Бiдний любий Рудi! Бiднi, любi застиглi очi. Бiдний застиглий, мовчазний усмiх, забутий на лицi аж до самого дому.
Макс помалу роздягається, прислухаючись до крокiв нагорi, над головою. Розумiється, вiн не спатиме всю нiч.
“Дррр!”
Кому так пiзно телефонувати? Рудi, мабуть?
Дiйсно:
– Максе, прости, що турбую. Забув тобi сказати: неодмiнно на завтра добудь обiцянi їхнi стекла. Чуєш? Неодмiнно.
– Добре, Рудi, постараюсь. Вони вже є, але я…
– I потiм от що, Максе даю тобi слово, даю велику присягу, що не вийду ногою з майстернi, поки вся Нiмеччина не буде повна стекол. Ти чуєш i розумiєш, Масi?
– Чую й розумiю, Рудi.
– А тепер спи спокiйно. Стекла неодмiнно завтра достав. Бувай.
Макс стрiпує чубом. Ну, ще не так страшно. Коли про стекла забалакав, значить, не так страшно. Ах, неодмiнно завтра треба взяти в Кестенбавма. Як така проста думка так пiзно приходить у голову: невже їхнє скло i їхнiй хлiб цiлком одна ковi, як справжнi? Мусить же бути якась рiзниця Де саме труїння? Коли? Пiд час роблення? Вiд дихання отруєною через скло травою чи вiд куштування хлiба?
“Дррр!”
Знову щось нагадав собi Рудi?
– Гальо! Товариш Макс?
– Так. Хто при телефонi?
– Завзятий. Товаришу негайно рятуйся. Рiнкель утiк. Попереджаю, кого можу. У Шпiндлерiв уже не працює телефон. Негайно тiкайте. Зустрiч завтра там само, коли будемо цiлi. Ага, ради бога: телефон Паровоза!
– Лiтера М, 39. Товаришу: друкарнi рятуйте. Друкарнi! Чуєте? Насамперед!.. Куди хочете. Поперед зброї, поперед усього! Чуєте? Товаришу, чуєте?..
Мовчання. Мертва тиша телефон перервано! Значить, вони вже десь тут.
Макс почуває, як раптом вiн став увесь надзвичайно легкий. Вiн зовсiм спокiйний, йому навiть буйно-весело, тiльки от раптом легкiсть якась надзвичайна. Думки гасають iз швидкiстю гарячки. Рухи точнi, яснi, тiльки пальцi чогось здригуються, як сприскують iз струни. “Вони” можуть бути зараз уже тут. Можливо, що всi виходи з помешкання вже зайнятi.
Вiдстрелюватись? О нi – Рудольф, майстерня! “Вони” можуть узяти Рудольфа! Треба всю їхню увагу стягти тiльки на себе! Тiльки на себе!
Вiн швидко проходить до панi Гольман. Бiдна старенька, заберуть у неї Машину. Гай, нi, не заберуть!
– Панi Гольманi Встаньте! Швидко!
Бiдна старенька, їй не доводилося мати дiло з полiцiєю, та ще вночi, у свойому помешканнi.
– Панi Гольман! Тiльки тихо, не лякайтеся, спокiйненько. Зараз сюди прийде полiцiя мене арештувати. Виймайте iз своєї й моєї машини скло й ховайте, де знаєте. Апарати порозбирати й частини порозкидати. Розумiєте? Чекайте, панi Гольман. Коли буде дзвiнок, зразу не вiдчиняйте, а хвилин через три. Я тодi саме буду спускатися на дах сусiднього будинку. Треба, щоб полiцiя це бачила, помiтила. Так, так, панi Гольман, власне, це треба… Треба, щоб вони всi кинулися за мною.
Панi Гольман щораз бiльше й бiльше лякається й уже не може вголос говорити, а хрипко щось шепоче посинiлими губами. Але стекла старенька все ж таки викручує. Руки їй тремтять, ходять, як у немовлятка, а проте викручують. Ноги тремтять, пiдгинаються, а проте похапцем носить коротеньке, потоптане життям тiло по кiмнатах, вишукуючи мiсце для скла.
Макс витягає шворяну драбину, прив’язує до пiдлокiтника вiкна за прибитий гак (а таки згодився!), засуває в кишеню револьвер, згрiбає жужмом усi папери й листи, що можуть бути цiкавi дорогим гостям, i спускає їх iз водою туди, звiдки навiть полiцiя не витягне.
На столi лежить забута вiзитiвка Труди з надписаною рукою новою адресою “Вiдновлена вулиця, N 5”. Макс дере її на дрiбненькi шматочки й викидає у вiкно.
– Ну, все, здається, готове для прийняття.
В коридорчику рiзко, надзвичайно (як нiколи!) голосно диркотить дзвiнок. “Вони!”
Макс пiдбiгає до напiводчинених дверей i виставляє голову в коридорчик.
Панi Гольман у пiвтьмi, хапаючись за стiну й хитаючись од хвилювання, бiжить до дверей.
Дзвiнок знову нетерпляче владно дзвенить. О, нiякого сумнiву вже не може бути так владно й нахабно нiхто, крiм полiцiї, дзвонити не може
Макс, стрiпнувши назад чубом, загорiвшись усмiхом, легко в кiлькох скоках пiдбiгає до вiкна, перекидає ноги за пiдлокiтник, намацує щаблину драбинки i, вхопившись за бiчнi линви, починає спускатися вниз. У сусiдiв у вiкнах скрiзь темно.
Це добре.
Глухо згори з його вiкна чути ще раз дзвiнок Молодчина старенька, – умлiває вiд страху, а не пускає, як сказано.
Гуп! Гуп! Гуп!
Ого, б’ють дверi! Зараз будуть у кiмнатi.
Макс швидко перебирає руками, часом не попадає ногами в щаблi, сприскує, повисає, знову ловить. Тiльки б устигнути долiзти до даху, поки вони перерiжуть драбину. Ану! Ану!
Дах уже, здається, близько. П’ять, десять метрiв? Скiльки поверхiв уже пролiз?
Раптом Макс чує голоси над своєю головою, потiм почуває руками, як угорi торгають, шарпають драбину, стараючись його струсити. Потiм шарпання зникає, але Макс чує, як його пiдiймає угору. Вони хочуть витягти його назад! Або ж пiдтягти й потiм кинути, щоб струсити. По очах умить рiзко змазує свiтло згори вiд рефлекторового лiхтаря. Макс нахиляє голову, скажено перебирає руками й ногами, потiм, кинувши це, охоплює в обiйми рук i нiг усю драбину й просто на руках з’їжджає по линвi.
I раптом вiн чує, що прожогом летить униз, i в той самий мент його зi страшенною силою всього струшує й збиває з драбини. У плече знизу щось страшно гупає, i вiн розумiє, що лежить на даху. По ньому бiгає бiле слiпуче пасмо рефлектора, i згори чути крики.
О нi, вибачайте! Ще не кiнець!
Вiн схоплюється й бiжить по даху до тої ринви, що не раз iзгори з iронiчною посмiшкою намiчалась для романтичних випадкiв тiкання.
Вмить iз вiкон iз сухим ляскотом, як iз батога, вибухають пострiли. Щось бiля Макса звенькає об дах. Ого! I живим не хочуть узяти? Здорово! Ану! Ану!
Максовi назвичайно легко. Руки, груди, колiна горять од шворки, плече болить, лице палає, ноги сковзають по нахилу даху, а в душi дивна, кричуща, екстазна радiсть. Ану! Ану!
Вiн лягає грудьми на ринву, змахує ногами вниз i спускається на руках. Iржаво трiщить, гнеться бляха. Невже ввiрветься? Ану!
“Тррак, тррак, тррак!”
Ого, стрiляйте!
Максовi хочеться виставити голову й закричати завзято, дразняче, викликаюче закричати.
Ринва крекче, хряскає, камiння муру здирає шкуру, ноги попадають мiж ринвою та муром i застрягають. Скiльки поверхiв у цiй будi, чорт її забирай? Три чи чотири? Внизу на вулицi ще нема нiкого, ще не встигли перебiгти. Невже вдасться ранiше за них спуститись! Їм треба оббiгати цiлий квартал, це ж друга вулиця. Ану!
Двоє перехожих зупиняються i, задравши голови, дивляться вгору, злодiй? Любовник? Макс уже бачить плями їхнiх облич.
– Авто! Кличте авто! Нещастя! Швидше!
Плями людей безлюдно кидаються вбiк, гукають, махають руками: авто, нещастя, швидше авто!
Макс плигає на землю й прожогом кидається в авто на передок до шофера.
– Жени!.. Швидше! Просто!
Вiн не може говорити, задихається, ковтає повiтря, гасає грудьми. Щось кричать шоферовi перехожi, радять, вимагають. Вони, здається, п’янi.
Авто рвучко шарпається й летить. Макс озирається: ще нема, зараз вилетять. Авто паршиве, не втече. Яку адресу? Остання адреса, яку вiн перечитав перед знищенням, вулиця Вiдновлення, N 5, Гертруда фон Елленберг.
Шофер безперестанку пiдозрiло зиркає на нього. Зiгнутий, карлючкуватий нiс його хмуро прокльовує повiтря.
– Куди ж їхати?
– Вiдновлена вулиця, число… О нi, тiльки не те саме!
– …число 3!
Шофер скоса понуро озирає хакаючу, розпатлану, подерту постать. Макс озирається: ззаду далеко в перспективi вулицi летить автомобiль. Шофер також оглядається, знову косо зиркає на чудного пасажира, щось торкає рукою – i авто виразно припиняє бiг.
Тодi Макс, не хапаючись, виймає револьвер, наставляє його в бiк шоферовi й говорить у вухо:
– Найбiльшу швидкiсть! А то мушу вас викинути з авто на той свiт! Чуєте? Ну!
Карлючкуватий нiс злякано вiдвертається вiд револьвера, рука знову щось торкає – i авто, як стиснутий острогами кiнь, рвучко стрибає вперед. У вухах тоненько i дзвiнко свище вiтер – зi-i-i-i!
Макс, не вiднiмаючи револьвера вiд боку шофера, озирається Погоня на тому самому вiддаленнi. Ану!
Перехожi, екiпажi, стовпи, будки, нiчнi полiцаї.. – жбурляються якоюсь страшною силою повз авто. В очi з бокiв рiжуть хвилi вiтру, вихорами кудовчать волосся. Шипить i хряскає асфальт пiд колесами. В душi дикий захват, буйна, нi з чим незрiвнянна радiсть. Хочеться стати на весь зрiст, розкрити руки й несамовито гукати, кричати, викликати до бою всi ворожi сили.
Авто на заворотi трохи не лягає на землю, вищить, харчить i знову люто скакає вперед. Небошкряби, глибочезнi колодязi вже давно лишилися позаду. Зараз повинна бути Вiдновлена вулиця Шофер повертає лице и кричить:
– Вiдновлена вулиця!
– Початок чи кiнець?
– Початок.
– Стоп! Зупиняйте.
Авто робить перебої, гуркотить, шипить i зупиняється. Макс вихоплює з кишенi всi грошi, що має, i тикає їх шоферовi.
– Їдьте моментально далi, не зупиняючись! Чуєте?
I, стрибнувши на землю, озираючись по темнiй вулицi, бiжить на тротуар. Авто помалу рухається, але, несподiвано шарпнувшись, робить крутий заворiт i женеться назад.
– Ах, негiдник!
Макс ховає револьвер у кишеню й бiжить до хвiртки.
Число сiм! К чорту! Ховаючись у тiнi дерев, вiн перебiгає далi, назад, назустрiч погонi. Вже видно двi напнутi серпанковi смуги свiтла з автомобiля. Число шiсть! К чорту!
Смуги бiльшають, дужчають, заливають свiтлом обидва боки вулицi. Видно вже стоячi постатi агентiв полiцiї.
Макс перелiзає через залiзнi грати i, нагнувшись, бiжить до вiлли число п’ять. Темно скрiзь у вiкнах. Стукати чи лишатись тут, у кущах? О нi, тут лишатись не можна – вони будуть перешукувати весь квартал, усi садки й будiвлi.
Макс оббiгає будинок, задираючи голову й шукаючи вiдчиненого вiкна. Все позамикано, позачинювано, позакривано шторами Тодi вiн рiшуче дзвонить iз заднього ходу. В тишi ночi чутно, як на вулицi зупиняється автомобiль, як тихо гомонять чоловiчi голоси. Десь голосно гавкає собака.
На дзвiнок нiхто не обзивається. Макс iзнову надушує на гудзика, нетерпляче, конвульсiйне потискуючи пальцями нiг. Чиясь легка хода за дверима, зляканий жiночий голос:
– Хто там?
– Одчинiть Нещастя. Треба графiвну фон Елленберг. Негайно!
Тихо. Ах, iдiотка, вагається!
Потiм клацає ланцюг, ключ, дверi обережно розчиняються. Макс сильно шарпає їх до себе, швидко входить, зачиняє i замикає за собою. Молоденька рожева дiвчина з заплетеною косою, в напiвзастебнутiй сукнi прилипла до стiни й повними жаху очима дивиться Максовi в лице, як зачарована. Вiн посмiхається й весело б’є її по плечу.
– Не лякайся, дурненька. Я – не злодiй. Ведiть мене до графiвни. Але швидко й не гомонiть, не кричiть Ну?
Дiвчина покiрно йде вперед, не гомонить, не кричить Макс не пускає її нi на крок од себе – ще наробить дурне дiвча крику, гвалту.
Перед дверима спальнi Труди вони зупиняються, i Макс сам стукає. Дiвчина з тим самим зацiпенiлим в очах жахом погля дає на страшного гостя.
– Хто там?!
– Це я, графiвно, Макс. Дуже треба.
Зацiпенiлiсть покоївки спадає. В лицi з’являються живi розумнi тiнi, в очах – сполохана цiкавiсть, тривога.
У спальнi чути частi, хапливi, босi, потiм узутi кроки. Дверi прожогом розчиняються – i на порiг вибiгає Труда в жовтому спальному убраннi, з двома косами, переплетеними на грудях, i широкими темними очима. Побачивши Макса, вона злякано кидається до нього, iз страхом оглядаючи його подерту одежу, закаляну в порох, iржу, його вимазане кров’ю лице, розпатлане волосся.
– Максе! Що з вами?! Господи!
– Нiчого, нiчого особливого, графiвно. Ви тiльки скажiть тiй молодiй особi, щоб вона… А проте я хочу з вами на самотi сказати кiлька слiв. Тiльки ця молода особа нехай нiкуди не йде й почекає тут.
Графiвна рiшуче повертається до “молодої особи”.
– Ердо, посидьте тут. Нiкуди не виходьте.
Потiм Труда бере за рукав Макса й веде його до спальнi. Там поруч стоять два лiжка – одне застелене, друге з розки даною бiлизною. На столику горить нiчна лампочка.
Макс зачиняє за собою дверi й починає пошепки швидко говорити, близько нахиливши лице до широких глибоких у пiтьмi очей Труди. Вона вiд перших же слiв його хапає його за руку й так увесь час стоїть, сильно душачи його пальцi й не помiчаючи того.
– Вони, напевно, прийдуть i сюди. Покоївка – вiрна людина?
– О, цiлком. Вона ж сонячний хлiб їсть!
– А, чудесно. Ви скажiть їй, що полiцiя ловить мене за Сонячну машину. I щоб нiкому з прислуги нi слова. Але де ж ви мене сховаєте? Вони будуть обшукувати скрiзь.
Труда хмуро думає якийсь мент, блукаючи очима по кiмнатi. I вмить скидує головою:
– Знаєте що? Моментально роздягайтесь i лягайте в те лiжко. Але вимийтеся, ви в кровi. Там рана?
– Нi, не думаю. Мабуть, роздряпав. I одежу мою треба сховати кудись.
– Ерда сховає. Швидше!
– Iдея прекрасна. Я, значить, нiби… Тут обоє змiшуються.
Але Труда зараз же сердито, рiшуче, з викликом закiнчує:
– Так, ви мiй любовник. От i все. Душнер. Ви – Душнер. Ну, роздягайтесь. Тут вiзьмете чисту бiлизну, в цiй шафi. Чекайте, хоч витерти лице.
Вона бiжить у кiмнату й зараз же вбiгає з мокрим рушником. Потiм перебiгає до сусiдньої кiмнати й пошепки дає iнструкцiї Ердi. Ерда за кожним словом гаряче, злякано, рiшуче хитає головою. О, вона готова тепер, коли це он яка людина, в горло вчепитися полiцiї. А то трохи-трохи не наробила крику.
Коли Труда з Ердою входять до спальнi, Макс умитий, iз приглаженим волоссям, лежить у лiжку, натягнувши до пiдборiддя вкривало. Все тiло горить, щемить, але так блаженно почувати його не на даху, не в обiймах iз ринвою, а в м’якiй, чистiй, спокiйнiй постелi. Напружена легкiсть, буйяе завзяття носяться вихорами в головi, часто-часто дрижать, як накручений, наготований до руху мотор, нерви наїженi, як шерсть у зацькованого в куток вовка. Ану!
Ерда забирає всю одежу Макса й виходить навшпиньках, а Труда, мила, безмежно хороша, смiлива голубка, так мужньо лягає поруч iз ним, так завзято хмурить брови, так чуйно слухає.
– Треба лампу загасити. Правда, Максе? Я сказала Ердi, щоб нiде нi одного вогника не було. Правда?
– Чудесно.
Труда гасить лампу, настає густа, тепла, затихла тьма. Збоку обережно ворушиться Труда, потiм затихає, i чутно тiльки її дихання. Як простягти руку, то можна торкнутися до неї.
Тихо-тихо, але в вухах виразно чути свист вiтру, гуркiт автомобiля, крикiв, хляпаючих сухих пострiлiв.
Шарудить збоку Трудина подушка, i звiдти чується легкий шепiт.
– Максе! Ви не спите?
Максовi хочеться буйно, радiсно зареготати: це ж так зовсiм по Трудиному задати таке питання. Але їй треба вiдповiсти так само точно й серйозно.
– Нi, не сплю. А ви гадаєте, що можна заснути?
– Але ж ви стомилися, мабуть, страшно. Максе, а коли вони не повiрять i схочуть вас усе ж таки заарештувати, що тодi?
Чути, як вона рухається, мабуть, повертається в бiк Макса, щоб лучче чути. I Максовi здається, що звiдти тонко заносить запахом конвалiї, запахом її тiла.
– Хм! Що тодi?
Вiн мовчить i думає.
– Максе, тiльки ви не церемоньтеся, коли вам треба вiд-стрелюватись, ви стрiляйте. В мене є теж револьвер, тiльки я не вмiю стрiляти.
Максовi знову хочеться голосно засмiятись, але вiн стримує себе i, не перестаючи всiм тiлом прислухатися, шепоче:
– Ну, чого ж неодмiнно “треба”?
– Але ж iнаракiсти не повиннi живими даватись у руки полiцiї. Правда ж? Чи нi?
– Хм! Не абсолютно. Коли вiн знає, що полiцiя має безсумнiвнi докази, що вiн iнаракiст, тодi звичайно. Але коли такої певностi немає, то не обов’язково треба… доводити до смертi зараз же.
– А у вас є така… певнiсть, що вони знають?
– Не знаю… Тш!
За вiкном виразно чути гомiн голосiв. Хтось ходить по садку й бубонить. Макс спирається на лiктi й витягує голову до вiкна. Мабуть, перешукують садок.
– Вони, Максе?
– Не знаю. Здається.
Чути рип крокiв за вiкном, бубонiння. Дихання Труди переривчасте, важке – хвилюється.
Раптом глухо, але виразно чується в домi дзвiнок. Дихання Труди вривається. Макс не дихає. Серце лунко стукається бiля самого горла.
– Максе! Ви не повиннi вставати. Ми спимо й нiчого не чуємо, правда? Я Ердi все сказала.
Макс не вiдповiдає. Знову дзвiнок.
Рука Труди хапає його руку поверх лiктя й мiцно тримає, наче боячись, що вже самий цей дзвiнок може його забрати.
– Нiчого, Трудо, нiчого. Тiльки не хвилюватись, а добре свої ролi виконати. Тодi все буде добре. Ви ж артистка. Тш!
У iпомешканнi глухi далекi звуки голосiв. Ерда грає свою роль. Макс другою рукою машинально погладжує руку Труди й тримає голову над подушками, щоб шарудiння її об вухо ве перешкоджало ловити кожний звук.
Так, це вони. Наближаються. Трудина рука пригортається олижче, стискає мiцнiше, до болю. Серце настiйно, сильно сту кається в горло.
Голоси вже виразнi. Багато крокiв. Голос Ерди. Обурений, сердитий, смiливий!
– Я вам кажу, вони сплять. Я не можу їх будити!
– Ми самi збудимо.
Обережний стукiт у дверi. Труда швидко лягає, вся притулившись до Макса, пересунувшись до нього в лiжко.
Дужчий, частiший стукiт. Макс пiдводить голову й здивова-! но, сердито кричить.
– Хто там?! Чого треба?!
Дверi злегка вiдчиняються. Iз сусiдньої кiмнати вривається пасмо свiтла, в якому чорнiє контур людини з капелюшем у руцi.
– Вибачайте, будь ласка. Тут – полiцiя. Надзвичайно важний злочинець сховався в цьому кварталi.
– Злочинець?! Де? Який злочинець? Я нiчого не розумiю.
– Тут, у цьому кварталi, сховався злочинець. Ми маємо наказ перешукати всi будинки.
– Чорт би побрав усiх злочинцiв! Наказ! Але до спальнi ви маєте наказ удиратись? Яке менi дiло до ваших злочинцiв, чорт би їх узяв! Ну, чого ви хочете? Шукати? Шукайте й дайте спокiй! Ердо, покажiть цим панам усе, що вони хочуть, i запишiть прiзвища урядовцiв. Я завтра буду скаржитися на таку поведiнку. Прошу зачинити дверi!
Агент щось бурмоче, пильно вдивляється в темноту спальнi, позирає на Труду, що злякано притулилась до Макса, напiвсидячи з ним на лiжку, i помалу зачиняє дверi – навряд, чи така парочка сховала в себе в спальнi злочинця, вона, напевно, була зайнята чимсь iншим.
Труда, як тiльки причиняються дверi, в мовчазному, бурному, несамовитому захватi обiймає обома руками за шию Макса й жагуче цiлує його, куди попало – в щоки, нiс, вуса, вухо. Потiм швидко перелiзає до себе в лiжко й затихає, часто, трудно, щасливо дихаючи, неначе вибiгши на третiй поверх.
Тепер буботiння голосiв здається добродушним i навiть затишним. Правда, ще можуть вернутись, щось їх направить на слiд, але навряд. Гомiн потроху стихає. Зовсiм тихо. Пiшли геть чи ще десь унизу?
Легкi поспiшнi кроки й обережний стукiт у дверi.
Любий, тихий, трiумфальний голос Ерди.
Труда з усього розгону в темнотi схоплюється з лiжка й бiжить до дверей Вдирається ясна, весела, затишна смуга свiтла, ореолом осяявши розпущену голiвку Труди й тепло поклавши їй на плечi блискучi лапи.
– Пiшли? Зовсiм? Усi?.. Урра! Максе, пiшли! Лежiть, лежiть, не смiйте свiтити свiтла. Ердо, пановi треба приготувати найкращу, жовту кiмнату для гостей. Швидше! Чекайте. В нас яке-небудь чоловiче убрання є? Нема? Завтра рано-ранесенько ви пiдете й купите убрання на ту мiрку, що старе. Добре? А тепер iдiть! Максе, ви лежiть, поки вам скажуть. I не смiйте нi свiтити, нi роздивлятись нiчого. Я причиню дверi. В шафi праворуч ви можете взяти чоловiчий шлафрок.
Макс знаходить шлафрок i одягає. Дiйсно, комiчно виглядає – шлафрок короткий, руки вилазять.
– Трудо, хай Ерда принесе менi моє вбрання, я не можу в цьому виглядi вийти.
– Добре, добре.
У щiлину дверей йому просовують його вбрання. Тут же бiля щiлини свiтла, не маючи права свiтити, вiн одягається, i на-пiводягнений, у шлафроцi зверху, виходить.
Труди нема. Iз сусiдньої кiмнати крiзь напiводчиненi дверi висунута смуглява оголена рука.
– Добранiч, Максе. До завтра!
Макс швидко пiдходить, бере руку й мiцно цiлує довгим поцiлунком. На нього сильно, тепло пашить духом конвалiї. Рука слабо виривається, i з темноти дверей виходить не то запитний, не то жалiбний шепiт.
– Ну, годi. Га?
Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в якої тепер червоно палають щоки й очi лукаво, смiхотливо поблискують.
– Вони казали, будуть шукати до ранку.
– Боже їм поможи. Правда, Ердо?
– Боже їм поможи хоробу знайти! Я б їх, отруйникiв, усiх поперевiшувала. Знають людей труїти своїми стеклами, а хто добра бiдним хоче, за тими ганяються, проклятi душi!
Кiмната чудесна – неначе вся в сонцi, жовто золоте затишне гнiздечко.
Але коли Макс лягає в лiжко, вiн раптом чує страшенну втому. Тiло опадає. Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили пiдвести руку й загасити лампу.
А коли вiн розплющує очi, в хатi горить сонце, а на столику мiзерненьке, крихiтне свiтлечко забутої лампи. Плече, бiк, права рука болять так, що не можна рухнути. Болить щось i в лiвiй нозi, i на шиї, все тiло як пожоване Але веселе, мiцне, обмите сном. Вiн згадує вчорашню нiч, роздягання iпри Трудi, лежання з нею в лiжку, пригортання, буйнi обiйми й потiм ту таку загострену соромливiсть. I йому хочеться щасливо засмiятися це ж так по Трудиному все!
Але тут же згадується Рiнкель, арешти. Завзятий, Рудольф. Як крiзь пiдняту загату, сонячну хатинку заливає потоками зупиненої на нiч рiчки життя. Макс iсхоплюеться з лiжка i здивовано бачить на стiльцi акуратно складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда!
Труда вже жде його в салонi. Вона вся в бiлому, i через те лице здається броизово-смуглявим. I мила синя сережка-ро-динка бiля вуха, та сама!
Труда червонiє, вiтаючись, i, зараз же, смiливо дивлячись в очi, заявляє:
– Максе! Ви, будь ласка, нiчого такого не думайте з приводу вчорашнього. Я вас поцiлувала зовсiм не так, а вiд радостi. По дружньому. Чуєте?
Макс смiється, розгортаючи двi зрошенi половинки верхньої губи, i вiдкидає головою чуба назад. Ну, розумiється, вона це неодмiнно повинна була йому сказати. Насамперед. Нi про що бiльше не думала, а вiд самого ранку тiльки про це.
– Ну, чого ж ви смiєтесь? Ви й тепер так само смiєтесь, як… колись?
– Так само, Трудо! Можна менi вас так називати?
Труда сердито морщить брови.
– Я ж вас називаю Максом!
– Ну, спасибi. А з приводу вчорашнього я, їй-богу, “нiчого такого” не думав. Так i зрозумiв, як ви пояснили.
Труда пильно дивиться в трохи зблiдле, з мокрими пасмами чорно синього чуба, з вiястими очима лице. I чи не вiрить, чгi невдоволена, що вiн “нiчого такого” не подумав, тiльки зараз же вiдвертається й дзвонить.
На порозi в той самий мент з’являється Ерда. Вона вся тепер причепурена, бiленька, рожева, зачiска зроблена дбайливо, чепурно. Блиснувши очима на Макса, вона присiдає й лукаво потуплює очi.
– Прошу панство до снiданку.
Труда хапає Макса пiд руку i, теж лукаво посмiхаючись, веселим бiгом веде його до їдальнi. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано оглядаючи Максове вбрання, поспiшає Ерда.
Труда врочисто пiдводить Макса до столу, пускає руку й поводить рукою на стiлець.
– Будь ласка.
Їдальня мила, сонця багато, стiл великий, аж блищить бiлизною, але… який же снiданок? Стоїть карафка з водою, двi тарiлки, ложечки й двi склянки для води I все.
Раптом Труда й Ерда вибухають радiсним смiхом. Труда хапає здивованого Макса за руку й веде до вiкна. Там, на стiльцi, склом до сонця стоїть Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Трудi. Господи, як же вiн мiг забути?
– Ердо! Прошу менi принести мiй учорашнiй хлiб. А пан Макс зараз собi зробить.
Ерда веселенько вибiгає з їдальнi.
Тодi Макс раптом обнiмає Труду й сильно цiлує, її в щоки, в нiс, в губи. Труда крутить головою, пручається й виривається з його обiймiв.
– Максе! Ви… Ви… Що ви?!
– Трудо! Ви, їй-богу, “нiчого такого” не думайте й простiть! Я з радостi й цiлком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я просто, ну, не мiг! Їй-богу, не мiг!
– А якби Ерда увiйшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в темнотi, нiхто не мiг бачити.
– Ну, вдруге я буду вже в темнотi.
Труда регочеться й бiжить до шафи.
– Нате вам за це! Тiльки но нарвана, свiженька.
На тарiлцi соковитою, зеленою шапкою похитується в руках Труди трава. Макс обережно бере її з рук Труди й несе до Сонячної машини.
Сонце бризками розбивається об жовто-червоняве скло й гаряче, привiтно гладить Максовi руки.
***
– Нi, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Рудi. Я мушу знати, що з ним Де ваш телефон, Трудо?
Труда зараз же бере його пiд руку й швидко веде за собою. Макс нахмурено надушує цифри – напевно заарештований, напевно! Нiжно дзвонить сполучення. Екран завiшений. Ну, це ще нiчого не значить. Рудольфовi не можна з одчиненим екраном пiдходити до телефону.
– Рудi! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, є, живий, здоровий!
В телефонi чути любий зрадiлий голос.
– Невже ти, Масi? Ми все вчора бачили й чули! Фрiц трохи не зробив дурницi, хотiв бiгти на помiч.
Макс радiсно смiється. Труда стоїть побiч i жадно ловить iз виразу лиця Макса слова Рудольфа, мимоволi повторюючи в себе на лицi всi вирази Макса.
– Ну, звичайно, це була б страшенна дурниця. Значить, у нас нiчого не було?
– Нiчого, Масi. Стекла я вже маю. Вчора принiс Фрiц Всю нiч пiсля… тебе, як затихло, робив. Дурницi, Масi. Просто отруйнi стекла, їх треба на нiч покласти в сулему – i вони будуть невиннi, як усяке звичайне скло.
– Та що ти кажеш?!
Труда не може втриматись i пiдставляє вухо близько до вуха Макса. Вiн iз посмiшкою дiлиться з нею руркою.
– Абсолютна дурниця. Це треба тiльки широко оповiстити – i кiнець. Потiм неодмiнно треба оповiстити, що в справжньому… ти розумiєш, ну, в хлiбi, у справжньому повиннi бути зелено червоно фiалковi переливи. Коли таких переливiв нема, значить – фальшиве. Це неодмiнно треба якнайшвидше й якнайширше оповiстити.
– Урра, Рудi! Сьогоднi ж буде зроблено! Що б там не було! Ти читав газети? Що там? Я ще не встиг.
– Повнi арештiв Iнараку. Заарештовано п’ятдесят три чоловiка.
– Всього п’ятдесят три?! Ну, ну, що ще?
– Викрито три майстернi Сонячної машини, забрано багато гелюнiтового порошку. Ну, ще зброю.
– А друкарнi?
– Про друкарнi нiчого не пам’ятаю.
– Урра! Рудi, сьогоднi все буде зроблено. Чуєш? Про побачення сповiщу. Тепер бувай. Мушу поспiшати.
– Бувай. Телефонуй, щоб я знав, що з тобою.
– Неодмiнно. О, зi мною прекрасно! Тепер я вже…
Труда вириває рурку з рук Макса й злегка вiдпихає його.
– Рудi, милий, дорогий, прекрасний Рудi, добридень! Це я, я. Труда! Страшно, страшно вiд усього серця обнiмаю вас. I дякую безмiрно, Рудi. Безмiрно! До побачення. Що?.. Ну, розумiється, швидкого! Бувайте!
Макс пiдхоплює Труду пiд лiкоть i майже несе до їдальнi.
– Трудо! Негайно менi зараз же купити фарби для волосся. Золотистого блондина, чорт забирай! Га?
– Ви хочете фарбуватись?
– Ну, розумiється. Мушу ж я вiльно рухатись. У мене маса справ.
– I невже очi?.. Чи той, i брови, i вiї?
– Хм! Хiба лишить “очi”. Очi, мабуть, лишу, а вiї й брови таки пофарбую.
– Ну, шкода! А блондини iз чорними очима, чи той, бровами й вiями, – це зовсiм не така рiдкiсть.
– Хм! Ви думаєте? Шкода, кажете? Ну, в такому разi нi очей, нi брiв чiпати не будемо. Згода? Але, Трудо, Ерда повинна за десять хвилин усе купити. Через пiвгодини я мушу бути готовий. Трудо, ви чули? Все ж дурниця, всi їхнi провокацiї. На нiч у сулему – i цiлком невинне скло. I щоб зелено-червоно-фiалковi переливи були в хлiбi. От i все. О нi, чекайте, ми ще покажемо тепер!.. П’ятдесят три чоловiка? Ну, ще трошки лишилось їм на радiсть! Нехай не трублять так про перемогу. Трудо, ради бога, швидше Ерду посилайте. Через пiвгодини я мушу вийти з дому. А я тим часом зроблю тепер хлiба собi. Тепер можна!
Не через пiв, а через пiвтори години з дому Гертруди фон Елленберг виходить гарний, поставний блондин iз темними вiястими очима й густими чорними бровами. Вiн легенько покручує цiпочком i весело вiдкидає всiєю головою золотистого чуба назад.
З вiкна вiлли крiзь завiсу з тривогою милуються ним двi дiвочi голiвки.
Залишити відповідь