сад насмiшкувато, iронiчно шелестить кудлатим гiллям, i не знати – чи у змовi вiн зi старим своїм хазяїном, чи про сто сам смiється з них обох.

– От така, князiвно, сталася колись невеличка iсторiя. В нагороду за зламану ногу я постарався зломити хлопцевi та й його батьковi за компанiю їхнi молодi мiзки. Цебто я взяв на себе освiту дiтей мого слуги. I треба сказати, що мої старання намарне не пiшли. Старший, наприклад, десять рокiв сидить у цiй келiї, нiкуди з неї майже не виходячи й поклавши собi виїхати з неї тiльки на колiсницi всесвiтньої слави. Ходити бiдолаха не може як слiд, шкандибає, так поклав собi тiльки їздити. Що ж до другого, меншого, то тут справа стоїть цiлком бездоганно цьому зламано не тiльки мозок, але й усю душу, хоч вiн унiверситету й не скiнчив. Правда, не з моєї й не з своєї вини, тут заслуга нашого милого Страховища.

В кошлатих жовто-сивих бровах, подiбних до вусiв, i в вусах, подiбних до вiхтiв сiна, ворушиться посмiшка, – чи сумна, чи iронiчна, бог його знає – принцеса Елiза збоку не може добре розiбрати. Стареча шия в буйних плямах ластовий ня двома вим’ями звисає пiд пiдборiддям, сiрi заглибленi невеличкi очi задумливо мружаться в далечiнь минулого великi, як дерев’янi сiльськi вила, руки, теж у ластовиннi й кущиках рудого волосся, важко лежать на костистих колiнах. Масивна, пiдпушена часом, але, видно, ще могутня постать.

За муром саду глухо й без перерви гуркотить кам’яно-залiзний, багатомiльйоновий Берлiн, наче клекоче велетенський казан пiд вогнем самої землi. Часом бпiзько, пiд самим муром, ревуть i трублять автомобiлi. Вгорi, над садом, у всiх напрямах прорiзують закурену димом мiста небесну блакить аероплани, обливаючи тишу саду лопотливим гуркотом моторiв.

А клен собi мрiйно перебирає прогризеним листям, граючися сонячними плямами по алеї. За спиною в пухнастих фiолетових кущах бузку ляскотить батогом i нiжно ухкає соловейко – рiдкий гiсть Нiмеччини. Дiловито, заклопотано гудуть бджоли; комахи дрiбнесеньким чорним намистом, як караван у пустелi, тягнуться через дорiжку в гущавину трави.

Сидiти б отак, i не рухатись, i не пам’ятати нiчого, що було i що треба, щоб було. Слухати невеличкi iсторiї про зламанi ноги й мiзки, про невиннi страховища з пухлими дитячими устами.

– А що ж винна графiвна Труда, пане графе?

Граф спочатку довго мовчки хитає головою, потiм повертається до князiвни и пильно дивиться їй у лице:

– А як ви гадаєте, принцесо, як може завинити сiмнадцятилiтня дiвчина перед двадцятидвохлiтнiм хлопцем?

– Гм! Невже кохання, графе? Граф рiшуче киває головою.

– Та ще яке кохання! З тiканням, викраданням, погонями, самоотруїнням. Зовсiм опера, та й годi. Ну, Трудi тiльки прополоскали шлунок, але з Максом Ганс Штор повiвся трохи серйознiше: вигнав хлопця навiки з дому. Але до такого фiналу прилучились уже вищi мотиви. Насамперед занадто палка й бурхлива албанська кров i в батька, i в сина. трохи не з ножами кидались один на одного. Але головне – фiлософiя Ганса Штора. А як же, як же! Ганс Штор, правда, не дуже глибокий, але зате дуже послiдовний фiлософ, що не часто трапляється з найглибшими фiлософами найчистiшої наукової марки. Ганс Штор тримається засади що проповiдуєш, те перш за все виконуй сам своїм життям. А проповiдує вiн досить цiкаву теорiю Вiчною Порядку. Все на свiтi має своє мiсце i свою функцiю, не виключаючи самого господа бога. Функцiя бога – бути всемогутнiм, усезнаючим, усеблагим, уссдобрим i так далi. Функцiя диявола – бути злим спокусником, ворогом бога й людини й так далi. Те ж саме в людському громадянствi. Функцiя пана – панувати; слуги – служити, купця – торгувати; робiтника – працювати. Купець, переставши торгувати, перестає бути купцем. Бог, переставши робити добро й бути всеблагим, перестає бути богом. Таким чином, теорiя Ганса Штора вiдкидає доктрину про свободу волi самого бога – не все й боговi дозволене. I нiхто не смiє нарушувати цей Вiчний Порядок. А тим паче син слуги, у круг функцiй якого нiяк не входить тайний шлюб iз дочкою свого пана. Це… кричуще ламання всiєї системи Порядку. I за це син Ганса Штора перший повинен був понести кару. Кара досить серйозна: хлопець став соцiалiстом. Кинув унiверситет, пiшов на фабрику, десь пiд час страйку когось трохи не задушив, пiддаючися знов таки голосовi своєї албанської кровi. А як усяка глупота на свiтi, хоч би вона й соцiалiзмом називалася, не проходить безкарно, то й Макс упродовж двох рокiв мусив це доказувати на власному досвiдi в тюрмi.

Принцеса Елiза повертається рiвнiше до старого графа: вiн справдi гадає, що їй необхiдно знати в таких деталях iсторiю глупоти якихсь Максiв? I то саме сьогоднi, першого дня приїзду до другого її батька, i то саме першої години побачення з ним?!

– Так, так, принцесо, нашi вчинки вiд самого початку свого вже несуть у собi вiдплату.

Але в очi принцесi старий не дивиться. Вiн чує її погляд, вiн знає її чекання, але iсторiя синiв його слуги йому важнiша за це чекання й за те, що за ним ховається.

– Наприклад, Рудольф Штор. Чи вдасться йому коли-небудь проїхатися на возику слави, не вiдомо, а тим часом усi вчинки, що походять iз цiєї пристрастi, вже коренять у собi й одплату. А шкода – цiкава людина

– Пане графе, дозвольте менi…

– Так, так, принцесо. Цiкава людина, дуже цiкава. Я знаю, ви цiкавитесь науковими питаннями. Може, вашiй свiтлостi цiкаво зазнайомитися з нашим анахоретом? Менi, до речi, треба сказати йому кiлька слiв…

– Будь ласка. Я з великою цiкавiстю…

– Ви не будете каятися, принцесо. Тiльки попереджаю вас: як усi люди, що мрiють їздити на возi слави, наш Рудольф людина дуже амбiтна. Як усi анахорети7, мовчазна й соромлива. Як усi вченi, добра, саможертовна… в розмiрах людськостi й жорстока до найближчих людей. А загалом надзвичайно рiдкий екземпляр людини, що здатна на героїзм. Ця вiдмiна людей, як вiдомо вашiй свiтлостi, вимерла вже на нашiй планетi…

Принцеса Елiза тихенько клацає пальцем правої руки по долонi лiвої й легко несе маленьку червону голову золотистої гадючки на плечах чорного лебедя.

  1. фіміам, ладан ↩︎
  2. приниженого ↩︎
  3. кнопку ↩︎
  4. лакеї, служники ↩︎
  5. згорток, конверт ↩︎
  6. запущений, зачахлий, зарослий ↩︎
  7. відлюдник ↩︎

Posted

in

by

Tags:

Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *