У комунi план розроблено до найдрiбнiших деталей. Лишенько тiльки в тому, що половини тих деталей зовсiм не можна здiйснити. Але не бiда: така маса тих деталей, що доволi й одної половини їх. Головне: агiтацiя, агiтацiя, агiтацiя. Головне: перелити в ту масу голiв, що позiхають, потягаються й мружаться, невичерпну силу вiри, яка клекотить у двох чорно-синiх головах.
Комуна вже вiрить. Комуна вже залита вщерть тою вiрою. Комуна є центр, з якого безустанно, бурхливо, з галасом, iз тупотом нiг, зi грюкотом дверей радiусами в усiх напрямках розливається енергiя. На вулицях, на площах, коло води (а надто коло води!) вона збирає круг себе купки, зливається з ними, розплескується по кам’яних печерах, бурлить по всiх закутках.
Доктор Рудольф iнодi придибує до комуни, але там раз у раз стоїть такий вихор заклопотаностi, бiганини, дебатiв i суперечок, що бiдний Рудi тiльки винувато посмiхається. Помогти вiн нiчим не може. Ну чим його помогти: Труда стоїть на тому, що треба якомога бiльше фарби, приваби, краси давати в агiтацiї, а доктор Тiле категорично запевняє, що всяка декорацiя – це вбивство справи. Треба якомога бiльше простоти, щиростi, власного прикладу.
Тим часом в однiй кiмнатi шиють прапори, жовто-зеленi, зелено-золотi прапори – сонця i трави. У другiй щебетливi зграї дiвчат готують костюми для генерального дл-я пропаганди. В залi якiсь чужi волосатi люди готують моторнi двоколеса, що стоять попiд стiнами довгими рядами, як колись у магазинах. Надворi Макс шматує волосся собi на головi з одчаю, що з авто пропала якась шрубка, вiд якої залежить доля всiєї справи вiдродження. А потiм, шматуючи волосся, бiгає в себе по кiмнатi й пише манiфест, вiд якого теж залежить доля всього вiдродження.
А дома сад щораз пишнiше розпускає зеленi кучерi. Нареченi потроху скидають вiнчальнi убрання. Бузкова алея блищить молодесенькими соковитими листочками, мiж якими випинаються сiренькi конуси цвiту, ще не розквiтлого, твердого, жорсткого. Доктор Рудольф ходить по алеї, похиливши голову ох, не пiдважить комуна величезної ваги цiєї маси, пiдiрветься. Треба, щоб сама маса стала вiд себе повна тої енергiї, що клекотить у комунi. А навiщо їй те – вона собi виходить у тiоле, лежить на сонцi, мружиться, бiгає, рже, обнiмається, лижеться – i, чого бiльше треба. Графський дiм цiлими днями стоїть тепер порожнiй малярi, друкарi, технiк iз родиною – всi тепер од ранку до вечора блукають за мiстом. А ввечерi з обвiтреними лицями, знеможенi й рознiженi вертаються в свої лiгва й сплять мiцним безневинним первiсним сном до нового ранку Ох, не пiдважить комуна цього сну, не пiдважить!
Аж ось настає “генеральний день”.
Тiлььи-тiльки першi променi сонця червоними вiд ранiшнього холодку пальцями хапаються за димарi й шпилi башт, у рiзних кiнцях Берлiна на вулицях починається дивний рух. Звiдкiлясь беруться екiпажi, запряженi кiньми, вози, запряженi коровами, легкi бричечки, запряженi людьми. Звiдкись з’являються авто, рiзносистемнi двоколеса. Всi вони уквiтчанi гiллям ялин, сосен, верби, цвiтом яблунь, черешень. Над ними мають зелено-золотi прапори. А пiд прапорами в бiлих, золотих i зелених дивних убраннях – молодi, веселi, спiвучi, граючi людськi iстоти. Вони сурмлять у сурми, б’ють у бубни, свистять на флейтах. Деякi мають цiлi оркестри, деякi просто спiвають i трублять у стiни вулиць. I стiни хапливо, вражено розплющують очi-вiкна, з вiкон висуваються заспанi, розкудовченi, ошелешенi голови. А широченно роззявленi роти рупорiв, покриваючи гомiн, музику й спiв, галасують:
– Всi на площу! Всi на площу! Всi на площу!
Знову на площу?! Як тодi, взимку?!
I цей заклик такий веселий, святочний, спiвучий, що голови весело стрiпуються й викочуються за процесiями на вулицi. I вулицi вже кишать, уже гудуть нетерплячими, пiднятими людськими тiлами.
Що ж там тепер, на тих площах?
А на площах спiв, музика, гомiн, крики. Постатi в дивних убраннях, з вiнками на головах перемiшуються з юрбою, вiд-смiюються на запитання, грають, трублять, обнiмаються, танцюють.
I раптом стихає: з горiшнього поверху будинку аж до самого низу розгортається колосальний сувiй бiлого полотна, списаного великими лiтерами.
– Тихо! Увага! Читайте, читайте! Та тихо ж там!
Як обвал гори, потроху затихає гуркiт гомону й настає ше-леслiiва дивна тиша. I мовчки з величезного полотна до пiдведених затихлих очей буйно кричать чорнi лiтери:
“Манiфест”
Гей, люди!
Вiтаємо вас iз Сонцем, з молодою травою, з теплими, любовними, радiсними вiтрами! Вiтаємо вас iз вiчною тайною кохан” ня й любовi, з квiтом сил, з новим життям.
Гей, браття!
Провалились у небуття всi стовпи й пiдвалини старою свiту: держава, влада, суди, полiцiї, капiтали, бiржi, банки; зникли всi каторги працi; знищенi всi способи насильства людини над людиною, зметенi всi грiхи й святощi; скасованi всi заповiдi, закони, моралi.
Але ми, Вiльна Спiлка Творчої Працi, оповiщаємо: дерева не вкриються ще повним листом, як на руїнах старого свiту зацвiте нове життя. Темряву ночi розжене слiпуче свiтло. Води землi потечуть у кам’яницях. Повiтря вкриється осiдланими людиною машинами. Каторги працi перевернуться у робiтнi творчої працi Занiмiла машина оживе, загуркотить, запрацює пiд рукою людини, творячи багатства.
Земля стане райським садом, де не буде бiльше нi влади нi насильства, нi каторги, нi обману, де не буде бiльше дерев добра й зла, грiха й святостi, де буде вiчне свято творчостi, працi, кохання, радостi, краси, спiву. I нiякий серафим нiколи не вижене людство з того саду.
Ми, Вiльна Спiлка Творчої Працi, ми першi, що входимо в цей рай, оповiщаємо: через три днi ми приступаємо до працi. Приступаємо без терору, примусу й обов’язку.
Ми нiкого не закликаємо до себе, не вмовляємо, не соромимо, не лякаємо Матiр не треба умовляти, щоб вона вiддала своїй дитинi переповненi молоком груди. Хто почуває себе переповненою молоком матiр’ю, хто, як брунька на деревi, невтримно, радiсно розприскується цвiтом сили, хто чує солодку тугу творчостi, той сам до нас прилучиться.
Нам не треба присоромлених, розкаяних, зобов’язаних. Нехай сидять дома й не соромляться, не каються, не гризуться обов’язком.
Ледачi нехай не бояться – вони матимуть усе, що забажають для себе нi докорiв, нi гнiву, нi кари за лiнощi не почують, бо найбiльша для них кара й нещастя – отi їхнi власнi лiнощi, ота їхня слабосилiсть, їхня нездатнiсть до радостi й щастя дiї, цебто хорiсть, калiкуватiсть.
Не гнiву й сорому вони гiднi, а жалю й догляду.
Старi, малi, хорi, всi незвиклi до працi – всi нехай лежать на сонцi.
Тiльки переповненi силами, тiльки сповненi буйним цвiтом, радiстю, тiльки любовнi до працi – нам товаришi.
I тiльки для таких запис на чергу в першi партiї працi од-криваеться вiд завтрашнього ранку в будинку Великого Театру.
Слава Сонячнiй машинi!
Сонячний привiт i любов вам, люди-брати!
Вiльна Спiлка Творчої Працi”
На площi стоїть тиша, як бувало колись давно-давно, за минулої доби пiд час проповiдi в церквi. Хто прочитав, той висувається з натовпу обережно, тихенько, потупивши очi. I тiльки там, у завулках, звiдки гомiн не перешкоджає молитися на Манiфест, там ланує галас, смiх, спiв, вигуки, сварки.
– Та що за Вiльна Спiлка? Звiдки взялася? Ах, подумаєш: “переповненi молоком” Ану, як то тi переповненi молоком запрацюють. Язиками й на флейтах легко, а як то лопатами. “Ми вам, ми вам Райський сад”. А вугiль! Га? Хто вугля, нафти, маюну дасть? Га? Хто?
– Ми! Все дамо!
– Та ти хто?
– Я!
– Авжеж.
– Я… Я так собi. Але я завтра записуюсь до Вiльної Спiлки I тодi..
Фейерверк смiху шугає на молоде пухнате лице полум’ям рум’янцю. Але з за пухнастого лиця вистрибує ще молодше, чисте, не пухнате, уквiтчане жовто-бiлим вiнком кiс.
– А щоб ви знали, що дамо! Ви – ледацюги, хорi, нiкчемнiї Можете собi лишатись дома! Будь ласка.
Регiт вибухає ще рiзнофарбнiшим фонтаном. Оця дiйсно може дати.
– О, ця переповнена молоком!
– Та що ж ви дасте? Що? Нi, чекайте, що вони дадуть? Свiтло дасте?
– Дамо!
– А воду?
– I воду.
– А яким чином? Нi, почекайте, почекайте: а яким чином ви це зробите?
– “Яким чином, яким чином”! Уй, маруди!
Ще молодше, безбороде, чисте, рожеве личко люто кривиться в гримасу й показує соковитого червоного язичка зарослiй, бородатiй регiтливiй купi голiв. Голови розриваються, як бомби, новим вибухом реготу, а два молодi обличчя, видершись iз них, спiшать далi.
– Та куди ж ви! Гей! Переповненi молоком, куди ви?
– Не держiть їх – вони доїтися побiгли!
– А дивiться, дивiться! Он уже цiлий загiн переповнених молоком летить Iз прапорами! З музикою.
– А ти б, чоловiче, знаєш що. менше б зуби вискаляв. Люди хороше дiло задумують, а ви тут…
– О, маєш! Ще один переповнений молоком!
– Та вже краще бути переповненим молоком, нiж дурiстю.
– Ого! Та воно ще лається. А по мордi не хочеш?
– Та ну, годi вам! Це ж жарт…
– Розумiється, хороше дiло, хто ж…
На бородатi, зачучверенi голови налiтає загiн молодi, як зграйка ластiвок на старi, чорнi, кострубатi iпнi. Зелено-золотi прапорцi, золотий блиск очей, щебет голосiв, ляскiт труб, закотистий смiх, безладний спiв заливають, закривають старi пнi змивають їх i волочать у бурному потоцi за собою.
I цiлий день на площах стоїть молитовне тихий натовп, а по вулицях буяє вакханалiя молодостi, спiву, смiху, танцiв i зелено-золотих прапорiв. Вiтер обома руками хапає з землi людську радiсть, перекидається нею, бризкає в розчиненi вiкна, п’янить, чучверить голови, посмiшки, душi.
I цiлий день п’яно й щасливо посмiхається Велика Матiр до розчучверених дiтей.
***
Принцеса Елiза явно хора. Вона совiсно виконує свої обов’язки, вона з усiєї сили стоїть бiля iпечi, героїчно миє посуд, саможертовно прибирає кiмнати, але всiм вже ясно видно, що вона хора. Та й як не захорiти. погане годування, постiйна дрiбна робота й постiйна туга за коханим.
I графиня, i панi Штор, i старий граф i по черзi, i всi разом умовляють її, просять, вимагають не робити нiчого? Але принцеса тiльки мовчки повiльно крутить головою – вона зовсiм не хора, вона почуває себе цiлком здоровою й буде робити все, що лежить на її обов’язку.
Одначе, коли вона не стоїть бiля печi, не миє посуду й не прибирає кiмнат, тодi вона лежить на канапi лицем догори, заплющивши очi, i не рухається.
I можете собi уявити: Страховище заїжджає за принцесою Елiзою, щоб узяти її разом iз собою на експедицiю по вугiлля. органiзовану Вiльною Спiлкою Творчої Працi. Не бiльше й не менше, як на експедицiю по вугiлля. I то з ласки, з особливої протекцiї Страховища. Та чого ради принцесi?! А того, що це її розважить, навчить i вилiкує од усього. Але коли Страховище бачить мертвяче, блiде, з гострим овалом i моторошно загостреним блiдим-блiдим кiнчиком носа лице Елiзи, то воно само з жалем згоджується, що до “переповнених молоком” принцесу зарахувати не можна й по вугiлля їхати, мабуть, справдi не слiд. А страшенно шкода: надзвичайно цiкавий потяг – усе молодь, майже все закоханi парочки, всi вагони уквiтчано вiнками, зеленим гiллям, прапорами Сонячної машини. Народу записується до роботи така сила, що нема навiть рацiї далi записувати. З усiх кiнцiв радiусами спливає до театру народ. Ах, як шкода, що бiдненька Елiза не може бачити, що там робиться коло театру, а самому театрi, на вулицях, на площах. Музика, спiви, танцi, обiйми. Люди сп’янiли. Кожне в страшенному захватi, наче були люди в страшнiй облозi, але ворог одступив – i всiх охопила несамовита п’янiсть визволення. I яка в усiх надзвичайна ввiчливiсть тепер, попередли-вiсть, галантнiсть. Ах, надзвичайно шкода, що з бiдною Елiзою саме в такий страшно гарний момент трапилась ця iдiотська хорiсть. Коли б Елiза поїхала, вона напевно тепер повiрила б в Сонячну машину.
Принцеса Елiза дивиться в стелю й чує чи не чує – невiдомо Лице задумливо тихе, байдужне, моторошно синювате-блiде. Але, коли Труда прощається, лице помалу повертається, i Елiза своїм звичайним твердим грудним контральто просить Труду зараз же, як вернеться з вугiльної експедицiї, неодмiнно заїхати до неї.
– О, неодмiнно! Обов’язково! I Рудi привезу!
– Ну, йому не цiкаво. Та й менi не хочеться чужих бачити. А ви приїжджайте. Добре? Самi приїжджайте, без нiгого. Я вас люблю, Трудо. Пiсля того вечора. Пам’ятаєте?
О, ще б Труда не пам’ятала! Ах, як це страшно-страшно давно було! Ну, їй треба iпоспiшати. На неї в авто чекають Макс i чорно-срiбний лицар.
Принцеса мляво Дивується:
– I чорно-срiбний лицар? З Максом?
Ну, звичайно, з Максом! А чому б нi? О, вони в неї нiчого, не сваряться так, як iншi, як, наприклад, двоє прекрасних, чудесних товаришiв, Тiле й Шпiндлер (колишнi iнаракiстиi). Правда, бiдний Душнерчик мусив повернути слово. Ах, Елiза нiчого не розумiє. Ну, нехай, як вона вернеться з вугiльної експедицiї, вона все-все розповiсть Елiзi. Надзвитайно цiкаво й гарно. I взагалi така маса скрiзь цiкавого, нового. Наприклад, в одної знайомої є два чоловiки Ну, от просто два собi чоловiки й бiльше нiчого. I не соромляться, не ховаються, живуть усi разом, мирно, весело, гарно. I, навпаки, в одного маляра – двi жiнки теж разом живуть, теж не ховаються, тiльки, здається, жiяки сваряться. Але, розумiється, Душнер, чорно-срiбний лицар, зовсiм тепер не чоловiк. О, як можна? Хiба, маючи Макса, можна навiть подумати про когось iншого?!
– Уй, я ж засидiлась! Вони страшенно будуть сердитись. Ну, Елiзо, голубонько, доправляйтеся швидше. Щоб ви вже зовсiм були здоровi, як ми вернемось. Добре?
Елiза пiсля цього вiзиту не встає навiть на обiд.
У домi тепер тихо i вдень, i вночi – всi горiшнi виїхали по вугiлля. Тiльки дiти технiка вранцi, поки вийдуть iз матiр’ю до лiсу, трохи гомонять.
Тиша й чекання залягли у цiлому мiстi.
Немає вже недавнiх спiвiв, танцiв, смiху на вулицях. Нема коло води запальних суперечок i мiтингiв – нi танцювати, нi сперечатись нема бiльше чого, треба тiльки чекати.
Навiть небо похмурилось, задумалось, заплакало дрiбними, нудними баб’ячими сльозами.
А принцеса Елiза у вiльнi хвилини вже не лежить у себе на канапi, а чудно, непокiйно блукає по порожньому саду. Наче жде чогось чи тужить за кимсь i нетерпляче виглядає його. Тiльки ж, здається, нiякої звiстки вiд принца Георга й досi не мала, i так само невiдомо ї!й, чи живий ще вiн. А в рухах, у всiй постатi, на лицi часом така виразна, нестерпна тоскнiсть, така боляча нетерплячка, що графинi не раз хочеться пiдiйти й заспокоїти бiдненьку як-небудь.
Та чим же ти її заспокоїш?
А часом зненацька зупиниться, задере голову й швидко починає водити очима по небу, наче шукаючи, чи не летить з якого боку її залетiлий орел. Цiлком серйозно шукає очима по небу!
Бiдна-бiдна дiвчина!
***
Стук, грюк, тупiт, шаркiт, галас, регiт. Дрижать шибки, обсипається стеля, труситься посуд, у вухах гупає, ляскає.
Це горiшнi повернулись iз вугiльної експедицiї. Гей, перевiряйте лампи, хутко електрика буде! Добре кранти закрутiть – вода затопить дiм! Гей, малярi, де гiтара?
А внизу тихо, принишкло. Графиня коло хорого графа, читає йому старих-старих поетiв. А принцеса Елiза все ходить i ходить по кiмнатi, поглядаючи у вiкно. Коли цi повернулися, то, значить, повернулись i тi. Та вже й горiшнi лозатихали – мабуть, у сад пiшли чи полягали вiд утоми, а Труди все нема.
Аж ось дивний, давно забутий, майже фантастичний крик авто. Круг будинку повз вiкна прожогом пролiтає сiра блискуча маса, з вихором закружляє й зникає за рогом. Принцеса Елiза прикладає руки до лиця и жде.
Господи, чого ж вона там плутається? Та чи Труда ж це?
Швидкий, частий тупiт нiг. Хапливий, нетерплячий стукiт у дверi.
– Увiйдiть!
Ну – “увiйдiть”. У кiмнату влiтає бiло-чорний вихор. Бiлий капелюх аж на чорно-синiх кучерях, на однiй руцi синiй жакет, у другiй квiтки. Жакет летить на канапу, капелюх за ним, а квiти бурно пiдлiтають до самого лиця iпринцесi. З поля, з лiсу, натуральнi, свiжi, спецiально для Елiзи збиранi.
– Ну, як здоров’я? Як? Краще? Зовсiм добре? Правда? Ой, гарно! Страшно рада! Ох, я так стращдо стомилася. Так чудесно, любо стомилася, Елiзо. Я мущу сiсти. Правда, чудеснi? Правда? А ви подивiться, який там гарний бузок. Це вам спецiально вiд доктора Рудi. Що таке! Що там, Елiзо? Бджола там? Чого ви злякались?
Елiза пiднято смiється – маленький жучок, дурницi. Треба швидше квiтки у воду. (А сама якась чудна: напружена, очi хоро блищать).
– Ну, як же там? Привезли вугiлля?
Труда падає на спинку фотеля й розпинає по нiй руки.
– Вугiль, нафту, маюн, радiй, гелiонiт! Десять потягiв! Це – першi. Завтра дальшi. Потiм дальшi. Потiм дальшi. Елiзо, через мiсяць ви будете мати щастя бачити мене на сценi Великого Театру.
Чорно-бiлий вихор зненацька дивується:
– Слухайте, Елiзо! Та ви ж можете бути прекрасною, надзвичайною артисткою! Знаєте ви це? Та нi нi що ви смiєтесь. Знаєте ви це чи нi? Я серйозно, Елiзо, кажу. Цiлком серйозно!
– Не знаю, Трудо, i не хочу знати.
– Чому?!
– Ну, ця справа нецiкава. Краще розкажiть менi про вашу експедицiю. Але детально, докладно, все-все! (А очi скляно, чудно блищать!)
– Ну, добре. Про вас ми ще поговоримо. Але дiро експедицiю я так не можу. Насамперед треба, щоб нiхто не заважав. Треба дверi замкнути й нiкого не пускати. А то мама зараз прийде й усе переплутає. Або ще хто-небудь. Ключ є? Чудесно. От так. А тепер я мушу скинути черевики. Макс добув новi, але вони такi крихiтнi, що я мушу весь час ходити навшпиньках. Можна менi сiсти з ногами на канапу? А ви поруч. Добре? I потiм ви з мене не дуже смiйтесь, я зовсiм не своя вiд усього цього. Ох, Елiзо, яке щастя жити на землi! Я нiколи в тисячнiй частинi не могла навiть уявити собi такої… такої… Ну, нема слова в мене! Ах, як прекрасно горить ваше волосся пiд променем. Ви знаєте, я ж колись була певна, що ви волосся фарбуєте на червоний колiр, а брови – на темний. Ну, добре. Так, значить, про експедицiю? Тiльки ви не сердьтесь, коли я роз повiдагиму розпанахано й без ладу. Я цими днями вся чисто розпанахана, безладна i… Можна вас гаряче, гаряче поцiлувати? Тiльки в волосся! Тiльки в волосся! Ух, який теплий нiжний дух. Ви знаєте, Елiзо? А проте, дурницi! Так, значить, про експедицiю? Добре. Iз самого початку? Як складали потяг, як розпалювали його дровами? Нi, це не цiкаво Правда? Ну, насамперед народу зголосилось стiльки, що ми могли взяти на два потяги тiльки соту, може, частину. А, де! Тисячну, стотисячну. Ну, одне слово, якби з мiшка горiхiв взяти жменьку. От скiльки ми могли взяти, їхали ми туди до копалень цiлих три днi. Цiлих три днi, мажете собi це уявити. А ранiше треба було всього вiсiм годин. Але як ми їхали, Елiзо, якби ви бачили! Поволю-у-сеньки, поволюсеньки. Як у темнiй хатi напомацки йдем. Ну, та зрозумiло: скiльки часу не функцiонували залiзницi. Колiї поржавiли! Ну, i зупинялись на кожнiй станцiї, розшукували мiсцевих залiзничникiв, iпереводили якiсь стрiлки, щось лагодили. Один раз заїхали ие в тому напрямi й мусили вертатись. Але то дурниця! Ми, розумiється, везли з собою масу вiдозв i манiфестiв Вiльної Спiлки. Населення вибiгало назустрiч, дивилося на нас, як дикуни на аероплан, потiм впадало в дикий ентузiазм. Маса народу просто благала нас узяти їх iз собою. Тут же записувались до Вiльної Спiлки, просили роботи. Я вам кажу, Елiзонько, це був просто трiумфальний похiд. Цi три днi промайнули як три хвилини. Ви уявiть собi, Елiзо: сонце, весняний, теплий, нiжний вiтер, зелене-зелене поле, небо широке-широке, i наш потяг! Всi вагони вiдкритi, уквiтчанi вiнками, прапорами; скрiзь музика, спiви. I парочки, парочки! Потяг парочок! Iй-богу! Ну, може, десять процентiв було неспарованих, окремих собi людей. Але знаєте, хто з нами їхав? Знаєте? Нiколи не вгадаєте! Мертенс! Можете собi уявить? Навiть у нашому вагонi, разом iз Рудi, з тим самим Рудi, якого вiн… Ну, нiчого. Але, знаєте, Елiзо, вiн дiйсно страшенно розумна людина! Просто надзвичайна! Ви ж знаєте, ми всю дорогу вели засiдання. Зовсiм справжнi засiдання – з президентовi, секретарями, дебатами. Уявiть собi цю картину, Елiзо: поле, небо, вагони на вугiлля, спереду i ззаду музика, спiви, а на нашому вагонi – засiдання. А на йолi дикi конi. Маса коней здичавiла, бiгають табунами. Але. маса й загинула взимку – коней, корiв, птицi, собак. I от засiдання. Виявляється, Елiзо, це все ж такя не так просто – вiдновити все. Страшно це складяаi iсторiя. Менi спочатку страшно стало, коли я слухала промови. Все ж так цупко чiпляється одне одного. Ну, скажiмо, пошити всiм черевики. Взяти шкуру й пошити? Правда? Ой-ой! Але, Елiзо, ви знаєте, наш Рудi – просто надзвичайний! Навiть Мертенс мусив признати його “надприродну”, як вiн сказав, “прозорливiсть i генiальну гостроту розуму”. Коли вiн говорить, то так усе ясно, просто й так разом грандiозно, так усе далеко й широко видно. А скiльки енергiї, Елiзо? Я нiколи не думала, щоб у Рудi, у нашого мовчазного, стриманого, трошки соромливого анахорета була така маса енергiї, сили, волi. Макс також сильний, але Макс – бурний, вулканiчний, безутримний. Йому треба все разом – на один мах, з вогнем, iз жагою. А Рудi, навпаки, спокiйно, методично, але аалiзно. Iрма (моя хороша приятелька, артистка!) до такої мiри в нього закохана, що коли говорить про нього, то все лице горить плямами.
Iй-богу!.. Але, бiдна Елiзонько, ви страшно, страшно схудли, от тепер це надзвичайно видної Ви ще не зовсiм здоровi. I блiда ви така! Елiзо, ви повиннi негайно їсти сонячний хлiб! Негайно! Ну, як ви можете їсти ту… ту стару їжу? Для чого? Я не розумiю.
Принцеса Елiза проводить рукою по чолi й. по лицi, неначе зганяючи блiдiсть.
– Ну, мене лишiть, Трудо. Нецiкаво. Що ж? у доктора Рудольфа роман iз цiєю Iрямою?
– Ах, iдiоти! Iрма просто мене дратує. Уявiть собi: вiдома красуня, розумна, страшто приваблива, в неї е щось схiдне, загадкове в лицi, знаменита спiвачка, голос такий, що за самий голос можна, я не знаю як, закохатись. Мала м-асу при-клонникiв, через неї люди вбивали себе. I раптом-, мажете уявити собi цю чудачку, боГться! Боїться нашого Рудi, як маленька дiвчинка! I що бiльше закохується, то бiльше боїться, хвилюється, вкривається червоними плямами.
Принцеса Елiза знову проводить рукою по лицi.
– Що ж, доктор Рудольф не вiдповiдає їй, чи що?
– Ах, не вiдповiдає! Розумiється, вiдповiдає. Але сам доктор Рудольф такий самий iдiот, як i вона. Абсолютно нiякої смiлостi немає. Мужчина мусить буть навiть трохи брутальний. Правда? Ну, в кожному разi, iнiцiативний, смiливий. А Рудi…
Труда обурено, зневажливо знизує плечима й перемiняє позу. Сонце косою золотою палицею вперлось їй у чорно-синi кучерi i поблискує в бронзовому оцi.
– Ну, ви, може, не знаєте, як вiн поводиться.
– Я не знаючi Я?! Та я кожне слово, кожний рух їхнiй знаю. Краще навiть за саму Iрму й за самого Рудi. Нiякої iнiцiативи немає. От що! Чистiсiнький тюхтiй!
Елiза раптом скляно, дзвiнко смiється й гаряче, навiть трошки бурно обнiмає Труду за ллечi.
– Ах ви комiчна й мила, Трудонько.
– Чим же я комiчна? Сердять вони мене страшенно.
Нездарнi Елiза ще дзвiнкiше смiється
– Ну, чого ж сердитись, Трудо? Звiдки ж ви знаєте, що вiн її любить? Казав вiн вам про це?
– “Казав, казав”! Абсолютно нема нiякої потреби, щоб вiн казав, коли й так усе видно Як вiн може не любити Iрму? Як? Це виключено А вся причина в тому, що вiн – анахорет, що вiн жив страшно морально й нi одної жiнки не зазнав. Я певна, що вiн не знає, як треба цiлуватись. Ви знаєте це? Серйозно!
Елiза раптом гаряче, пекуче, по самi очi червонiє. Червонiє й смiється таким тихим тремким смiхом, так нiжно обнiмає за плечi Труду, що Труда здивовано поширює очi й аж одсувається назад, щоб краще бачити цю палаючу голову.
– Чого ви смiєтесь? Ви не вiрите?
– Я вiрю! Я вiрю! Але ви це так мило, так надзвичайно мило кажете, що я не можу бути серйозна, моя дорога, моя хороша Трудонько!
Труда i здивовано, i серйозно водить очима по лицi Елiзи.
– А знаєте, Елiзо, от ви в цей мент страшенно гарнi! I ви, знаєте, страх мiнлива. Ви можете в одну мить постарiтись на десять рокiв i помолодiти. От тепер у вас така нiжнiсть, м’якiсть, така дитячiсть у лицi, що аж не вiриться. Я це вже й ранiш помiчала. Ви можете бути безумно приваблива. Але буваєте й така суха, колюча, що, здається, об вас можна подряпатись. I червонiєте ви так щиро й палюче, що аж дивно. I зовсiм од дрiбницi! Ну, що я сказала?
– Ви нiчого, нiчого не сказали, i не будемо зупинятись Ну, як же ви все ж таки вугiль добували! Ви самi копали в шахтах?
– Нi, там маса запасiв. Але ми будемо копати! I вже копають Вже щодня буде йти сюди вугiль i всяке iнше паливо. Що ж ми тут привезли? Дурницi! На кiлька днiв Нi, це треба регулярно, систематично, за планом. Рада Спiлки виробляє цiлий план. Ах, Елiзо, як може бути гарно, прекрасно жити. Ви уявiть собi, що коли ми будемо працювати всього по двi обов’язковi години на день – усього по двi години! – то ми всi, всi без найменшого вийнятку, будемо мати, перше – прекраснi!помешкання, друге – чудовi, зручнi, розкiшнi меблi, третє – в кожнiй кiмнатi буде кiно, екран, телефон, кiногазе-та, радiофотографiї з усього свiту, четверте – всi ми будемо носити найтонше полотно, шовки, найкращi матерiї, п’яте – в кожного буде авто, аеро всяких систем, шосте – ми зможемо лiтати з одного кiнця землi на другий, нiяких кордонiв, нiяких нудних урядовцiв, урядiв, нiяких цих нацiй, рас- усi наро ди – просто люди й бiльше нiчого! Елiзонько, дух же забиває? їй богу, менi просто дух забиває! I це ж буде! Буде неодмiнно, через якийсь рiк уже буде!
I от раптом лице знову постарiло на десять рокiв: зникла дитяча нiжна рожевiсть, замiсть неї – суха чернеча суворiсть, загострений блiдий кiнчик носа й цей чудний, неприємний, напружено скляний блиск очей.
– Так. Але цiкаво знати, хто б то робив усе це?
– Як хто?! Ми!
– Хто ж то “ми?
– Ну, всi ми Я, ви, Макс, Рудi, Вiльна Спiлка, кожний працездатний чоловiк i жiнка.
Елiза холодно знизує плечима. (Видно, ну, видно ж, що вона не те що не вiрить, а не хоче вiрити їй треба не вiрити!)
– З якої речi? А як я не хочу працювати? Я хочу мати авто, аеро, музику, театр, шовки, я хочу лiтати з одного кiнця землi на другий, я хочу лежати, кохатись, смiятись i зовсiм не хочу працювати Ну, i як же тодi?
Труда пресерйозно й твердо дивиться просто в скляно-сухi очi Елiзи
– Будь ласка. Не працюйте.
– I ви менi все дасте?
– Все дамо.
Елiза з недоброю полегкiстю смiється й злегка обнiмає за плечi милу, строгу, таку “iдейно переконану” постать, розумiється, все дурницi, i вона має право не вiрить.
– Мила Трудо! Та ваша Спiлка через тиждень помре вiд виснаги сил Бо таких, як я, охочих усе мати й нiчого не робити, буде дев’ятдiїят дев’ять i дев’ять десятих процентiв усiх ваших “працездатних” чоловiкiв i жiнок.
Труда вмить уся стрiпується й аж стає на колiна на канапi. О, коли так, то вона доведе ж цiй запеклiй трупоїдцi.
– Неправда. Цiлком неправда! Принцеса робить наклеп i на себе, i на всiх людей. I принцеса, i всi тi дев’ятдесят дев’ять процентiв абсолютно не такi. Та навiть за старого режиму кожний що-небудь робив, мав якесь заняття. Найбагатшi люди, цiлком-цiлком забезпеченi, i тi мусили – так, так, мусили – мати собi якесь заняття, щоб не бути бездiяльними. То спорт, то якiсь собi там колекцiї, то мiнiстерський портфель, а все якесь заняття. Бо не може, абсолютно нiхто не може жити без нiякої дiяльностi! Господи, та коли б її. Труду, примусили нiчого не робити й жити отак, як малює Елiза, вона б себе вбила. Серйозно, серйозно! Та вона хоче все робити, все знати, все вмiти. Хоче, сама хоче, без нiякого примусу. їй страшенно цiкаво, наприклад, робити рiзнi матерiї. Страшно їй це подобається. Особливо шовки. I вона неодмiнно, крiм театру (театру вона нiзащо не покине – ого!), крiм театру, неодмiнно буде працювати на фабрицi матерiй.
– А в шахтах хто працюватиме?
– Будь ласка, можу й у шахтi. Теж iнтересно. А коли це всього двi години обов’язково – так що тут страшного? Сам же Мертенс вирахував, що бiльш, нiж двi години, не треба. Сам Мертенс! Та й то поки не будуть удосконаленi машини. Вся ж робота буде машиною провадитися. А Рудi каже, що без нiякого сумнiву, можна буде гелiонiт уживати не тiльки для Сонячної машини, але й для всякої машини. Взагалi замiсть рiзних газiв i тому подiбного прикласти до роботи сонячну енергiю. I ви уявiть собi, Елiзо, що ви ставите гелiанiтове скло у ваше авто чи аеро – i сонце вас понесе, куди вам захочеться. Ну, уявiть собi тiльки це! Ах, Елiзо, та Мертенс, сам Мертенс казав, що ми з Сонячною машиною будемо такi багатi, що в нас буде така сила всього, що зможемо утримати ще одну земну планету, населену абсолютними ледарями. Та ви ж не забувайте, Елiзо, що в нас же не буде старих порядкiв. Наприклад, нiяких держав не буде, значить, к чорту всяких президентiв, мiнiстрiв, армiї, рiзних урядовцiв. Суди, тюрми, суддi, адвокати – непотрiбнi, геть! Банки, бiржi – непотрiбнi! Купцiв, прикажчикiв – не буде. Полiцiї – не буде. Вiйська – не буде. Попiв, жерцiв i всяких волхвiв – не буде. Але ви, мiж iншим, подивiться, яка маса люд-ей була зайнята всяким чортзна-чим. Га? А цi всякi писаки, теоретики всяких моралей, законiв, усi цi важнi фiлософи, що купами сидiли й списували величезнi гори паперу, про всi цi теорiї права, влади, фiнансiв, бiржi, вiйська, парламентiв, ну, одне слово, всього того лахмiття, яке абсолютно непотрiбне тепер нам. А потiм: ми ж маємо Сонячну машину. Значить, усi тi, що сiяли хлiб, що ловили рибу, вбивали волiв, свиней – всi ж вони тепер непотрiбнi. Значить, i вони на iншу роботу можуть пiти. I чого ж нам тепер треба? Помешкання, одежi, способiв пересування? Господи! Та ми всi матимемо собi палаци! Ми зруйнуємо к чорту цi страшнi кам’янi скринi, цi вулицi без сонця й свiтла. Вся земля буде величезний курорт iз палацiв i вiлл! Але я цiлком згоджуюся з Максом, що лiнощi – це просто хороба, чисто фiзична хороба старого свiту, це – дефект органiзму, брак сили, бажання органiзму економити сили. Ну, будь ласка, нiчого не робiть. Не робiть мiсяць, два, рiк. Але ж, коли у вас буде багато сил, ви самi захочете кудись їх дiвати. Неодмiнно, неминуче. Будете щасливi, коли вам дадуть роботу. Побачите, Елiзо, побачите!
Ага, Елiза вже не морщить сухо-вибачливим усмiхом уста! Ага, вже задума?
– А кохання? Елiзо! Ви ж подумайте: нiяких шлюбiв, контрактiв, нiякого купування й продавання себе за грошi, за “становище в свiтi”, за титули. Люби, кохай, кого хочеш, як хочеш, скiльки хочеш. I тiльки того, хто тобi любий, хто пiдходить до тебе, кого ти вiд усього тiла й душi своєї хочеш назвати своїм мужем. Але знов таки: повна воля. От я Макса люблю так, що коли тiльки iм’я його згадую, то вся холойу вiд щастя. Я не можу тепер уявити собi, щоб я могла доторкнутись до другого мужчини. Але я зовсiм не кажу, що це навiки. Можливо, що я охолону до нього, що вiн охолоне (хоч я цього просто не можу собi уявити, i не дай, боже, щоб це було коли-небудь!), ну, одне слово, коли щось iзмiниться у вiдносинах, то я, напевно, буду кохати iнших. Будуть дiти? О, будь ласка! Можна мати їх скiльки хочеш без страху за їхню долю. I нiяких “незаконних” дiтей! Всi – законнi, всi – вiд усiх мужiв, яких я хочу мати хоч тисячу! I наплювати на всiх батькiв, коли вони не любитимуть своїх дiтей. Ах, Елiзо, невже, невже ви не розумiєте, не вiдчуваєте, як це все грандiозно, як до нестями прекрасно, вiльно, радiсно?! Вибачте, Елiзонько, але знаєте, що я вам скажу: ви не знаєте, що таке кохання! I в цьому вся причина.
Елiза помалу виринає з понурої задуми й чудно-iпильно дивиться на бризкаюче пiдняттям смугляве лице. Потiм раптом так само чудно посмiхається й каже тихим, рiвним i теж чудним голосом:
– Ви думаєте? Ну, а що ви скажете, коли я вам скажу, що кохаю, i так кохаю, що здатна на найбiльше злочинство проти всього святого для мене. Що ви скажете, коли я вам скажу, що так кохаю, що…
I раптом Елiза обома руками здушує себе за виски, зцiплює уста i з такою кривою, болючою посмiшкою дивиться в лице Трудi, що Труда злякано, вражено й притихло простягає руку до її руки й нiжно торкається до неї пальцями.
– Правда, Елiзо?!
Елiза швидше затуляє лице руками й похиляє голову. Труда тихо сидить i не зводить великих серйозних очей iз рук пiд червоним, трохи розкудовченим волоссям.
– Елiзо! Вам боляче?
Руки не рушаться. Дихання ритмiчно трудно шарудить iз-пiд долонь.
– Але чого ж вам боляче, Елiзо? Простiть, що я…
Руки рiшуче, швидко злiтають iз лиця. На щоцi й на носi бiлi смужки вiд придушення руками. Зеленi великi очi мокро, дивно, стрiлчасте блищать.
– Ну, значить, ви цiлком задоволенi експедицiєю? Коли ж ви дасте нам воду й свiтло? Га, Трудо?
Труда розумiє. Розумiє, але не кориться. Вона обома руками хапає за руку Елiзу й сильно здушує її пальцями.
– Елiзо! Ви мусите.признати Сонячну машину! Ви мусите, Елiзо! Ну, я розумiю, у вас було обурення, гнiв, ненависть до неї за те, що вона зруйнувала всякi там вашi плани. Ну, була ненависть за те, що знищила життя, зробила людей “худобою”. Але тепер же ви самi бачите, що нiякої “худоби” немає, а, навпаки, є в мiльйон разiв бiльше, нiж ранiше було. Ви ж самi бачите, що вашi трони, корони, влади, слави – все ж це таке малесеньке, мiнiатюрне перед тим, що ми матимемо. Ми всi будемо королями й богами, як каже Шпiндлер. Правда ж, Елiзо! Ради бога, плюньте ж ви нарештi на своє князiвство, корони й тому подiбне. Записуйтесь до Вiльної Спiлки. В вас же так багато сил, знання, волi, ви можете бути такою прекрасною! Скiльки ми будемо робити, як це буде страшно цiкаво, гарно! От як тiльки пустимо воду й електрику, зараз же влаштовуємо величезне свято Сонячної машини. А ви не будете на ньому. Ну, хiба ж це можна?!
– Що ж це за свято буде?
– Ух, грандiозне, колосальне свято! Це буде на полi. На широченному полi. Посерединi буде насипано велику гору. Трон Сонячної машини. Трон чи жертовник – я не знаю ще напевно. Це тiльки проект. Ну, одне слово, буде цiла церемонiя. Елiзо! Ви мусите до свята все забути, помиритись i стати нашою. Правда? Правда? Ви побачите- вам не буде так боляче Запевняю вас!
Елiза з блукаючою нiжно-глузливою посмiшкою i з широко розгорненими невидющими очима дивиться у вiкно. I, не повертаючись до Труди, не рухаючись, немовби боячися сполохати те незриме, що розгорнуло очi блукаючим усмiхом, помалу й теж нiжно глузливо говорить.
– Може, й справдi не буде боляче.
– Напевно, Елiзо! Ручусь вам своєю любов’ю до Макса. Ех, Елiзо, як це прекрасно буде! Як тiльки пустимо воду й електрику, я зараз же зроблю одну рiч (поки що секрет, це моя чисто особиста справа), i тодi ми почнемо виселяти всю чужу публiку з нашого дому. (Вони чудесно можуть зайняти порожнi цiлi будинки!) А самi зробимо так: у моїх покоях оселюсь я з Максом, у покоях Адольфа, в тих, що ви жили, – ви з Георгом (вiн знайдеться, неодмiнно знайдеться!), а в покоях Фрiди – Рудольф iз Iрмою. Я вже про цей план говорила i з ним, i з Максом, i вони цiлком погоджуються, а Iрма трохи не задушила мене з радостi, бо я їй заявила, що вiзьму й сама повiнчаю їх. А особливо Рудi задоволений. Розумiється, коли тюхтiй, то…
Труда раптом спиняється й здивовано замовкає: Елiза лiниво пiдводиться, злегка потягається й смiється негарним, жорстким, злим смiшком. I зразу видно, що весь її попереднiй дитячо-соромливий нiжний смiх, усе червонiння, задумлива напiвзгода – все це було несправжнє. А єдине справжнє, натуральне, єдине iснуюче є оцей жорсткий сухий смiшок.
– Що сталось, Елiзо? Чого ви смiєтесь?
– Смiюсь, Трудонько, з вашої милої здатностi фантазувати й захоплюватися мрiями. На жаль, я не запишусь до Вiльної Спiлки. Я не маю здатностi вiрити в фантастику.
Труда не може ще повiрити, отямитись од цього незрозумiлого перескоку Елiзи.
– Та ви це серйозно, Елiзо?!
– Цiлком серйозно, Трудо.
Труда мовчки вражено дивиться на серйозний смiшок, на схудлий сухий нiс, на недобрi очi. Потiм рiшуче, хмарно спускає ноги з канапи, швидко нетерпляче взуває черевики й ви-простовується.
– Так. Тепер я розумiю, Елiзо, чого вам нелюбовно й нещасливо вiд вашої любовi, а боляче. Ну, тiльки ваш Георг буде каятись! I ви будете каятись, що коритесь йому. Можете сердитись на мiне, а я кажу те, що думаю I скажу це саме в лице вашому… владицi Прощайте, Елiзо. Скажiть мамi, якщо спитає про мене, що я хотiла до неї зайти. Але менi зробили в цiй кiмнатi таку прикрiсть, що я не можу нiкого бачити.
Вона бере жужмом iз канапи жакет, капелюш i, шкандибаючи на праву ногу, iде до виходу. Елiза стоїть iз тою самою посмiшкою, iз закостенiлим сiро-жовтим схудлим лицем i падаючим волоссям. На порозi Труда озирається:
– Це рiшуче, Елiзо?
Елiза примружує очi.
– Рiшуче, Трудо.
Труда дивиться в пiдлогу.
– Дивно… Все ж таки дивно. Незрозумiле. Значить, Iрма мала рацiю. Примруженi очi розплющуються.
– А? Яку ж то рацiю мала панна Iрма? Це цiкаво.
– Вона сказала, що для вас краще смерть, нiж Сонячна машина. Очi знову ж примружуються, голова гордо вирiвнюється.
– Хм! Панна Iрма мала рацiю, Трудо. Дiйсно – краще смерть. Можете вiтати її з генiальною прозорливiстю. Прощайте, Трудо!
Труда не рухається, не може рушитися з мiсця: чого ж раптом така виразна, така жагуча ненависть?
Труда знову похиляє голову й стоїть, спустивши руку з жакетом i капелюшем. Потiм, волочачи ними по землi, помалу повертається до дверей i задумливо вiдчиняє їх. Але тут же швидко озирається й чекаюче дивиться: до неї, не хапаючись, але твердо, пiдходить Елiза. Пiдходить, чудно дивиться в самi очi й трохи хрипко додає:
– Але пам’ятайте, Трудо: коли я помру, то не вiд ненавистi, а… вiд любовi. Будете пам’ятати? А тепер прощайте!
I, рвучко, круто вiдвернувшись, iде до вiкна.
А Труда знову стоїть непорушне, непорозумiло, хмарно, стиснувши брови – чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину бiля вiкна. Потiм одчиняє дверi й виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши їх за собою.
Залишити відповідь