– Ну, що, Штiфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзi є! Га? Нi?
Штiфель понуро мовчить i прислухається до шлунка не можна з проклятим жити на свiтi – трохи якесь хвилювання, i вже гуркотить, мурчить, пухириться.
– Ну, то що, що в Гамбурзi? А ви б її заборонами спинили? I що, їй-богу, говорити от таке!
– Спинив би, Штiфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штiфелю. Тiльки вас тепер питати не буду. Годi.
Штiфель раптом поспiшно прощається й злякано вибiгає з кабiнету, дрiбно перебираючи ногами.
Тодi пан президент окидає допитливим оком м’яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зiм’яти як хоч i вкласти у валiзку.
– Пане мiнiстре, потрiбна рiшуча боротьба. Що? Граф Елленберг покiрно схиляє голову – розумiється, потрiбна. Та як же ти його боротимешся?
– Рiшуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер – нiсенiтниця. Роздмухали. Iнших засобiв, iнших. Що там професiйнi органiзацiї?
– Хвилюються, пане президенте. Скрiзь безглуздi чутки. Вимагають волi Сонячнiй машинi.
– Волi? Хм. Дамо. Дамо. Ну, а роблять що: демонстрацiї, зiбрання, засiдання?
– Не дозволенi. Але, звичайно…
– I не дозволяти. Запам’ятайте суть, Елленбергу: нiзащо об’єднання. Чуєте? Тодi все врятоване. Тисяча машин-дурницi. Роз’єднувати. Розбивати цю темну стихiю.
Мертенс сильно крутить держальце справа, надушує два гудзики по два рази кожний, потiм круто повертається до графа Елленберга й упирається розчепiреними пальцями рук об круглi товстi колiна.
– Пане мiнiстре, тепер лишається, повторюю, тiльки один спосiб! роз’єднати, розладнати й розбити стихiю. Тiльки. Зробимо ж це так. У Берлiнi повинна з’явитися маса скла Сонячної машини. Маса. Тисячi. Десятки тисяч. Чуєте?
Граф Елленберг пiдозрiло-уважно зиркає на масивне чотирикутне лице, з якого виступають калюжi поту.
– Але тi скла повиннi приносити смерть усякому, хто їх уживатиме. Як саме – це рiч ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. I так можна, i так. Ви розумiєте вже iдею? Чи далi поясняти?
Граф Елленберг сидить, як закам’янiлий, розгублений.
– Що? Вагаєтесь? Жорстоко? Операцiї завсiди жорстокi. Краще тисяча, десять тисяч загине, нiж мiльйони. Що? Нi?
Граф Елленберг глибоко зiтхає й проводить рукою по чолi.
– Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений грандiознiстю цiєї iдеї. О пане президенте, це, дiйсно, тiльки генiєвi може прийти така проста й непереможно-вiрна iдея. Я прошу пана президента вибачити мою нестриманiсть, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично вiрно!
Граф Елленберг глибоко схвильований.
– А тепер дозвольте менi, пане президенте, обмiркувати способи здiйснення її й предкласти вам план.
***
I от у казку починає продиратися новий мотив: Сонячна машина труїть людей. Сонячна машина наче спочатку годує, але потiм убиває. Сонячна машина – це страшна, пiдступна, диявольська махiнацiя Союзу Схiдних Держав.
Дiйсно, випадки то раптової, то повiльної смертi вiд уживання Сонячної машини стають цiлком доказаним фактом. I полiцiя, i публiка, i репортери газет день у день констатують їх. На вулицях, бiля фабрик i заводiв щораз бiльше й бiльше з’являється пiдозрiлих людей, якi майже одверто роздають скла з iнформацiями й вiдозвами Iнараку. Правда, майже день у день з’являються знову вiдозви вiд Iнараку, де вiн одмовляється вiд попереднiх, а далi знов од цих.
В одних доводиться, що полiцiя пiдробляє скла, отруює їх i роздає, а в других тим самим шрифтом, з тими самими пiдписами лається попереднi вiдозви й роз’ясняється, що це провокацiя полiцiї, яка хоче налякати народ.
I нiхто вже нiчого, навiть самi iнаракiсти й сама полiцiя, не можуть розiбрати, чия де вiдозва.•
Але пiдозрiлi суб’єкти дiйсно щораз частiше й частiше попадаються на всiх людних мiсцях, їх часом заарештовують, але серед публiки вперто ходять чутки, що полiцiя їх зараз же випускає.
I все ж таки щодня Мертенс, приймаючи доповiдь графа Елленберга, невдоволено гиркає:
– Ширше, ширше, я вам кажу! Розмаху, широчини нема! Тисячi, десятки тисяч смертей щодня! Саме iм’я “Сонячна машина” повинно викликати жах i ненависть. Тiкать повиннi вiд усякого скла, яке їм дається. Що? Жах, терор?
I, дiйсно, страх i жах уже обгортають казку. Щодня газети подають фотографiї трупiв людей, отруєних Сонячною машиною. На перших сторiнках усiх газет довжелезними списками, обведеними чорними рамцями, стоять iмена нещасних легковiрних жертв цiєї страшної казки.
Уже бувають випадки, коли юрба хапає “склярiв” i “сонцеїстiв” i видає їх у руки полiцiї. Вже буває, що одна частина фабрики кидається на другу й змiшується в купу лютих тiл. Полiцiю ненавидять, полiцiї бояться, полiцiю благословляють, полiцiю кличуть. Будь проклята Сонячна машина! Слава Сонячнiй машинi!
А смерть вихоплює то тут, то там свої жертви й виставляє iмена їхнi в чорнi рамцi газет.
Доктор Тiле грiзно б’є рукою по цих списках, пiдносячи їх пiд самi очi Максовi.
– Ну, що? Терору не треба? Нi? Чим ви можете вiдповiсти на цю страшну” провокацiю? Вони можуть уживати терору? Вони можуть сотнi людей день у день убивати, а ми повиннi пiдставляти їм лiву щоку? Я вас питаю, товаришу Шторе, чим ви можете їм одповiсти на цю страшну рiч? Га? Роз’яснюванням? Вiдозвами?!
Макс люто стрiпує чубом.
– Сонячною машиною! От чим! Тисячами, десятками, сотнями тисяч справжнiх Сонячних машин. Волею Сонячної машини! Боротьбою всiх за волю Сонячної машини!
– Хто ж буде боротись, дорогий товаришу Максе? Га? Хто? Прочитайте “Соцiалiстичний Шлях”, прочитайте “Голос Металiста”, послухайте, що говорять тепер по робiтничих кварталах, подивiться, якi там бiйки щодня бувають, прислухайтесь, який для нас проклiн зростає скрiзь. Двадцять наших найкращих агiтаторiв заарештовано, двох тяжко поранено, одного вбито.
Макс нетерпляче боляче морщиться.
– Ну, що ж ви хочете цим сказати, що, чорт його забирай? Що ми повиннi припинити пропаганду Сонячної машини? Повиннi здатися? Так?
Доктор Тiле теж нетерпляче й зовсiм не нiжно морщиться.
– Нi! Не здатись. А навпаки – боротись. Але боротися так як боровся Iнарак, як борються нашi товаришi в Англiї, у Францiї, в Америцi – скрiзь. Ми послали їм сонячного скла. Добре. Але що ми самi робимо, щоб спинити цей терор, яким противник вибиває в нас зброю з рук? Що? Скиглимо, сердимося, сахаємось. Ми повиннi вiдповiсти не слинявими зiтханнями та переговорами з легальними соцiалiстами, товаришу, а тим самим, чим нас б’ють. Терором! Страшним, лютим, безжалiсним терором. Бiржа, Об’єднаний Банк, полiцiя, парламент, палац Мертенса, Штiфеля повиннi полетiти к чорту! Редакцiї їхнiх газет, друкарнi, театри, все повисаджувати в повiтря, порозтрощувати, понищити. Так їм треба вiдповiдать. I заявити, що, коли Об’єднаний Банк не припинить труїння народу фальшивими склами Сонячної машини, всi члени Банку, всi акцiонери його будуть знищенi. За одного отруєного полiцiєю робiтника – десять капiталiстiв! От як повинен реагувати Iнарак, а не соцiал-демократичнi слиньки, з якими ви й товариш Паровоз так панькаєтесь. Що вам дали вашi переговори досi? Що соцiалiсти вже вiдмовляються перевiряти нашi скла? Так? Бояться отруїтись? Так вони вам вiрять? Звичайно, соцiал-демократiя вам рiднiша, нiж Iнарак.
Тут Макс не витримує й гатить кулаком по столу.
Хто смiє йому такi образи кидати? На яких пiдставах? Що вiн без кровi й убивства хоче об’єднати всi робiтничi органiзацiї? Це злочинство? А чи знає страшно революцiйний i кро-вожадний товариш Тiле, що його методи, якi вiн пропонує, викопують сотнi проваль усерединi пролетарiату? Терор тепер буде ще гiршою провокацiєю, нiж труїння полiцiї. Сонячна машина тодi загине. Що дали переговори? А те, що той самий Союз Металiстiв, орган якого товариш Тiле пропонує читати, бере акцiю в свої руки. Iнараковi треба вiдiйти набiк. Так, набiк, пожертвувати собою. Хай вони ведуть далi.
Доктор Тiле знизує плечима. Добре. Нехай Союз Металiстiв бере. Добре. А Об’єднаний Банк тим часом викличе таку панiку, що вiд самого слова “Сонячна машина” люди тiкатимуть стрiмголов. А Iнарак загине.безславною, ганебною смертю, зненавиджений i проклятий робiтництвом. Нехай, нехай Союз Металiстiв провадить справу. Добре. Але нехай товаришi “?об’єднаннi” пам’ятають, що не всi члени Iнараку такi мирнi ягнятка, як то досi думають деякi товаришi. Статут Iнараку нiким iще не змiнений. Це вже майже одверта заява про непiд-лягання постановi бiльшостi, це загроза розломом органiзацiї, братовбивством.
А жах усе шириться та шириться, чадним димом обкутує казку. Така близька, така вже от-от ухоплена мрiя, така сонячно-радiсна, така п’яна любовнiстю, волею, раптом перевертається в чорне страхiття з огидними, вишкiреними зубами смертi. Невже щастя є тiльки вiчний, недосяжний мiраж для людства i вся iсторiя людей буде безупинним блуканням по пустелях за цим мiражем i встелюванням кiстками свого шляху?!
***
А тут iще з Рудольфом щось сталося. Не тiльки ця провокацiя полiцiї, а ще щось iнше. Чогось нервується, задумується, мучиться.
В майстернi тихо стало. Наделi вже працюють без смiху й жартiв. Як кулi в обложеному мiстi, виливають i подають вони скла тим, що борються там, на полi бою. Фрiц стискає кулаки, зацiплює щелепи. Герман понуро посвистує, а Наделевi, старому Наделевi, нiяково перед синами: що робить його соцiал-демократiя, щоб викрити це страшне злочинство полiцiї? Вона внесла iнтерпеляцiю до мiнiстра внутрiшнiх справ. Чи знає пан мiнiстр i так далi. Ах, боже мiй, пан мiнiстр страшенно перелякався. Розумiється, знає, бо сам це робить! Старий Надель згоден iз синами, але не згоден, що всi соцiал-демократи такi. Обурення росте. Машина робить своє дiло, вона бореться-сама за себе. Тi, що взнали її, тi не можуть повiрити й тисячам смертей.
– Нiчого, дiти, нiчого, не треба тiльки падати духом. Треба працювати. I акуратно, точно, систематично працювати. Головне – працювати, синки.
I синки працюють, часом уважно поглядаючи на доктора Рудольфа, що сидить iз газетою, вп’явши очi в одну точку, i нiчого не чує й не бачить. А потiм раптом зiтхає, запустить пальцi в волосся та так посуне їх на потилицю, наче хоче здерти шкуру з черепа. I все тепер газету читає! Але й не читає, а тiльки вiзьме, погляне, покрутить, перегорне, щось трошки прогляне й зараз же задумається, нiби читав години з двi якусь глибоку книгу.
А вночi старий Надель чує, як доктор Рудольф не спить, як ходить по майстернi, щось часом бурмотить i зiтхає. З провокацiї журиться? Чи якась iнша туга йому в серце запала?
Макс уже i так, i сяк пiдходить до Рудi, але нiчого добитися не вдається. Може, Рудi нудно? Може, Рудi хотiв би коли не-будь уночi проїхатись в авто мiстом або в лiс?
Нi, Рудi не хоче рискувати Та й не нудно йому. Чого ради?
– Ну, а що з тобою. Рудi?
Рудi мовчить i щось думає, вже не слухаючи Макса.
I раптом одного вечора, коли вони сидять самi в майстернi, Рудi пiдходить до Макса, кладе йому руку на плече й тихо каже.
– Максе, можеш зробити менi одну дуже важну послугу?
Макс сильно, охоче, стрiпнувшись увесь, хапає й притискає цю руку на своиому плечi.
– Та будь ласка. Рудi. Все, що хочеш! З радiстю!
– Ну, радостi, мабуть, буде тобi мало.
Рудольф здiймає руку й сiдає бiля столу так, щоб свiтло лампи було за ним Очi його не дивляться одверто, ясно, як раз у раз. Це дивно, це – дуже дивно!
– Ну, я слухаю. Рудi!
– Добре Зараз.. Я прошу влаштувати менi побачення з принцесою.
Макс швидко задирає голову догори й так лишається, як пришпилений до стiнки чорний жук.
Рудi ж уперто спокiйно розглядає пiдлогу. Чи може Макс це зробити йому так, щоб не вийшло шкоди справi?
– З принцесою?! З тою, що в Елленбергiв?! Що ж ти маєш до неї?
– Менi треба, Масi.
Макс починає розумiти, але не може, не сила йому вiрити своиому розумiнню. Рудi ж так мовчки, так непорушне сидить, що треба вiрити.
Хм Тепер усе ясно. Одну дивнiсть роз’яснює друга, ще бiльша.
– Що ж, Рудi? Коли це так.. треба тобi, то.. Але чи схоче ж. принцеса?
Доктор Рудольф мовчки бере газету, обкреслює нiгтем якесь мiсце й подає Максовi.
“Того, хто помилився весною в саду, хто вмiє дотримувати слова, об’єкт помилки пiд словом честi повної безпеки просить про побачення”.
– Так ця дивна оповiстка… до тебе?!
День у день вона акуратно з’являється по всiх газетах на першiй сторiнцi, обведена густою, чорною лiнiєю, викликаючи в читачiв тисячi здогадiв усякого роду вiд гумористичних до трагiчних. I нiколи Максовi за всi блага життя не могло б спасти на думку, що автором її є ота велична, честолюбна, жорстока, суха дегенератка, нащадок нiмецьких монархiв, наречена некоронованого самодержця, царя Нiмеччини, а адресатом – його брат, син льокая, його аскет Рудi. Значить, у них там були якiсь свої вiдносини, “помилки”, “слова?”. Вона просить про побачення?!
Макс кладе газету на стiл i починає ходити по майстернi, обминаючи валiзку iз старим битим склом.
– Добре, Рудi. Дiйсно, по щиростi, я без великої радостi буду робити тобi цю послугу. Я, звичайно, нiчого не знаю для чого, через що це побачення. Але те, що я знаю вiд мами про участь цiєї… особи в запровадженнi тебе до лiкарнi, то не дає менi певностi, що тут справа зовсiм проста. Добре, добре, Рудi! Я нiчого не кажу, не питаю й не хочу питати. Але я попереджаю: ви обоє повиннi прийняти мої умови А то я не можу взяти на себе вiдповiдальностi.
– Спасибi, Масi. Я заранi приймаю все. А принцеса мусить.
– Добре. Завтра ж ти матимеш iз нею побачення.
I Макс зараз же прощається, не дивлячись на Рудi.
Рудольф сильно стискає руку, не дивлячись на Масi.
***
Нiч i день грають у довгої лози, перестрибуючи одне через одне.
Потоками, рiчками зливається життя в затихле озеро принцеси Елiзи. Тiльки одного струмочка, нi, одної тiльки маленької бризки немає та й нема. I через те – понуре, застигле, непорушне озеро принцеси Елiзи. Паризький конгрес, таємна грiзна ворушня Сходу Землi, примара свiтової сутички, блискавки недалекої катастрофи. Ну, що ж, не хвилює, не здiймає це хвиль на понуро застиглому озерi принцеси Елiзи. Йому треба малесенької, крихiтної бризки.
I сни соромнi, хоробливi, страшнi сни перестали ганьбити зеленi, потомленi, захмуренi очi. Але, вхопивши за горло сором, жадно кричить туга за ганебними снами. Кричить просто в лице принцесi Елiзi.
Нiч стрибає через день i, нахилившись, пiдставляє спину дневi. Сонячна машина, чорнi рамцi страшних спискiв, безмилосердна боротьба, фотографiї тих, що попали пiд колеса неминучостi, зцiпленi зуби, глухий шум дихання стихiї. Нi, не здiймається хвилями зацiпенiле озеро принцеси Елiзи.
I раптом бризнула бризка! Бризнула прекрасна, довгожда на, благосна. I переповнилось озеро принцеси Елiзи, понялося нестримними хвилями, вихорами.
Суворий чоловiчий голос янгола, запнувши екран, сховавши обличчя, возвiстив телефоном доктор Рудольф Штор згоден на побачення. Суворий янгол поставив умови, цiлий ряд милих, смiшних, образливих, любих умов. Бути точно о десятiй там i там. Червоне авто Входити, не питаючись нiкого Пiдлягати всьому Нiяких проводарiв.
Ах, дурненький, смiшний янгол! Та коли б умовою побачення вiн поставив, щоб вона, принцеса Елiза, гола вийшла на плац i там стала дожидатись там його, свого мужа, невже вона не прийняла б цiєї умови?
Розумiється, все це ненормальне, незрозумiле, страшне, але непереможно-дороге, єдино-важне, найсерйознiше за всi катастрофи свiту. Так, кiлька тижнiв тому вона сама пiдписала йому смертний присуд, вона сама вiддала його на розп’яття. Ну, i що ж? I вiддала, i, може, знову вiддасть, а от же обiзвався вiн, а от же нiмiють солодким холодом її ноги, а от же буде щастя торкнутися до нього?
Боже, як сунеться день, як крихiтна гусiнь iзгори величезного дуба. Коли вона досунеться до десятої години вечора?
Розумiється, це iнаракiсти везтимуть її до нього Вiн у них, у цiєї банди. I вона, принцеса Елiза, наречена майбутнього Короля Землi, вона вiддає себе в руки убiйникiв, бандитiв i грабiжникiв, щоб вони повели її на випрохане нею побачення з сином льокая. Божевiлля, кошмар! Але, коли б усi кошмари були такi, вона б нiколи не хотiла прокидатися вiд них.
I нiякого, нiякого виправдання нема в неї. Сонячна машина? Ах, що там Сонячна машина! Тiльки побачити його, насамперед побачити, торкнутися, ожити Суха ж вона вся, як земля в посуху! При чому ж тут Машина?
От i десята вечора. От i нiч молодесенька, тиха, з сережкою мiсяця, в намистi Чумацького Шляху. От i рiг тих двох призначених бандитом-янголом вулиць. Так, стоїть авто. Порожнє, самотнє, байдуже. Нi шофера, нiкого. Вулички тихi, безлюднi, майже за мiстом. Це для того, щоб їм видно було, чи не привела вона з собою полiцiю, чи не зраджує вона їх. Смiшненькi, занадто обережнi бандити!
Ну, що ж, сказано нiкого й нiчого не питатися, входити в авто й спокiйно сидiти.
Добре. Але тiльки не спокiйно! Все вона може їм зробити, але спокiйно сидiти навiть справжнi янголи не могли б у неї вимагати.
Поважна, сувора, струнка жiноча постать у густому вуалi, вся в темному, спокiйно, помалу вiдчиняє дверцi авто i входить у нього В темнiй каретцi затишно й трохи душно.
Минає хвилина, двi, п’ять. Авто стоїть непорушне, нiхто до нього не пiдходить. Ах, господи, вони вичiкують, оглядаються, придивляються.
А, нарештi! Хтось швидко сiдає на передок; в ту саму мить дверцi вiдчиняються, в екiпаж усовується росла чоловiча фiгура й зачиняє за собою дверцi. Авто зривається з мiсця, сильно хитнувши принцесу об спинку карети.
Чоловiк пильно дивиться у вiконце, щось роблячи руками бiля свого лиця. Коли вiн одхиляється й сiдає рiвно, лиця в нього вже немає, воно закрите чорною машкарою э двома дiрками для очей У темнотi екiпажа ця густо-чорна пляма замiсть обличчя тiснить.
– Вибачте, принцесо, я мушу зав’язати вам очi. Той самий голос янгола, що був у телефонi!
– Це конче потрiбне? В мене такий вуаль, що я однаково нiчого не бачу.
Бандита це не переконує. Вiн старається бути ввiчливим, але говорить так непохитно, що принцеса мовчки пiдiймає вуаль i повертає лице до чорної машкари.
– Будь ласка!
Головне, що авто летить i пожирає просторiнь, яка вiддiляє вiд н ь о г о. Це найголовнiше. Нехай зав’язують дурнi люди очi, нехай усю її зв’яжуть, аби доставили туди, де зразу стане вiльно, ясно, легко. Нехай, нехай брутальнi пальцi торкаються її обличчя i..
Але принцеса бере оперiзку й сама собi зав’язує очi. Теплий шовк грiє повiки, вiям тiсно, вони, як метелики в долонi, трiпають крильцями. Рiвна темнота гойдається в очах.
Тiло автомобiля робить щораз частiшi та частiшi скоьи, вгризаючись у просторiнь. I принцеса Елiза всiєю душею помагає йому, пiдганяє, переганяє. От воно робить заворот – i тiло Елiзи налягає на тiло бандита й зараз же вiдсувається до стiнки.
А що, як в i н тепер видає її Iнараковi? А що, як вiн її тепер оддає на кару, на помсту? Хiба ж його слову можна вiрити?
Принцеса Елiза тихенько про себе щасливо посмiхається: можна! А як i не можна, то невже можливо, щоб вiн видав її Iнараковi, а не взяв собi, той, який тодi так…
Елiзi зразу стає чогось страшно душно вiд оперiзки. Чи довго ж iще воно буде завертати в рiзнi боки, це авто?
I в цей самий мент авто, як дiставши дозвiл, починає при пиняти бiг. Принцеса Елiза холоне й туго обтягнутою рука вичкою рукою тримає серце, в яке перекинулися скоки авто.
– Принцесо, дозвольте менi взяти вашу руку й провести. Оперiзки прошу не скидати.
Сильна рука бере принцесу пiд лiкоть i зводить iз карети. У вiконцi з льоху, вхопившися руками за грати, висить Рiнкель. По блiдопосрiбленiй молодим мiсяцем дорiжцi до вiлли йдуть двi темнi постатi, одна веде другу. Так, значить, нова арештована. Жiнка. Хора вона чи поранена? Кроки риплять пiском помалу, ритмiчно. Голосiв не чути. Так, це нова арештована!
Рiнкель поквапом закладає камiнцями слiди довбання грат i люто злiзає в темноту камери. Мабуть, i на цю нiч доведеться вiдкласти втечу!
***
Доктор Рудольф ходить по кiмнатi, провалюючись лiвою ногою в ямку. Ходить i знову, i знову все оглядає. От тут вiн її посадить у цей фотель. Сам буде от там, щоб усе її лице було йому видно, щоб не пропустити нi одного менту, щоб увiбрати в себе якомога бiльше, повну душу її очей, уст, волосся, її погiрдливих вiй, примружених, жорстких. I тодi знову можна жити якийсь час далi.
I коли вона йому скаже на колiнах повзти за нею через увесь Берлiн, щоб бути її льокаєм, вiн зробить це, благословляючи її.
Нi, треба зменшити свiтла. Треба, щоб ця кiмната хоч трошки здалася їй затишною. Бо тiльки ж подумати: вона сама просить про побачення. Просить! Навiщо воно їй? Ну, навiщо? А навiщо тодi, як лежав вiн зв’язаний, навiщо нахилилась i…
Нi, вiкна треба щiльно позапинати портьєрами. Як можна лишати вiдчиненими?
Доктор Рудольф щiльно запинає вiкна, дивиться на годинника, пiдсуває фотель один ближче до одного й зараз же злякано вiдсуває його далi. Але невже таки це буде?! Невже вона дiйсно зараз буде тут? Розумiється, тiльки побачаться, бiльше нiчого не буде, не може бути. Вона тiльки хоче побачитись, щоб попрохати вибачення за божевiльню. Нi, вона хоче пояснити, для чого то було те, що вона нахилилась i… їй соромно, їй нестерпно знати, що вiн живе, пам’ятає її вчи нок, що якось iнакше його собi пояснює. I готова на все, щоб тiльки роз’яснити йому, щоб тiльки вiн не уявив собi бозна чого. I от зараз появиться її велична iпостать, зараз iздалеку здалеку озирнуть його примруженi очi, i тим самим голосом, що тодi, як прийшла до лабораторiї, вона скаже йому: “Пане Шторе, менi дуже неприємно…”
Гомiн голосiв за дверима.
Доктор Рудольф схоплюється, злякано розгортає сiрi, великi, оголенi очi на дверi й чекає. Дверi потихеньку вiдчиняються, i в них з’являється струнка, чорна вiд нiг до голови постать. Вона, як слiпа, витягує вперед чорну в чорнiй блискучiй рукавичцi руку й обережно увiходить. На очах у неї чорна оперiзка. Руки її здiймаються догори, не хапаючись, наче задумливо, розв’язують вузол i здiймають оперiзку з очей. I зараз же цi очi, клiпаючи, мружачись од свiтла, швидко шукають по хатi. Стрiвшися з сiрими, широкими, зляканими очима, вони зiтхають i спиняються – нарештi! Тодi вони на мент заплющуються, i принцеса Елiза помалу, мовчки, не велично, а тихо пiдходить до доктора Рудольфа. Рука в чорнiй рукавичцi простягається, а очi не мружаться, не далекi, а тихi, теплi, близькi й такi незвичайно схвильованi.
– Я не могла бiльше…
I рука така покiрна, i така тепла та рiдна вигладженiсть тугої рукавички!
Розумiється, вiн не догадується взяти в неї з рук капелюш i помогти їй. Через те вона сама кладе його на той фотель, де мала б сидiти, i сiдає на канапу в куточок, вiдкинувши голову до спинки, заплющивши очi.
– Ви давно прочитали мою оповiстку?
I доктор Рудольф теж ледве чутним шепотом вiдповiдає:
– Тиждень тому.
Очi її заплющенi, але здається, що це вони говорять. I те, що очi не дивляться, коли шепочуть уста, хвилює так само, як мовчазна мова очей.
– Цiлий тиждень?!
Тепер очi дивляться. I моторошно, що вони так близько, що вони не ховають свого сорому, блиску, щастя, близькостi й докору.
– Знаєте, я нi одного дня вiд того вечора не прожила без думки про вас! Нi одного дня!
Вона вмить заливається вогнем до самих очей: i нi одної ж ночi!
– Що це таке? Може, я захорiла на вас? Може, це гiпноз? Може, це божевiлля, але я не можу боротися з вами. Я боролася, як могла. Але скiнчила тим, що я… от тут.
– I вам тяжко вiд цього!
Принцеса Елiза скидає на нього очима й здивовано бачить, що вiн – гарний, хвилююче, незрозумiле гарний. Ця мужня вперта голова на широко розгорнених плечах, рiзкi брови над одвертими очима.
– Тяжко?.. Нi Незрозумiле. Дивно. Ви що думали, як я пiшла вiд вас iз лiкарнi? Що? Ну?
Доктор Рудольф боязко зиркає в зеленi чекаючi очi.
– Я. нiчого не думав.
– Нiчого?! Зовсiм нiчого?!
– Я не смiв думати. Я тiльки… пам’ятав. А коли думав, то все зникало… Бо цього не могло буть. I знов не думав.
Їй хочеться спитати: i про помилку пам’ятав? Вона знає, що пам’ятав, знає, що спитати буде страшно соромно, моторошно, негардо, але спитати хвилююче хочеться.
Рука принцеси Елiзи потискає гарячi, твердi, залiзнi пальцi. Вона нiзащо не хоче вiдриватись од цього тепла, вiд якого так незрозумiле певно, солодко-страшно, бажано-дивно щемить уся iстота. Ну, нехай незрозумiле, нехай страшно, нехай це дивне, фатум, аби ця рука не вiдривалась од неї, аби глибше, повнiше переливалося з неї тепло, заповнило її всю до кiнця.
Доктор Рудольф обережно, несмiло пiдносить її руку до своїх уст.
Принцеса Елiза раптом одриває свою руку вiд уст доктора Рудольфа, закидає обидвi руки свої йому за плечi й мовчки, грiзно встромлює очi в очi. А лице її помалу, потиху присувається щораз ближче та ближче до широких посерединi й тонких на кiнцях уст i впадає в них, заплющивши очi.
Залiзнi, тi самi, що тодi пiд бузком, тi самi, що в снах, владнi руки ламають плечi й вростають в неї.
Десь здалеку, з жовтогарячої кипучої мли вдираються якiсь звуки. Чогось залiзнi пальцi зразу слабнуть, вiдпускають, безодня розривається, просвiтлюється.
Якась кiмната. Туманне свiтло. Капелюш на фотелi. Одiрване вiд неї лице з виразно криваво спухлими губами й мутними страшними очима, не сiрими, а сталевотьмяними.
Голоси за дверима. Чиїсь кроки.
Доктор Рудольф одсувається на другий кiнець канапи й проводить рукою по чолi, по очах. I рука помiтно тремтить так само, як усе тiло Елiзи, як її знеможено ослабленi ноги, як спухлi, тоскно-кричущi за тими губами її губи.
Трудно дихаючи, принцеса Елiза спирається одною рукою об поруччя канапи й пiдводиться. В ногах гаряча млоснiсть, яка просить, щоб її взяти на руки, на залiзнi, владнi, брутальнi руки їм вона хоче вiддати себе, бо їм вона належить споконвiку.
Елiза помалу пiдходить до дзеркала. На неї дивиться нiколи нею не видане, соромiцько-гарне чуже лице. Чужi очi – обважнiлi вiд вогкої певностi, млоснi, задумливо-нахабнi; чужi уста – закривавленi, роздертi, важкi, чужi нiздрi – з ритмiчним, трудним, хижим диханням. I волосся чуже кривавою пожежею розпанахалось, роз’ятрилось дивними пасмами.
Князiвна Елiза неохоче пiдносить руки й поправляє зачiску. В дзеркалi видно обхоплену руками, сперту як в одчаї, як придавлену мукою голову доктора Рудольфа.
За дверима стихають голоси й кроки.
Князiвна Елiза пiдходить до схиленої голови, стає збоку, ззаду обнiмає її за чоло й пiдводить. На неї вгору дивляться благальнi, моторошнi, грiзнi очi. Елiза мимоволi закриває їх своєю рукою. На її руки накидаються жаднi, вимогливi пальцi й тягнуть до себе всю руку, все тiло, всю душу її, вiдставивши напiврозкритi уста, щоб пiймати в них її.
Але Елiза мовчки крутить головою й визволяє руку, глянувши на дверi.
– Сюди нiхто не може увiйти?
Вона обходить його ноги й сiдає поруч. I от вiн уже знову не смiє торкнутися до неї.
– Елiзо!
Боже, як дивно, як прекрасно звучить це iм’я в цьому несмiлому шепотi! I яке щастя, що вiн не сказав їй “принцеса”. I от вiн зараз скаже ще одне iм’я її – вiчне й прекраснiше за всi iмена.
– Що, милий?
Вiн нiчого не має сказати, вiн тiльки те й хотiв сказати, що сказав: Елiзо. Це – молитва без слiв.
Вiн стає на колiна, припадає головою до нiг i крiзь шовк панчохи Елiза чує побожний гарячий дотик його уст.
Тодi вона бере його голову в руки й близько-близько до самих очей нахиляє до нього лице – вона сама скаже йому їхнє iм’я, яке не смiє вiн вимовити, вона сама.
– Ти!.. Ти! Чуєш?
О, вiн чує! Вiн припадає всiма грудьми до її нiг i цiлує її руку, її сукню, її колiна, черевички, пiдлогу, на якiй стояла її нога.
– Ти – мiй! Чуєш? Так, весь, до останку, до повного знищення. iй! Сядь тут, коло мене.Я хочу з тобою говорити, я хочу все закинути, я хочу все сказать i все знать. Усе, без останку, без крихти вагання й сорому, як собi! Ти – фатум. Чуєш? I я з щастям приймаю це.Приймаю все.Нехай буде, нехай життя розплутує як хоче. Ти – мiй муж. Єдиний, дiйсний, даний менi кимсь дужчим за мене I тебе я нiкому бiльше не вiддам. Нi на хвилину. Ми зараз поїдемо до тебе. Чуєш? Ми пройдемо твоєю хвiрткою в сад, ми пiдемо тiєю алеєю, де ти… помилився. Ти вiзьмеш мене на руки i понесеш до себе, як хотiв тодi. Пам’ятаєш, ти помилково хотiв понести мене. Тепер я хочу не помилково. Я хочу цього.
Доктор Рудольф злякано ширить очi.
– До мене? В лабораторiю?
– Ну, певно! Ну, розумiється, до тебе! Ти думаєш, я вже там не бувала з тобою? Ти думаєш, я тiльки сьогоднi п’яна, божевiльна вiд тебе? Я ж була, я не раз уже була там iз тобою. Їдьмо.
Принцеса Елiза схоплюється, грiзно, п’яно стрiпнувши золотою червоною пожежею.
Але доктор Рудольф пiдводиться, помалу, ошелешено, задихаючись.
– Але ж… менi не можна. Мене ж заарештують зараз же.
– Хто?! Хто посмiє це зробити?!
– Ну, тi, що ранiше мене заарештували.
– Я! Я заарештувала тодi тебе. I тепер заарештую. Тiльки iншим, – чуєш? – тепер iншим арештом. Ну?!
Зеленi, п’янi, розхристанi, нетерплячi очi здивовано зупиняються в винуватих, застиглих очах доктора Рудольфа.
– В чому рiч?
– Але ж… Значить, я лишуся тодi там, у лабораторiї?
– Ну, певно! Тiльки ти лишишся тепер зi мною. А де ж ти тепер можеш бути?
Доктор Рудольф iз жахом загрiбає пальцями волосся i несподiвано вiдходить у куток.
Там вiн спирається чолом до стiни й стоїть так, обхопивши голову руками.
Принцеса Елiза швидко тривожно пiдходить до нього, злякано кладе руку на голову й хоче повернути її до себе.
– Що таке?! Що сталося, любий? Що?
Доктор Рудольф покiрно вiдхиляє голову вiд стiни й дивиться в лице принцеси болючим поглядом.
– Я не можу їхати в лабораторiю.
– Чому?!
Вiн стискає щелепи так, що на щоках виступають двi круглi гулi, i носом глибоко втягує в себе повiтря.
– Значить, я мушу тодi залишити… Сонячну машину?
Брови принцеси Елiзи здригуються, як од пiдколу, i по-хмурюються.
– Ну, розумiється! Як же iнакше?!
Доктор Рудольф iз жахом розумiє, що iнакше не можна. Але…
– Ми могли б… якось iнакше… бачитись, поки…
– Поки що?
– Поки мiй винахiд… зробиться легальним.
– Цебто поки вiд нього загине ще декiлька тисяч або десятки тисяч людей, поки вiн доведе до загальної катастрофи? Але про що може бути мова: ти мiй чи нi? В цьому тiльки справа. Коли мiй, то ми їдемо до тебе в лабораторiю. Нiяких машин не iснує. Ти не знаєш їх, ти вiдмовляєшся вiд них. Ще бiльше, ти спиняєш це страшне труїння людей. Так, ти один це можеш зробити. I повинен зробити. Ти сам бачиш, якi результати вона дає. Для чого ж далi цей жах пiдтримувати? Ах, господи, та не в тому ж рiч: ти мiй?
Доктор Рудольф боляче, нi до чого посмiхаючись, мовчить. Брови принцеси Елiзи грiзно, вражено насуваються на очi.
– Ти мовчиш?! Ти смiєш мовчати?! Доктор Рудольф мовчить.
– Пане докторе, я вас прошу вiдповiсти на моє питання.
– Я не можу лишити… Сонячної машини.
Принцеса Елiза випростовується, закидає голову назад, примружує очi.
– Пане докторе, ви розумiєте, що ви кажете, ви вдумуєтесь у свої слова?!
Доктор Рудольф зацiпенiло мовчить, i на щоках у нього люто видушуються двi гулi.
– Ви не можете залишити Сонячної машини. Значить, мене ви можете залишити. Так?
– Так само, як своє життя.
– I все-таки Машини ви не хочете залишити?.. Нi?.. Хм! Значить, вона бiльша за ваше життя?.. Що ж ви мовчите? Кажiть же!
Але доктор Рудольф мовчить i задумливо; сталево дивиться в куток.
– Пане докторе, скажiть вашим… охоронцям, щоб одвезли мене додому.
Доктор Рудольф не вагається й зараз же слухняно, не хапаючись, iде до дверей, за кожним кроком перехиляючи все тiло на лiвий бiк.
Принцеса Елiза раптом смiється. Злiсно, загорiвшись уся обуренням, гнiвом, смiється. Смiється й згорда, звисока-зви-сока кудись униз дивиться на доктора Рудольфа.
– Нi, це менi подобається! Цей чоловiк готовий серйозно повiрити в усе, що тут було. Пане докторе, дозвольте зняти з вас тягар, яким ви, здається, щиро пригнiченi. Все це була сама… ну, так би мовити, тактика. Я хотiла без зайвих жертв позбавити Нiмеччину вiд зайвого нещастя, вiд вашої знаменитої Сонячної машини. Бiльше нiчого. Моя тактика, крiм кiлькох гумористичних сцен, не дала менi бiльше нiчого позитивного. Дуже шкодую. Але це не значить, пане докторе, що заша Машина щось тут перемогла. Ви ж не можете, я сподiваюсь, серйозно повiрити, що все це було тут iз мого боку серйозно? Я до калiк i льокаїв спускаюсь тiльки, приносячи себе в жертву, пане докторе. А тепер негайно подати менi мiй екiпаж!т
Принцеса велично, рiвно пiдходить до сього капелюша й спокiйно накладає на червону корону. Взявши чорну оперiзку в руку, воїна тримає її напоготовi.
Доктор Рудольф стоїть. Стоїть на тому самому мiсцi, де зупинили його її слова. Хоч би ж у неї тремтiли руки, хоч би хоч раз обiрвався голос!
– Пане докторе, я чекаю.
Коли доктор Рудольф вертається, принцеса Елiза стоїть бiля дверей iз зав’язаний чорною оперiзкою чолом.
– Готово? Дякую. Сподiваюсь, що ви утрудняти себе не будете й ваш охоронець проведе мене. Ага, вiн уже тут? Прощайте, пане докторе.
Вона опускає оперiзку на очi.
Макс не дивиться на Рудi й обережно бере принцесу пiд лiкоть. А Рудi стоїть збоку з перекривленим насмiшкуватим усмiхом людини, що дивиться на свою власну, тiльки-но екстрено й несподiвано вiдрiзану пiд операцiєю руку.
***
Коли затихає гуркiт автомобiля, з вiкна льоху трудно, помалу, хапаючись за землю руками, випихає себе чоловiк iз бородою. Сiрувата мла вiд молодого мiсяця застигла в саду сивим легким туманом. Усi вiкна у вiллi погасли. Сторожа спокiйно спить.
О, вона прокинеться не зовсiм спокiйно! Всi вони сьогоднi неспокiйно прокинуться!
Чоловiк iз бородою, не гнучись, не ховаючись, тiльки дуже повiльно посувається алеєю до вулицi.
Але на вулицi, вiдiйшовки кiлька крокiв, вiн раптом зривається i, нахиливши непокриту голову, бiжить iз усiєї сили.
О, сьогоднi вони прокинуться не зовсiм спокiйно!
– Гальо! Авто!
Авто пролiтає, не звертаючи уваги на махання руками чудного чоловiка пiд лiхтарем.
О, сьогоднi буде та нiч, про яку знає вiн та стiни льоху. П’янiсть волi й ненавистi крутить голову.
– Гальо! Стiй! Хто в авто? Геть!.. Геть кажу! Шофере, коли ви мене моментально не доставите до полiцай-президiї, ви будете покаранi, справа державної ваги! Панове, ви можете їхати зi мною або висiсти. Швидко вибирайте.
Парочка злякано переглядається й волiє висiсти.
– Добре Гайда! Найбiльшу швидкiсть, шофере!
Дзижчить, шипить повiтря у вухах. Рвучко цокають стовпи лiхтарiв i трамваїв. Ха, воля й помста! Що може бути кращого на пiдлiй, дурнiй землi?
– Шофере! Гальо!
Не чує. А чорт iз ним. Елленберг приженеться сам до полiцiї.
I дiйсно, граф Елленберг прилiтає просто з палацу Мертенса. А через пiвгодини вже з усiх полiцiйних вiддiлiв Берлiна женуть у рiзних напрямках автомобiлi, навантаженi озброєними, напружено-спокiйними людьми.
Граф Елленберг, кругло потираючи руки, м’яко, швидко бiгає по кабiнету полiцай-президiї. Ах, шкода! Ах, шкода!
– Графе, ви ж розумiєте, що в мене не може бути спискiв. Я вам даю головнiшi адреси з пам’ятi. Цього досить, запевняю вас. Тридцять чотири адреси. Це – центр!
– Я розумiю, я розумiю, пане Рiнкелю. Я розумiю. Ах, шкода! Ах, шкода!.. Гальо!.. Так… Взято майстерню Сонячної машини! Прекрасно. Все, все до полiцай-президiї! I зброя? Скiльки поранено? О, дурницi!.. Ах, усе ж таки шкода! До ноги було б. До ноги!.. Гальо! Полiцай-президiя. Ага, ти. Хто?.. Доктор Шiллер?.. Як? Ага, так, так… Шпiндлер. I з жiнкою? I з прислугою? Прислугу всю теж треба… Ага, добре, розумiється.
Рiнкель, заклавши один палець за гудзик жилета, похиливши голову, з посмiшкою ходить по кабiнету й слухає.
Вiдросла борода незграбними круглими кущиками кучерявиться на шиї, вуса стирчать жорстко.
О, вони прокидаються не зовсiм спокiйно!
Залишити відповідь