– Мамо, я тобi кажу, ти не повинна нi на хвилину думати, що вiн хорийi Нi на хвилину! Чуєш? Вiн здоровiший, вiн дужчий, вiн кращий за нас усiх. I вiн буде на волi, я тобi кажу. Буде!
В лабораторiї зовсiм темно, тiльки крiзь велике вiкно просiвається слабесенький одсвiт од сяйва мiста та свiтла зiр. I в теплiй тьмi, де ще живе нiжно-солодкий дух сонячного хлiба, шепiт чується таким жагучим, переконаним.
– Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевiльню?! Як це можна?! Значить, є в ньому щось…
– Мамо! Ти знов? Та, кажу тобi, цi люди мiльйони готовi кинути в найтяжчi страждання й смерть ради своїх iнте ресiв, а ти дивуєшся, як можна зробити це з одною людиною. Мамо, я не маю часу. Я мушу зараз же завезти й сховати цю валiзку. Я сьогоднi вночi прочитаю Рудiв рукопис, а завтра зранку почну робити заходи, i Рудi буде на волi. За це я тобi ручуся своєю головою, мамуню. Ах, мамо, ах, мамо! Нi, та ти не можеш уявити собi, що це може бути, коли Рудева Машина є дiйсно така, як ти кажеш! Але ж, ти кажеш, ти сама їла той хлiб? Правда, мамо? Дiйсно ти їла?!
– Їла, Масi. Присягаюся богом, їла й нiколи в свiтi нiчого кращого не їла. Це iстинна правда. Масi!
– В такому разi, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в божевiльню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити – небезпечно. А найкраще зробити його бо жевiльним. I тодi i його Машина – вигадка, маячiння боже вiльного. А вона, ця Машина, розумiється, повинна бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це… Нi, я мушу швидше їхати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до хвiртки. Ах, мамо!
I Макс раптом бурно, мовчки обнiмає матiр i одверто, жадно, тепер уже дозволяючи собi це, цiлує мокрi вiд слiз очi, теплi й теж мокрi лиця, такi рiднi, з таким дорогим дитя чим, колишнiм колишнiм духом “мами”. Материнi руки, цупко-нiжнi, легкi, теплi, ходять по його плечах, шиї, головi, лю бовно, теж жадно обмацують, спiшать торкнутися до всiх куточкiв його тiла, так довго вiдриваного й не одiрваного.
– Масi! Дитинко! Хлопчику мiй бiдний!
Макс одривається, хапає важку валiзку й обережно несе її до дверей. На губах – солоний, нiжний смак, на очах, на обличчi – мокрi, гарячi слiди поцiлункiв.
Сад тихенько, заспокiйливо шелестить назустрiч двом темним постатям. У ньому нiхто не може їм зустрiтись. Принцеса з графiвною поїхали кудись до мiста, графи сидять у своїх кiмнатах, а дiдусь Погани давно спить у своїй хатинцi.
Перед хвiрткою Макс тiльки простягає руку матерi.
– Я сповiщатиму тебе, мамо, ти не турбуйся. Тiльки будь в умовленi години поблизу телефону. Ну, прощай, тепер я сам На вулицi теж нiчого пiдозрiлого. Його авто стоїть на свойому мiсцi. О, чекайте, вашi свiтлостi-справа ще не скiнчена.
Фрiц вiдчиняє дверцi авто й помагає Максовi втягти валiз ку. Ух, та важка ж яка! Що в нiй? Золото?
– Краще, нiж золото! Цiннiше за все золото на свiтi, Фрiце! Чуєте, хлопчику! Майте це на увазi!
Фрiц пощипує себе за волосинки над губою. “Хлопчиком” називати ного все ж таки трошки занадто. Людина, в якої виразно ростуть вуса, якiй довiряють бомби й серйознi справи, не є хлопчик Правда, коронка знайшлась, старий Штор одi-слав його, але ж вiн був при цiй справi. Та з товаришем Максом, видно, сталося там щось надзвичайне: вiн не може спокiйно всидiти, то пiдiгне ноги, то знеможемо витягне їх, нетерпеливиться, обома руками сильно тре щоки, виглядає у вiконця авто, торкається рукою до таємної валiзки, що стоїть у ногах, неначе боячись, що вона зникла. I все чогось мацає себе за груди з лiвого боку.
– Тiльки ж глядiть, Фрiце, берегти, як око, як своє життя, цю валiзку. Чуєте? Явам довiряю її. Вона повинна бути близько вiд мене. але не в мене. Найближче живете ви. I вам я найбiльше вiрю. Розумiєте? Отже, живим iз рук ви не повиннi її випустити. Чуєте?
– Чую, товаришу.
Тепер Фрiц перестає пощипувати волосинки вусикiв – оце iнша мова. А Макс намацує рукопис на грудях i нетерпляче дивиться у вiконце автомобiля.
Панi Гольман iще нiколи не бачила свого пожильця в такому радiсно-пiднятому станi, таким дивно гарним, таким ясно сяючим. Слава боговi, очевидно, та шикарна дама змилувалась над хлопцем. Та як i не змилуватись над таким красунем, над таким веселим, буйним, вогневим? Дурна, божевiльна була б, коли б одштовхнула. А ласкавий, а привiтний, а любовний який! Як її, стару торбу, обнiмає, термосить, трохи ве цiлує.
Панi Гольман аж зашарюється своїми жовтовощаними щоками. Широко розставленi малесенькi, закругленi вiд штовханiв життя оченята зворушено й тепло-тепло голублять буйну постать красуня-“хлопчика”.
I довго вона ще не спить i чує, як за тоненькою стiнкою раптом гуркотить стiлець, як радiсно, швидко у вогневому захватi бiгають молодi ощасливленi ноги по пiдлозi. I згадується “старiй торбi” її бiдний покiйник, згадується не тим кашляючим пiвмертвяком, з яким вона добрела до останнiх днiв його життя, а молодим, лукавим, з начесаним на лiве око загонистим чубом i м’якенькими вусиками, вiд яких на губах лишалося стидне й млосно-солодке почування.
***
Чорно-срiбний лицар, фабрикант гудзикiв Душнер, терпляче чекає на призначеному мiсцi. Вiн собi ходить по тротуарi, заклавши руки за спину й покручуючи пальцями. Куди йому поспiшати?! То нерозважна, неекономна молодiсть усе кудись поспiшає, усе за чимсь гониться, нетерпеливиться, не розумiючи, що за своєю власною тiнню гониться. Людина ж, якiй п’ятдесят шiсть рокiв, добре знає, що свою власну тiнь однаково трудно пiймати що стоячи, що бiгаючи.
I цiн має рацiю – нокругивши пальцями всього тiльки пiвгодини, вiн досяiаь свого так само, якби цей час рвав на собi волосся. От вiн сидить уже з Трудою в окремiй закритiй ложi рес-iорану, Труда весело смiється, п’є без своєї звичайної обережностi келих ja келихом, а вiн сидигь так близько ко ло неї, що чує запах її молодого, тоненького, незайманого тiла.
Внизу в залi бурлить рiзнобарвний вихор людських тiл, на пiвоiолених, попсреплiтуваних руками, оп’янiлих вiд самих себе, вiд музики, вiд танцю. Смiх, шаркiт нiг, дзвякiт тарiлок, тужний плач флейт, теплий, душний дух гарячих тiл, пахощiв, вина, тютюну. Труда пiдтанцьовує плечима, наспiвує, пускає дим циi сiрки в зал Гарно жити на свiтi!!
– Трудо, я люблю вас.
– Дуже добре Трам-та-ра-рiм-тiм!
– Трудо, один поцiлунок, малесенький, невинний!
– Будь ласка.
I маленька, тоненька, смуглява ручка пiдставляється чорно-срiбному лицаревi до уст. А бiльше нi – договiр, вище лiктя не можна. Ах, вiн невдоволений? Не треба, нiчого не треба! Вона теж хоче танцювати. Нi, не танцювати, а гойдатись на тих стьожках iз срiбного паперу. Як безсоромно танцює та гарна пара.
– Папуню, вас коли небудь били? Папуня недочуває: слово “папуня” звучить тут так неприємно й не до речi.
– Хто бив?
– Ну, хто! Взагалi хто-небудь. Батьки, наприклад. Так, його iнодi били. Але невже вона нiколи нiколи не зго-дичься побути з ним на самого?
– Туї нема нiчого Ах, тут, серед цього натовпу, гомону, крику! Нi, зовсiм, зовсiм на самотi.
– Цс неморально, папуню, – важно й повчально каже Труда i, лукаво примруживши одне око, тоненько тягне вино з чарки.
Папуня лгхає й ненавмисне кладе руку на колiно Труди. Труда заплющує очi й вiдкидається на спинку фотеля нехай робить, що хоче – вона кокотка й хоче бути, як справжня ко котка. Безсоромна музика, безсоромнi танцi – все безсоромне, i вона безсоромна.
I соромно, i хвилююче, i чогось плакати хочеться. I вiн ще поче такi страшнi, соромiцькi, задушливi слова. А цинiчна, влазлива, лестива й здiймаюча музика щось нагадує. Боже, що вона весь час нагадує? Щось давнє, чисте, зворушливе.
– Папуню, сядьте далi! Папуню!
– Трудо, моя дорога дiвчинко!
– Налийте менi вина, я хочу пити. Швидше! I коли ви собi дозволите ще раз торкнутись мене, я зараз же iду додому. I ви ж не любите мене, ви не можете любити мене!
Господи, вiн, вiн не любить її?! Оце так! А коли людина, перейшовши п’ятдесят третю весну життя (трохи не помилився й не сказав “п’ятдесят шосту!”), маючи снiг на волоссi, чує, як у грудях мак цвiте, то що ж це таке з ним? А коли ця смiшна людина iз снiгом на волоссi й цвiтом маку на серцi думає про маленьку, смугляву, вередливу жiночку i стає на колiна перед її образом, i плутає всi цифри в бухгалтерських книгах, i всi цифри, всi книги, всi люди для неї нуднi й непотрiбнi, то що це таке з ним, хотiв би вiн знати? А коли за можливiсть почути цю маленьку непокiрну жiночку своєю, за можливiсть прилучитися до її святозапашної молодостi, до її святого жiночого єства вiн готов покласти до нiг її всi свої бухгалтерськi книги, весь спокiй, усе посивiле життя своє, то що ж це таке з ним, на милiсть божу?!
Ах, нi, це все так собi, це не те, це не любов – її любити неможливо, вона несерйозна, пуста, легковажна; в усiх людей е якiсь вищi iнтереси – у того наука, книжки, скляночки; у того мистецтво, театр, слава; у того корона, влада, полiтика; у того торгiвля, бухгалтерськi цифри, а в неї – нiчого, нiяких iнтересiв, неначе кокотка. За що її можна любити?
Чорно-срiбний лицар iз бровами, як двi пухнастi гусеницi, посмiхається: вищi iнтереси! Маленька люба дiвчинка чує такий побожний трепет перед “вищими iнтересами”? Наука, мистецтво, полiтика, бухгалтерськi “цифри”? Так страшно? Але нехай дитинка не боїться; це тiльки змодернiзованi старi фетишi з страшними й поважними пиками, якими жерцi лякають свою паству. Вся людська наука, всi вищi, нижчi й усемож-ливi iнтереси мають кiнець кiнцем одну цiль: знайти якнайлегшi, якнайекономнiшi способи годувати, одягати людей, лiкувати їх од хороб i зручнiше влаштовувати в помешканнi. А мистецтва розповiдають, як саме люди роблять цi немудрi речi, як вони гризуться мiж собою, як радiють, як нудьгують та ще як кохаються. От i все. I нiчого тут нi вищого, нi нижчого немає. А що вченi, полiтики, поети, мiнiстри й iншi жерцi люблять робити страшно строгi, важнi фiзiономiї, то цього не треба лякатися, бо це часом є для них тiльки спосiб легше здобути собi що їсти та пити. Вони люблять називати себе всякими гучними словами – генiями, святими, героями, так i в цьому нiчого страшного немає, колись римськi iмператори називали себе богами, та й то вся їхня божеськiсть виявлялась не в чому iншому, як усе ж таки в тому, що вони добре їли, пили, одягались та кохали жiнок. I весь змiст i значення всiх богiв, усiх релiгiй, усiх великих i малих фiлософiй, усiх молитов людей, усiх їхнiх “святих”, “високих” iдеалiв, вiдкинувши форму, зводяться от до цiєї простенької божеськостi римських iмператорiв.
Ах, люба, маленька, бiдна дiвчинка, вона ще має цю зворушливу первiсну побожнiсть перед “вищими iнтересами”? Так, так, це доля всiєї людськостi, спочатку обплутати себе з усiх бокiв божками, а потiм усе життя виплутуватись iз них, щоб на кiнцi побачити, що людина є звичайнiсiнький звiр – злий, жадний, жорстокий, брутальний, вiчно голодний, вiчно жерущий, на всiх рявкаючий, до всiх хижий, з усiма пiдлий i безмежно егоїстичний.
Вищi iнтереси, святi iдеали! Храми, ризи, органи, кадила! Так урочисто, так страшно, так таємно! Правда, дитинко? I вгорi, десь там над свiтилами, є царство бога, премудрої, преблагої сили, творця i вседержителя всiх святих райських благ? Бiднi люди, вони нiчого лiпшого не могли придумати для того раю, як усе ж таки їсти, пити, нiчого не робити, слухати концерти янголiв i кохати прекрасних гурiй. Але чи не здається його милiй смуглявочцi, що це досить подiбна програма до тої, яку ось у цей момент вони самi мають тут у цьому ресторанi?
– Ви знаєте що: ви чорт, дияволi. Не смiйте говорити таких речей. Дайте цигарку! I налийте вина!
– Слухаю! З радiстю. От цигарка, а от вино, моя райська гурiє. Я б iще щось запропонував би цiй гурiї, але ж вона так боїться грiха й бозi. Правда? Але грiх, моя манюсiнька свята, є найсвятiша, найестетичнiша, найлюбовнiша рiч серед наших нудних, сiрих “вищих iнтересiв”. I всi тi вашi страшнi вченi, мiнiстри, генiї й герої за який-небудь момент грiха можуть оддати усi свої вiвтарi, ризи, портфелi, панiкадила та ще благати, та ще лазити навколiшках i плакати, як померзлi цуце нята.
Труда спирає голову на руку, бо вона така важка, i кругами гойдається по ложi. Музика плаче, шаркiт танцюючих нiг стає сумний. Душнер, милий срiблястий лицар її, обкутується серпанком. Розумiється, вона кокотка, хоч i нема на свiтi вищих iнтересiв I нехай нема, i не треба, i любовi нема. Чиясь рука на спинi тепла, приємна, хвилююча.
– Я хочу спатки, папуню…
– Так, так, ми зараз поїдемо. Зараз.
Нехайi обнiмає, так сумно солодко вiд того, а вона ж однаково кокотка.
– Трудо, я люблю вас!
– Правда?
Чорно срiбний лицар обережно повертає до себе смугляве личко з червоноспухлими устами й затуманеними важкими очима Уста слабо й покiрно посмiхаються. I коли лицар накриває їх поцiлунком, очi заплющуються зовсiм, i лице вiдкидається назад.
– Милий, милий, не можна, цього не можна…
Музика вiдбiгає i грає десь здалеку-здалеку, а може, i зовсiм не грає, бо в ухах, в очах, у кровi стоїть гарячий, кричущий, червоний вихор, вiд якого серце i б’ється, i падає, а руки й ноги солодко нiмiють.
– Милий, не треба… милий…
I вмить раптово прибiгає музика. Знову шаркiт нiг, смiх i крики знизу, дзвякiт тарiлок. У дверi щось стукає.
Папуня швидко пiдводиться з колiн. Кому якого чорта треба?!
– Панове дзвонили?
– Нiхто вам не дзвонив! Треба буть уважнiшим! Забирайтесь геть1 Рахунок давайте. Нога моя бiльше не буде у вас!
– Але, прошу вибачити…
– К бiсу! Рахунок!
У сусiднiй ложi крiзь лоскiтливий смiх мокро хляпають поцiлунки. Музика соромiцьке пiдтьохкує, пари внизу гасають, iржуть. Вiд диму, випарiв гарячих, п’яних, похiтливих тiл лампи як туманом обкутанi.
– Слухайте, Душнере! Менi треба багато грошей. Дуже треба Чуєте?
О господи! Та до її послуг усi його чековi книжки! Всi “бухгалтерськi цифри”, всi…
– Постривайте. Потiм менi треба цiлком окреме помешкання Та стривайте, я вам кажу! Невже ви не можете хвилинку поговорити серйозно про справу? Я не розумiю, який ви фабрикант, коли ви не вмiєте дiлових розмов провадити? Менi треба помешкання. Ви весь час менi торочили про якусь вiллу. Вона є у вас?
– Є. Готова. Щодня жде на свою господиню. I той день, коли ви дасте менi щастя ввести вас у неї, буде для мене.
– Чекайте. Потiм менi треба театру. Мого власного театру.
– Через тиждень ви його матимете.
– Правда? Фу, як вони там кричать. Голова крутиться. Ну, нiчого. Тепер так: я додому не вернусь. Я поїду до вiлли. Чекайте ж! Але майте на увазi я цiлком незалежна. Чуете?!! Я продаюсь тiльки настiльки, наскiльки я сама хочу.
– О, дiвчинко! Як ви можете такi слова…
– Ах, ах! Знаємо ми вас! I потiм… вiлла цiлком моя. Хто зi мною житиме, – абсолютно не ваше дiло. I взагалi я цiлком вiльна. От i все. Хочете так?
Чорно-срiбиий лицар, боячись злякати вибухом своєї радостi цю несподiванку, мовчки стає на колiна й побожно, покiрно цiлує маленьку смугляву ручку.
I з тою самою побожною пошаною, з боязкою радiстю, з витонченим лицарством зводить її в авто, садовить в екiпаж i везе всiма вулицями Берлiна, нi разу не дозволивши собi навiть руки поцiлувати їй, ждучи щохвилини наказу везти її додому. Бо хто ж може вгадати це миле, дороге Страхо вище?
От воно сидить, розлягшись, заклавши ногу на ногу, наспiвує, одчайдушне, пiдпило поглядає на всi боки. А хто знає, що там за цiєю одчайдушнiстю, що там боїться, соромиться, плаче! А раптом воно, оте плачуче, несподiвано вибухне й рознесе його химерне щастя осiннє?
Нi, воно не вибухає. Страховище смiливо й безжурно, злегка похитуючись i наспiвуючи, їде до “своєї вiлли”. Нi, воно не плаче, тiльки вимагає вина, зараз же, негайно, якомога бiльше, якомога наймiцнiшого вина. Нi “своєї вiлл” не хоче дивитись, нi переодягатися, нi капелюша навiть скинути – швидше вина, бiльше вина!
I тiльки, як уже не може сама пiдвести руку, щоб зiрвати з себе капелюша, вона дозволяє взяти себе на руки й вiднести у спальню.
***
Прокинувшись рано вранцi, панi Гольман здивовано чує, як щасливий дурненький хлопчик її ще й досi гасає по хатi. Потiм починає хлюпати водою, хукати, грюкати посудом Вона швиденько схоплюється з лiжка й похапцем кидається варити каву – не спало ж дурне хлоп’я нiченьку як є!
Але, коли панi Гольман обережно, урочисто вносить каву в кiмнату, “хлоп’яти” вже там немає. Отаке! На невже ж так зараня до своєї кралi?! Так, полетiв, погнав, понесло його щасливим вихором, хай йому лпаьться легесенькою пiр’їною!
Але й Шпiндлери досить здивованi таким раннiм вихровим вiзитом. Вони щойно одяглися, в Йозефа ще зовсiм мокра йою чорна куделя й носик iще не осiдланий окулярами.
Одначе, глянувши на гасаючу по салончику постать iз дивно променистими, бризкаючими захватом очима, вони обоє кидаються до неї, зразу зрозумiвши все.
– Та невже! Мертенс? Коли? Як? Де? Адже вчора провалилось?
Макс регочеться. Макс у страшенному реготi обнiмає любого, маленького, смiшного, дорогого пуделя й трохи не душить його. К бiсу Мертенса! К чорту всiх Мертенсiв на свiтi! Що тепер Мертенс? Дурницi, тiнь, пух, порох!
Шшндлер поважно й заклопотано сiдлає окулярами вигладжений, блискучий од умивання носик людина, очевидно, або отруєна алкоголем, або “не всi дома” в неї.
Клара, мила, затишно-повна, щедро-добра, пухнасто жовтява Клара, непорозумiло, по-дитячому щирить сiрi з темними обiдками чудеснi очi: Мертенс – дурниця?!
Дурниця! Нiкчемнiсть! Порошинка! От що важне, от от!
Макс прожогом розчиняє вiкна, впускаючи гарячi, червоно-золотi променi сонця. Ставши боком до Шпiндлерiв, вiн набирає жменями сонця й пiдносить їм. От що важне, от воно в його руках, от воно на пiдлозi, на деревах, на Мертенсах i на всьому, що пiд ним.
Шпiндлер i Клара швидко переглядаються. А Макс ловить цей погляд i знову закотисто регочеться, соковито, червоно вивертаючи верхню двоповерхову губу. Потiм виймає з портфеля якийсь рукопис i б’є по ньому рукою. От де секрет!
Вiн пробує спокiйнiше, поважнiше розповiдати, але збивається з тону, сяє своїми довжелезними вiями, хапається, бiгає по салончику, зачiпаючи ногами й лiктями за столики, на яких стоять тендiтнi улюбленцi Клари – асiрiйськi глинянi коники. Це – грандiозна рiч! Це – смерть Мертенсам! Це – розв’язання всiх питань!
Шпiндлер простягає руку до рукопису, але Макс не дає. зараз вони всi будуть читати його.
– Будь ласка, сiдайте. Це не менше, як двi години! Шпiндлер здивовано збирає в дрiбнi зморшки чоло й кумедно схиляє голову набiк. Зараз читать i не менше, як двi години?!
– Розумiється, зараз! А як же ви думаєте?!
Тут добра Клара спiшить на помiч стривоженому пуделевi: треба ж принаймнi хоч поснiдати. Макс нетерпляче махає рукою – ах, к бiсу той снiданок! Якi тепер снiданки? Нiяких бiльше снiданкiв не буде. Кава? Шматки свинячого трупа?!
Шпiндлер одсуває окуляри на чоло. “Свинячого трупа”? Гм, вiн розумiє родиннi почування товариша Макса.
Це – рiч хороша (до певної мiри, розумiється), так само, як i здатнiсть дорогого Макса запалюватись од вогникiв навiть вiчних блищачкiв. Але…
– Шпiндлере! Нi слова далi! Нi слова! Вам самим потiм буде соромно. Вперед прочитайте, а потiм, коли зможете, сма лiть ваш скептицизм! Спочатку прочитайте! Сiдайте! Товаришко Кларо, будь ласка! Я не спав нiч, не снiдав, – як бачите, живий. Правда? Сiдайте.
Вiн уже розгортає рукопис на столику, безцеремонне вiдсунувши й поваливши декiлька крилатих коникiв iз повiдбиваними носами й вухами. Але Клара й Шпiндлер рiшуче виступають – одна в оборону коникiв, другий – снiданку.
Ну, добре, Макс iде на компромiс: нехай вони собi їдять шматки свинячої мертвеччини, а вiн їм за цей час читатиме рукопис.
Шпiндлер i Клара заклопотано переглядаються. Справа стоїть досить погано: явно хорий.
В їдальнi на столi лежить тепла густо-жовта смуга сонця, розхлюпавшись об посуд i скло блискотливими пучечками. Макс сiдає саме в цю смугу, мружачи шовковi вiї вiд теплого лоскоту сонця. Ну, вiн починає читати! Увага!
Шпiндлер i Клара виявляють таки увагу, але бiльше до обличчя самого Макса, нiж до рукопису.
Одначе, дедалi, то Шпiндлер починає косо дивитись у куток, застигаючи поглядам, жує то занадто швидко, то дуже помалу. Потiм серйозно насуває окуляри на перенiсся й дивиться в соковитий рухливий рот Макса, з якого поспiшно, радiсно, переганяючи одне одне, вистрибують зовсiм не такi вже безглуздi слова та думки.
Кларине ж лице поiроху проясняється несмiливим полегшенням, здивованням. Вона поглядає на Йозефа, i через те, що вiн уже не вiдповiдає на її погляди, в неї здивовання й увага стають певнiшi.
А сонце iлюструє хапливi слова Макса цiлком сумлiнно: жене хвилю за хвилею, сипле вогнем, стрiляє золотими стрiлами, лоскоче, проймає передчуттям якоїсь незнаної радостi.
– Хм! Хм!
Йозеф Шпiндлер зовсiм таки дiловито й строго вмощує окуляри на низенькому перенiссi – так вiн умощує тiльки тодi, як береться за дуже поважну роботу.
Макс закiнчує недописану сторiнку рукопису. Кiнця немає, а.її; це – ничого. Головне сказано. Ну, скептику? Що? Як? Га?
Скептик скуплено жує голеннми негрськнми губами, пiдводиться й ходить по їдальнi. Хм! Кгм! Справа поважна. Справа дуже поважна. Коли дiйсно нема помилки в цiй концепцiї, то це…
Кудлатий пудель зупиняється її з страхом дивиться на оса-яiiе жовто-пухнастнм волоссям лице Клари.
– …то це… нова ера людськостi! Нова ера – iнакше вiн не може визначити цей момент. Коли це все так, вiн пiдкреслює, коли це все виправдаь-iься експериментальним шляхом, то iсторiя.по лей вiд цьою менту розколюьться на двi половини, одна – все те, що було, з усiма фазами й епохами, друга – майбупiя.
Макс бiльше не може витримати: вiн хапає поважну, суворо-вчену, кудлату, смiшну, безмежно любу фiгурку в дикi обiйми и починає її м’яти, як кошеня. Кошеня нявчить, пручається, вiдмахується лапками, жовто-пухнаста кiточка безпорадно тягне за руки Макса, смiється й благає.
Макс пускає кошеня й грiзно, радiсно витягає кулаки догори. Експериментальним шляхом?! Чудесно. Зараз. Моментально. Вiн сам тiльки цього й хоче!
– Шпiндлере! Хочете? Зараз?
Шпiндлер одфоркується. Провадити якусь справу з божевiльним нiколи не було його принципом, але для цiєї справи вiн готовий навiть своїми переконаннями поступитись.
Так, вiн хоче зараз i моментально, але з одною крихiтною умовою: мати оте знамените чудодiйне скло. Є воно в Макса?
Макс посмiхається. Макс не хоче витрачати багато слiв i мовчки виймає з кишенi скло, загорнуте в чистий бiлий папiр.
Хм, так. Скло – як скло. Поганенько вишлiфуване; опукле, розумiється. Але жовто-червонявий тон його досить цiкавий. Умгу, так. Значи!iь, треба тiльки зробити коробку, в коробку вставити зубчастий валок, що молов би рослину, i коминець для приймання сонячної енергiї? Нескладна рiч. Це за кiлька годин можна зметикувати якнайкраще. Власне, i метикувати довго не треба. Млинок до кави є? Чудесно. До млинка тiльки приробити збоку коминець, а згори чорну коробку для голови. I вся справа. Ану, сюди млинок до кави!
Киїїиiь робота на терасi. Шпiндлер, надувши негрськi губи, скупчене клеїть iз картону коминець. Зовсiм нема нiякої потреби виймати всю стiнку з млинка-досить вирiзати потрiбну дiрку. На Макса покладено зробити коробку для голови. Робота трошки таки поважнiша за Йозефову дитячу забавку. Склеїти якийсь нещасний коминець i зробити цiлу “оробку – це все ж таки рiзниця, чорт забирай.
На Клару нiякої самостiйної функцiї не покладено, її роль – помагати мужчинi (споконвiчна роль всiх Клар на свiтi): зварити клею, подати ножицi, потримати картон. I, крiм того, бути на терасi. Можна навiть нiчого не робити, нiчого не подавати й не тримати, але неодмiнно бути тут, поруч, сяяти очима, бадьорити посмiшкою, здивованням викликати чуття чоловiчої вищостi.
I нарештi все готове. На столi лежить купа зеленої, соковитої, найкращої трави, яку тiльки могла знайти в садку помiчниця мужчини. Кому ж першому розпочати нову еру людськостi (не рахуючи, розумiється, самого винахiдника, який, звичайно, в даному випадку за реально iснуючу iстоту вважатися не може)?
Що дужче кричить нетерплячка й жаднiсть, то гарячiша стає великодушнiсть. Через те всi з цiлковитою готовнiстю, iз запалом вiдступають одне одному честь i втiху бути першим.
Розумiється, перший повинен бути той, хто врятував винахiд, хто найбiльше вiрить у нього.
Нi, навпаки! Навпаки, чорт забирай! Перший мусить бути той, хто хитається, хто смiє скептично посмiхатися. Яка рацiя переконувати того, хто i з заплющеними очима вiрить? Нi, нехай скептик устромить палець у чудо. В такому разi першу чергу треба дати дамi, це є обов’язок мужеського лицарства.
Нi, дама не хоче прийняти такої дестi. Крiм того, вона так хвилюється, що нiчого не зможе зробити, зiпсує весь експеримент – i вийде тiльки шкода. Перший хай буде той, хто найменше хвилюється, хто з найбiльшою об’єктивнiстю може поставитись до справи.
Нарештi, той, хто найменше хвилюється, покiрно знизує плечима й старається виправдати присуджений йому вигляд найбiльшого спокою. Через те, з усiєї сили стараючись, щоб йому не тремтiли пальцi, вiн поважно, повiльно, iз строгою мiною розсiдлує носика, кладе окуляри на столик збоку й суворо оглядає апарат. Хм, коробка тримається досить непевно. Блок крутиться занадто вiльно. А коминець напевно вiдпаде, як тiльки апарат зачне працювати.
Сонце щедро, повними жменями жбурляє золотi стрiли в наставлене до нього простодушне, кругле, жовто-червоняве скло. Апарат човгає по столу, хлябко труситься, рука завзято, напнувши синюватi жили, крутить корбу. I спиняється. З апарата глухо, як iз-пiд землi, чується:
– Може, годi вже? Я весь обливаюсь потом.
Макс витягає шухлядку з-пiд млинка. В нiй тiсно збилась зелена розтерта маса. Дiйсно: фiалково-червонi переливи ходять iпо нiй, як по крильцях шпанської мушки. Як сказано, так i є!
– Годi! Вилазьте. Готово!
Кудлата голова швидко визволяється з чорної тiсної коробки. Все лице, як умочене у воду, блищить потом, очi клiпають злякано, тривожно, уста дихають заморено, часто.
Клара своєю хусткою швиденько, дбайливо витирає мокрi очi, носик, лиця, уста. А сама не може вiдiрвати дитячо-ши-раких сiрих очей вiд таємної зелено-червонястої маси, вiд якої справдi так нiжно, так солодко попахує.
– Ну, куштуйте! Швидше! Ах, та к бiсу церемонiї, берiть просто рукою, пальцями. Це ж сонце, а не свинячий труп! Ну!
Макс i Клара жадно дивляться в негрський рот, який помалу, обережно жує сонячний хлiб. Двi пари очей напружено ловлять найменший рух розмореного, почервонiлого, знов уже покритого потом лиця iз слухаючими себе, босими, маленькими очима, з натертою, розчер.вонiлою смужкою на перенiссi. Воно, це лице, гидливо не кривиться, не спиняє руху жування. Нi, нi, воно жує обережно, навпомацки, але охоче. Це видно – охоче! Воно смiлiшає, яснiшає, воно здивовано перебiгає з одного обличчя на друге оголеними оченятками своїми, щелепи його рухаються жвавiше, охотнiше.
О, вiн бере пальцями ще шматок хлiба! Вiн хоче ще!
– Ну? Ну? Ну, Йозефе? Ну, скажи ж, ради бога! Як?
Йозеф спочатку заплющує очi, потiм по черзi дивиться на обох, ковтає хлiб i тихо серйозно говорить:
– Незрозумiле прекрасно.
Макс обома руками хапа себе за волосся й з усiєї сили мне його й трусить головою, неначе скидаючи щось зайве, чого їй несила витримати.
– Надзвичайний смак… Щось неймовiрне… Я почуваю, що зможу з’їсти цiлий вагон.
Тодi Клара рiшуче простягає руку до шухлядки й бере пальцями шматочок маси. Вона теж хоче спробувати. Вона хоче спробувати, хоч i сказано, що тiльки спорiдненi органiзми можуть їсти хлiб, зроблений другим. Хоче й бiльше нiчого!
Рожево бiлi чистi пальчики, хвилюючись, пiдносять зелену м’яку грудочку до повних, злегка розкритих уст. Червоний кiнчик ячика обережно зустрiчає її на порозi рiвних бiлих зубiв. Усi а замикаються, рухаються i… гидливо кривляться. Брр, яка гидота!
Клара прожогом бiжить до балюстради и випльовує зелену масу в сад, конвульсiйне витираючи уста хусткою.
Макс у захватi, в екстазi смiється. Яке щастя, що Кларi так гидко вiд того, вiд чого в раюваннi застигло ошелешене чудом i насолодою дороге лице з маленьким пiтним носиком i блискучими очима. Ах, та хiба ж дiйсно буде диво, коли людина впаде на колiна й цiлуватиме землю, траву, комаху, жорстку кору дерева, коли здiйматиме руки до Великої Матерi, одне дихання, один крихiтний погляд якої дає йому життя? I хiба ж не можна обнiмати тепер найлютiших ворогiв своїх, хiба не можна тепер говорити найбезглуздiшi речi, ї не ходити п’яними ногами по танцюючiй землi? Хто ж божевiльний: тi, що смiятимуться й жахатимуться цього, чи той, хто впiзнав незнану досi радiсть повного визволення?
Ах, Кларо, ах, дорога, прекрасна iстото! Несмачне? Погане? Ну, розумiється! Ну, звичайно! Та як же може бути iнакше: це ж чужий пiт; не свiй, не зароблений. У сонячному хлiбi вiн страшенно несмачний, вiн просто отруйнуй, цей чужий пiт.
Але Клара хоче зробити собi свого хлiба. Вона мусить.
I ось жовтопухната голова з розтрiпаними шовковими пасмами вже теж у чорнiй коробцi, а повна з золотистим пушком рука крутить корбу валка.
– Ради бога, товаришко Кларо, та не так же сильно! Ви поламаєте машину! їй богу, обережнiше, Кларо, я вас прошу! Лишiть же й для мене.
Шпiндлер, як дiти конфiтури, змазує з тарiлки найдрiбнiшi крихiтки хлiба пальцями й сл-iсно обсмоктує їх.
– Нi, знаєте, Максе, я почуваю, що шалiю! Серйозно, серйозно! В мене в головi якiсь вихори, а сам – як цiлковитий iдiот. Фу, чоррт! Але що за смак, що за смак! Слухайте, зараз же треба засiдання! Негайно! Чекайте: значить, вони його запакували в божевiльню? Розумiється, тiльки божевiльний може винайти таку рiч. А в яку саме, знаєте?.. Чудово. Божевiльнi часто бувають хитрiшi за нормальних. Зараз же засiдання. Зараз же! Я бiжу телефонувати. Кларо, будь ласка, як зробиш собi хлiба, витри Машину, я зроблю тобi ще. Тiле те-пер на службi? Правда? На яку годину? На третю встигнемо? Нi? На п’яту? Чудесно! Тут у нас, розумiється. Ну? Кларо?
Клара нашвидку рукавом блузки витирає лице й вихоплює з машини шухлядку. Ура! Черпоно фiалковi хвильки переливаються по зеленiй утоптанiй масi! Клара зараз же лопаточкою складає пальцi, набирає хлiба й ловить його з руки широко роззявленим ротом. I в той самий мент напруженiсть, роз’ятрена хижiсть, мовчазна завзячiсть лиця розтоплюються, як грудочка масла на гарячiй сковородi. Блаженне здивовання забиває дух, ширить очi.
– Боже, що за смак!!
– А правда? Правда? Ти чуєш? Максе, голубчику, побiжiть зателефонуйте ви, я хочу ще невеличку порцiю хлiба накрутити собi…
Iншим разом Клара такого егоїзму, розумiється, не стерпiла б, але тепер вона нiчого не чує; вона витрушує хлiб на Йозефову тарiлку, так само, як вiн, пальцем вимазує з шухлядки всi рештки, обсмоктує палець i з тарiлкою бiжить у сад – вона не хоче. щоб на неї дивились. Але Макс бере за плечi кудлатого жадного пуделя й випихає його з тераси – тепер черга на Машину його, хто вже мав хлiб, той повинен телефонувати.
I от уже на його траву падає через коминець жовто-червоний снопик променiв, уже i його голова дихає терпким солонкуватим i свiжим духом розтертої трави, який стає все нiжнiший та нiжнiший. Валок iз м’яким смаковитим хруском душить стеблини, з веселим хурчанням крутить, мне їх, тре їх. В очах стоїть миготлива зелено-червона тьма апарата. Лице пашить вогнем, вкривається потом; краплi лоскiтно котяться по носi й висках, спадаючи вниз у зелено-жовто-червону мiшанину свiтла, в таємний, дивний процес сполучення з Великою Матiр’ю. Годi!
Шухлядка повна. Грає, мiниться фiалкова червонiсть на зеленому хлiбi. Нiжний, сонячний, неземний дух парує з нього в нахилене гаряче лице. Ось уже тепла, нiжна зелена вага легкою пiною лежить i в нього на пальцях.
Макс сам на терасi, сам наодинцi з сонцем. Але очi йому так само поширюються блаженним здивованням, криком гострого, моторошного раювання. Горлом прокочуються невтримнi, ковтаючi спазми, по шлунку пролiтає радiсний голодний зойк, i весь шлунок, як на руках, пiдтягається вгору. Тепер тiльки Макс чує, що вiн нiчого не їв од учорашнього дня! I тепер вiн розумiє, чого Клара з тарiлкою побiгла в сад, чого Шпiндлер, забувши всю свою скептичну вищiсть, свої посмiшечки й сарказми, всю книжкову мудрiсть свою, хотiв одняти в нього поза чергою Машину. Йому тепер хочеться забiгти пiд кущi, кудись у найтемнiшу нору, i там, сласно гарчачи, жадно глитати цю нiжну, теплу, п’янючу масу. По тiлi проходить золотий, п’яний дзвiн. Дивно й моторошно: дзвенить усе тiло, дзвенить, як ударений серцем дзвiн. У головi золотий вихровий чад – радiсний, легкий, повний весняного бджоляного дзижчання.
– Кларої Шпiндлере! Гей!
Шпiндлер, маленький, засушений, з великою, набитою тисячами томiв головою, кудлатий Шпiндлер iз п’яним, верзякаючим, блаженно-насмiшкуватим голосом сидить перед ек-ранчиком телефона (порушивши постанову про екран!). А в екранi здивоване, худорляве, строге обличчя Гоферта. Ха, непомильна арифметика сьогоднi посковзнеться. Сьогоднi закони багатьох арифметик задригають ногами. Сьогоднi… Ах, стiй!
Макс б’є по плечi Шпiндлера.
– Так, значить, о п’ятiй? Тут? Добре. Буду. Тепер тiльки дванадцята. Встигну. Бувайте, Шпiндлере. Глядiть тiльки, Машини не поламайте. Я спiшу, спiшу! Потiм!
Залишити відповідь