Панi Гольман дуже стурбована: з її любим хлопчиком, її красунем Максом, дiється щось непевне, щось тяжке. Вчора звечора тоскно гасав по своїй кiмнатi, весь час комусь усе телефонуючи, щось гарячкове писав, дер на шматки, щось палив (ох, ця полiтика, не доведе вона до добра бiдного парубка!). А то раптом приходив до неї, чудно балакав, iз незвичною, соромливою, прикритою жартом нiжнiстю обнiмав, наче матiр. I так десь, видно, хотiлось йому справжньої, рiдної матерньої ласки. I знову тоскно бився в своїй хатинi, все клацаючи телефоном, все пробуючи з кимсь балакати.
А тепер от, обхопивши голову руками, сидить i сидить бiля столу, не рухаючись. Уже й кава простигла на столику, уже час би давно й на службу йому йти, а вiн i не поворухнеться.
Панi Гольман зазирає в щiлинку дверей i зiтхає. Широке, жовто-вощане, зморщене лице її з широко розставленими круглими оченятами засмучене й занепокоєне. Напевне, з тою красунею, що раз сюди приїжджала в такому шикарному авто, щось не до ладу сталося. Де ж таки такому голодранцевi з такою багачкою любитися!
От пiдводигь голову й лiниво дивиться на годинник. Та вже одинадцята година, дивись, хлопче, не дивись. Ага. знову до свого телефону. Ну, так – i знов нiхто не обзивається.
Панi Гольман зiтхає й тихенько вiдходить до дверей. А Макс у люїi, ь одчаї знизує плечима и бiгає по кiмнатi.
Рангом зупиняється й хмарно дивиїься в одну точку. Потiм блiдо, iидливо посмiхається й розвезеним, недбалим, але рiшучим кроком пiдходить до телефону. Не перестаючи гидливо, насмiшкувато кривити уста, лiниво мружачись, вилучає екран, надушує iудзика цифр i слухає. Низько контральтовий iз м’яко-металiчними владними нотами жiночий голос.
Макс iще недбалiше схиляє голову набiк, наче збираючись до легкої розмови з приємною дамочкою.
– Я хотiв би говорити з принцесою.
– Я тут сама. Хто говорить!
– Говорить ваш тайнии приятель. Iм’я не важне. Хочу вас про дещо попередити. Ви слухаєте мене?
– Так, слухаю.
– Вчора ви дали графовi Елленберювi обiцянку прийняти в себе сьогоднi о дев’ятiй годинi вечора пана Мертенса. Я вам раджу цього не робити Як бачите, про вiзит вiдомо не тiльки вам трьом… Ви слухаєте мене?
– Так, слухаю
– …не тiльки вам трьом, як ви це ставили умовою, а ще й iншим Вiдомо це й однiй органiзацiї, яка шукає зустрiчi з паном Мертенсом. Ви розумiєте, чим це загрожує вам i тим людям, що у вашому домi? Отже, раджу нiколи взагалi пана Мертенса в цьому домi не приймати. Ви розумiєте мене?
– Розумiю. Хто ви?
– Ваш великий приятель, гарячий прихильник, ваш вiрний слуга, готовий за вас i за вашi iдеї на смерть. Отже, послухаєтесь моєї поради?
– Побачу. Але в кожному разi дякую. Не можете сказати, як вам стало вiдомо про вiзит? Макс гидливо мружить очi на стiнку.
– Не можу, ваша свiтлосте. Задовольнiться тим фактом, що ваша тайна вiдома iншим. Отже, можете заспокоїти вашого раба чи нi! Приймете пана Мертенса?
– Побачу, сказано вам. Бiльше нiчого не маєте сказати?
– Маю.Коли ви мене не послухаєтесь, то… Макс стримує себе й додає.
– .. то негайно пишiть тестамент. I порадьте зробити це саме пановi Мертенсовi, коли вiн iще не зробив. Прощайте, принцесо. До побачення на тому свiтi!
Панi Гольман поспiшно пiдходить до щiлини: ну, слава богу, добився, поговорив таки Зразу повеселiшав хлопець, навiть посмiхається.
Але панi Гольман вражено бачить, як хлопець лягає на лiжко лицем униз i лежить, як мертвий. Вона тихенько входить, обережно забалакує, нiжно тягне за плече, сiле Макс, здається, не чує. Кава ж зовсiм холодна, на службу треба йому йти, кiмнату треба прибирати.
– Максе! Хлопчику, що вам таке? Га? Чи не хорi ви, сохрань rocпoди? Оце лишенько! Максе?
Макс злегка пiдводить голову вiд подушки, але не повертає її.
– Панi Гольман, коли не хочете забруднитись о погань, то не торкайтесь до мене. Плюньте в мене й iдiть собi до своєї роботи!
I знову кладе лице в подушку
Панi Гольман злякано дивиться на чорно-синю голову й розгублено стоїть iз розкритими блiдо-синiми устами на жовто-вощаному лицi.
***
Увесь графський будинок вiд гори до низу принишк, затих, похнюпився. Прислуга ходить навшпиньках, балансуючи руками, говорить пошепки з виразом застуканих злочинцiв.
А Фрiц, а золотистий i рожевий, як дитина пiсля сну, Фрiц не може втримати щасливої, кричущої посмiшки. Його нiхто не може бачити в його пiдвальнiй i.iмнатцi, з якої видно тiльки ноги тих, що проходять повз вжно – дверi в нього замкнутi на ключ, але йому проте нiяково, соромно й сумно за свою посмiшку. I вiн нiчого не може зробити: щастя само, без його дозволу, спiває в ньому, розмахує руками, танцює, як п’яне. Зараз вiн вийде на волю, зараз-зараз вiн вiзьме свою валiзочку в руки, валiзочку з бомбою, револьвером, з потайним телефоном, попрощається з цим бiдним домом i… не буде вбивати. Не буде в грудях цiєї млосної огиди, цього зойку, цього дряпання кiгтями то мозку.
Правда, Фрiц не знає точно, що там сталося в тих графiв та принцес. А коли не знає, то як вiн може сумувати з незнаного, невiдомого? Щось iз принцесою, золотистотiлою, величною, недосяжною принцесою. А що саме – невiдомо. Два рази був у неї граф Адольф, про щось таємно радились, замкнувши навiть дверi. А потiм принцеса зачинилась у себе, не схотiвши на обiд зiйти й навiть Софi не допускаючи до себе.
Як же може Фрiц сумувати, не знаючи чого? Але хоч би й знав, то як сумувати з цих дурниць, знаючи всi їхнi сумування смертельним жахом? Що сум, що туга, що найбiльше страждання перед тим, що стоїть уже над ними, що з кожним цоком годинника насуває все ближче й ближче свою страхiтну пащу! Найлютiша мука перед ним є радiсть i щастя.
Ходить шепiт по будинку, збожеволiв доктор Рудольф, од-правили в лiкарню. Ну, значить, щасливий доктор Рудольф, бо є ще щось безмiрно страшнiше за божевiлля. Чи може ж iз цього сумувати Фрiц!
Ходить шепiт: старий граф заарештував графiвну Труду, не допустивши з дому, одiбравши в неї всi грошi. Була дуже тяжка сцена мiж ними. Але що це тяжке перед тим, що ось-ось жде на них?
Фрiц щиро хоче сумувати, але щастя п’яне товчеться в ньому i, як пiну, як шумування вина, витискає на уста усмiх за усмiхом Вiн зараз вийде на волю! Управитель Ганс Штор несподiвано й рiшуче заявив йому, що вiн бiльше тут у справi коронки непотрiбний Управитель стелефонувався з доктором Тiле, i доктор Тiле через щось мусив згодитись одкли кати свого агента. (Помiтив що небудь старий Штор? Пiдозрiння?). Доктор Тiле, одначе, лютиться, лається й вимагає за всяку цiну залишитися на цей вечiр. Але як же можна залишитись, коли Ганс Штор категорично вимагає негайно покинути дiм? Ось зараз треба йти до нього, взяти платню, документи й негайно-негайно забиратися геть. Вiн же агент, а не прислуга, як товариш Тiле цього не розумiє?! Його ж силою викинуть звiдси. От маєш!
I Фрiц щасливо, iскристо, нестримно сяє очима, затягуючи ремiнець на валiзочцi з бомбою. Потiм дивиться на годинника. ах, чорт, десять на дев’яту. А сказано бути в Штора точно о восьмiй.
Фрiц натягає на очi брови, накидає на себе, як пальто, вираз понуростi й суворо йде до Ганса Штора. Дивно десять на дев’яту, а прислуга ходить вiльно по коридорах i покоях будинку – нiяких заходiв до вiзиту Мертенса. Чи граф Адольф не хоче завчасу викликати зайвi балачки?
Ну, Фрiц уже нiчого тут роздумувати не може, вiн мусить забиратися геть.
На легенький стукiт його в дверi не чути нiякої вiдповiдi. Фрiц обережно вiдчиняє дверi й увiходить у контору. Нема нiкого В сусiднiй кiмнатi чути голосну балачку. Голос управителя бубонить понуро й умовляюче Бiдний управитель, вiн сьогоднi цiлий день ходить убитий, приглушений, навiть важ нiсть свою розгубив од горя.
Раптом жiночий голос гнiвно, жагуче кидається згори, як розлючена кiшка на пса, на понуре буботiння, люто шарпає, гризе.
– Не вiрю! Не вiрю, не вiрю, не вiрю! Я вимагаю показати менi йогої Де вiн? В якiй лiкарнi! Веди мене зараз же туди!
Невже це так говорить спокiйна, мовчазна, з тихою волосяною посмiшкою поважна жiнка?
Пес сердито, з болем випручується.
– Але ж тобi сказано було. Що ж ти думаєш…
– Сказано, сказано! Для тебе все, що ними сказано, – законi. Я – мати! Я вимагаю! Вiн не може бути хорий! Не може! Я сама бачила його, я мати Розумiєш ти?
– Але для чого ж їм казати неправду?! Зрозумiй ти, ради бога!
Фрiц тихенько навшпиньках хоче вислизнути з контори – вiн прийде трошки пiзнiше. Але проклятий стiлець пiдвертається пiд ноги й гарчить паршивими своїми нiжками.
Балачка вривається. З дверей виходить iз своїм величним виглядом Ганс Штор. Чорно-синi бакени його розтрiпанi, волосся скудовчене вiд пальцiв, що конвульсiйне вгризалися в череп, на матово-смуглявих, класично гарних лицях пашить рум’янець болючого пiдняття, але Ганс Штор сторого, по начальницькому оглядає Фрiца й розщитуе його, ще раз наказавши негайно вийти з цього дому.
Фрiц, iз усiєї сили тримаючи на лицi понурiсть, вертається до себе А в грудях, у ногах, у руках гасає оте п’яне, несамовите, самовiльне.
I тiльки о пiв на дев’яту Фрiц iз валiзочкою в руцi виходить iз зорi) графського будинку. Зараз же бiля них стоїть якась покоївка j крихiтною собачкою на ланцюжку.
Схилившись над собачкою, вона заклопотано вовтузиться з нашийником. Коли ж Фрiц рiвняється з нею, вона тихо спiднизу говорить: – Iдiть на рiг вулицi! Швидко! I довбається собi далi з нашийником.
У Фрiца перестають спiвати руки й ноги; вони вiдразу стають важкi й млоснi, але вiн твердо й слухняно йде на рiг вулицi. Там жваво крутиться на всi боки газетник у пошмор-ганому кашкетику з неохайною рудою борiдкою й сокирча стим носом. Вiн, мило, весело, нiжно посмiхаючись до кожного прохожого уважно ласкавими очима, рiзким, цап’ячим голосом вигукує:
– “Вечiрнiй Час”! Союз Схiдних Держав готується до вiйни! Мiльйонера повiтряна армiя! “Вечiрнiй Час”! Подорож президента Мертенса до Лондона!
Вiн спритно тикає газету в руки покупцям, прожогом одра-ховує решту, тут же пiдсуває ще вогкий папiр у другi простягненi руки й кричить в обличчя третiм:
– “Вечiрнiй Час”! Мiльйонова жовто чорна армiя летить яа Євролу! Нове злочинство Iнараку в Америцi! “Вечiрнiй Час”!
Фрiц зупиняється й виймає грошi. Останнiй покупець одiйшов. Рудий спритний газетник зиркає на Фрiца нiжними очима, моментально вихоплює з паки газету й подає.
– “Вечiрнiй Час”!.. Заколоти в Африцi!.. (Негайно йдiть до садової хвiртки. Синє авто. Попередьте Макса, що тут є агенти полiцiї. Хтось нас зрадив. Чекайте на мене не бiльше, як десять хвилин, пiсля вибуху). “Вечiрнiй Час”! Мiльйонова жовто чорна армiя летить на Європу!
– А менi теж чекати?
– (Неодмiнно. Макс скаже все. Iдiть). Подорож президента Мертенса до Лондона! Нове злочинство Iнараку! “Вечiрнiй Час”!
Фрiц iз газетою в однiй руцi й валiзкою в другiй iде попiд стiною саду, завертає лiворуч i бачить бiля садової хвiртки синє крите авто. Це вiзник. Вiн, очевидно, кимсь занятий, бо табличка спущена донизу. Але Фрiц, не зважаючи на це, пiдходить i питає.
– Вiльний?
Шофер в окулярах на очах, iз сивуватими вусами й червоним носом од частих зупинок бiля барiв швидко зиркає по вулицi й хитає головою. Фрiц сiдає в авто й зачиняє за собою дверцi, а шофер лiниво, мляво спускає переднє скло й повертається боком до пасажира.
– Що там?.. У домi?
– Нiчого. Здається, вiн не буде.
– Правда?!
I шофер усiм червононосим лицем живо повертається до Фрiца. А Фрiцовi так дивно й чудно бачити це пристаркувате обличчя п’янички-вiзника, що вiн мимоволi сумнiвається, чи Макс же це!
– Нiяких заходiв. Уся прислуга вiльно ходить. А товариш Тiле просив попередити, що тут є агенти полiцiї. Невже нав хто зрадив! Га?
– Ну, дурни-ицi!
I червоний нiс зневажливо морщиться, вiдвертаючись од Фрiца.
На мурi саду лежить нiжно фiалковий вiдблиск вечiрнього неба. Сонце вже зайшло, але в небi висить iще густо-червона, з синюватими краями велетенська хмаряна китиця. На цiй вулицi тихо, прохожих мало, та все йдуть по одному. Екiпажi проносяться швидко, не виявляючи нiякого нахилу спи нятися
Сказати Максовi про брата його чи нi?
Шофер розвезеним недбалим рухом виймає цигарку й заку рюе. Вiн на кiлька ментiв одсуває на чоло окуляри – i Фрiцовi видно чисте, молоде, в шовкових, пухнастих вiях око воно чогось гидливо, задумливо мружиться.
Фрiцовi стає боляче, соромно от цей же може бути таким недбалим, таким зневажливо-спокiйним i твердим! Не тiльки своє життя зможе вiддати, але й чуже (та ще й яке!) вiдняти. Фрiц одсувається в самий куточок авто й увесь винувато зiщулюється.
***
Принцеса Елiза стоїть бiля вiкна й понурими очима дивиться в сад на краєчок даху порожньої тепер лабораторiї. В небi висить густо-червона хмара й дах одлискує до неї фiалково-тьмяним скорботним усмiхом. Каштани хмарно закутались у свої зеленi кудлатi кожухи. Тихо, порожньо, тоскно в саду. В’яне неприбрана пострижена трава рiвненькими рядочками.
Принцеса Елiза закушує губу й вiдходить од вiкна. А в салонi теж порожньо, тоскно, нудно до крику.
Весь свiт порожнiй, непотрiбний, остогидлий, нудний до мло стi. Куди втекти вiд нього?
Принцеса блукає з кiмнати в кiмнату й виходить на терасу. Вiкна графiвни Труди свiтяться.
Зайти хiба до Труди, до цього смуглявого страховища? Здивується, мабугь?
Але дивуватися доводиться принцесi, на канапi вся в бiло му, як у пiнi молока, виразно смуглява в цiй пiнi, з темно червоними спухлими устами лежить страховище. На нiй капелюш, але бiлi черевички валяються долi, само ж страховище з цiкавiстю слiдкує за грою пальцiв своєї ноги крiзь прозорий шовк панчiх. В однiй руцi – цигарка, у другiй – келих iз жовтяво зеленим сином.
– Ах, це – “ваша королiвська величнiсть”? А я гадала – мiй знаменитий батенько. Може, ваша величнiсть зводять випити зi мною!!
Воно не дивується, це страховище, з вiзиту до неї її свiтлостi принцеси, не радiє, не соромиться й навiть на волосинку не пiдводиться. Хiба що перестає гратися пальцями – єдина уступка, яку воно може ради такого екстреного випадку зробити.
– Вибачте, графiвно, я, здається, не в час прийшла до вас!
– Хiба? Яка година? Ще ж зовсiм рано Але до мене мож на повсякчас ви ж знаєте, я тепер – кокотка. Принцеса Елiза мовчки, вражено дивиться на кокотку.
– Правда, правда! Невже ви не знаєте? Батько вам iще не сказав цього? Дивно! Вчора ще я була професiйною злодiйкою – спецiальнiсть королiвськi коронки. Але, на великий жаль батька, коронка знайшлась. Правда, ваша величносте?
– Я, власне, тiльки вчора довiдалась про це тяжке пiдозрiння, яке…
– Ах, так? Ви не знали, що мiй фах коронка? Так, так, принцесо, до вчорашнього дня я працювала в цiй галузi. Але з сьогоднiшнього дня змiнила: тепер я кокотка. Мiй фах тепер. їздити по шинках i плямувати честь нашої фамiлiї. Боюсь, що це з матерiального боку буде менш вигiдно, нiж красти бриль янтовi коронки. Ви як думаєте, ваша свiтлосте? Та що ви так песимiстично дивитесь на мене? Ви думаєте, я програла цiєю змiною? Правда?
– Що з вами, графiвно?
Графiвна ставить келих на стiл i з лiнивим здивуванням оглядає себе з усiх бокiв.
– Зi мною? Здається, нiчого особливого. Все, як слiд бути в кокотки.
I раптом iз цiкавiстю поширює на принцесу занадто блискучi бронзово-карi очi.
– А скажiть, будь ласка, ваша свiтлосте, вам не трудно дихати в цiй кiмнатi?
Принцеса Елiза непорозумiло обводить очима навкруги.
– Нi, не трудно.
– Дивно! Звичайно, морально чистим жiнкам буває трудно дихати одним повiтрям iз кокотками. Так принаймнi стоїть по всiх хороших книжках Я б вам запропонувала присiсти, коли б була певна, що ви дiйсно не задихнетесь. А то тодi доведеться менi перейти ще на один фах: професiйної вбiйницi.
Рiвно-бiла рука в чорному рукавi спокiйно пiдсуває стiльця – i принцеса Елiза сiдає бiля столу.
– О ваша свiтлосте, ваша мужнiсть мене захоплює! Я певна, що ви могли б навiть випити зi мною, коли б це було потрiбно для врятування життя людини. Еге ж? На жаль для такої самопожертви нема поблизу погибаючої людини
Принцеса Елiза мовчки бере Трудин келих i п’є з нього зе-ленкувато золотисте течиво. Страховище здивовано клiпає очима, поiiм прожогом бiлим вихором зривається з канапи, безшумно бiжить не зовсiм певними пiвбосими ногами в куток до маленької шафки и зараз же вертається з такою самою чар кою, як i в принцеси. Розмашисте, одчайдушне, як то личить кокоткам, вона наливає знову вина в келих Елiзi й собi.
За мужнiсть, за смiливiсть, за геройство принцеси! К чорту коронки, брильянти, к чорту кокоток, вона хоче просто отак випити з принцесою за.. за ну, за те, що вона сюди прийшла! Ну?
Принцеса Елiза знову мовчки з легким смiхом п’є Труда ставить келих на стiл i, широко розставивши босi ноги, щоб мiцнiше триматись, вражено, пильно й серйозно вдивляється в матово бiле, з золотистим пушком на лицях обличчя.
– Та невже ж ви п’єте просто так, без нiякої мужностi?!
– А чого ж би я не могла так пити? Труда помалу водить головою з боку на бiк.
– Дивно. Ви сьогоднi зовсiм iнша. Просто й не ваша величнiсть. I посмiхаєтесь ви просто, як людина. Хм, хм! Ви знаете, я думала, що у вас фарбоване волосся. Воно занадто червоне О, ви не думайте, що я п’яна Порядна кокотка нiколи п’яна не буває А кокоткою бути, я вам скажу, Елiзо, з деякого погляду добре. Серйозно! Кокотка менше потребує лицемiрити. От я, наприклад, хочу пити вино – п’ю, хочу цiлувати мужчин – цiлую; хочу говорити страхiтнi речi – говорю. Схочу красти, брехати, вбивати – i буду Я ж – кокотка, менi нiхто дивуватись не повинен. А вам, наприклад, не можна Правда?
Принцеса Елiза замiсть вiдповiдi пiдставляє свiй келих.
– Наливайте.
На матово бiлих щоках її з’являється по невеличкiй черво нiй плямочцi. Сухо кiстяний овал м’якшає, оживає, рожевиться.
Страховище здивоване, серйозно й глибоко здивоване. Воно скромно сiдає на краєчок канапи й соромливо причепурює капелюшок, що з’їхав набiк.
– Ну, а тепер, Трудо, розкажiть менi, що вам є. Не як “вашiй величностi”, а як Елiзi. Добре!
Труда облизує язиком спухлi, набухлi кров’ю губи. Елiзi вона може розказати з охотою. Але що, власне, розказувати? Сьогоднi батько в поганому гуморi.Через те йому схотiлося виявити батькiвську владу. От вiн узяв i заборонив своїй дочцi виходити без його дозволу з дому. Просто заборонив – i бiльше нiчого Одвертий, брутальний, звичайний собi деспотизм усiх батькiв, чоловiкiв i взагалi мужчин усiх часiв. Людськi закони й звичаї претендують на вищiсть над звiрячими Само-заслiплення у звiрят нi жiнки, нi дiти не живуть у такому безглуздому рабствi, як у людей Доки ж це буде, хотiлось би знати? Доки мужчина пануватиме над жiнкою?
– Вiчно, Трудо.
– Вiчно?
– Вiчно.
– А через що?
– Бо вони дужчi.
Принцеса Елiза мимоволi посмiхається, а Труда пильно думає. Хм! Дужчi. А чим же вони дужчi? Грошима. Мужчини мають у своїх руках усi грошi, от у чому вся штука. I через те вони мають право й силу купувати й продавати жiнок. Законно чи незаконно, а продають i купують.
А жiнки дурнi. Безумовно дурнi. Вони повиннi змовитись i вимагати половину всiх грошей собi. I тодi будуть такi самi дужi й незалежнi, як мужчини. А як мужчини не згодяться, вчинити жiночий страйк. Серйозно! Генеральний жiночий страйк. I нехай тодi мужчини спробують прожити без жiнок. Ану!
Князiвна Елiза раптом червонiє так, що навiть страховище помiчає Вона здивовано дивиться на червонiсть, що горить аж до самих вух Елiзи, i нiчого не розумiє. Невже вiд соромливостi? Господи, така важна, така горда, така вчена принцеса – соромиться, як дiвчинка!
– Вибачте, принцесо, я, здається, сказала щось непристойне?
Страховище старається бути ввiчливою, поважною, але принцеса посмiхається й сама (сама!) бере пляшку й наливає собi й Трудi повнi келихи.
– За генеральний жiночий страйк, Трудо!
– Правда?!
Труда схоплюється на ноги i, хитнувшись, у бурному захватi обнiмає Елiзу, що так само загадково посмiхається, вiдводячи руку з келихом набiк, щоб Труда не розхлюпала. Потiм страховище хапає свiй келих i одним духом випиває до дна.
Ах, яка вона рада, що вона помилилася у принцесi! Вона ж була певна, що Елiза – висхла, набундючена величнiсть, для якої, крiм коронки, нiчого на свiтi немає.
– За вас, Елiзо! За вас тепер! Добре?!
Зеленi очi починають виразнiше блищати. По тiлу ходить легке веселе тепло, заповнюючи холодну, тоскну порожнечу. Свiт стає повнiший, ближчий; солодка туга дзвенить, як зачеплена струна; мила Труда така втiшна, бiдна, славна.
От Труда сiдає з нею поруч у фотель, пiдiбгавши одну ногу в панчосi пiд себе, вона обома руками обнiмає руку Елiзи i, комiчно заплiтаючись язиком, смiшно сердячись на себе за це, жагуче обурено скаржиться на батька, брата, на чоловiка Фрiди, на свого нареченого – “феноменальну зануду”. Це – вороги, деспоти, кати Мужчини – вiковiчнi вороги жiнок. Їм треба оповiстити безпощадну вiйну це єдиний рятунок.
А потiм тут же згадує iпро якогось “чорно-срiбного лицаря” й говорить такi речi, вiд яких починають горiти вуха принцеси. Тут же згадує Макса, брата бiдного доктора Рудольфа. Елiза нiколи не бачила Макса? I слава боговi, а то б вона оце не сидiла так спокiйно. Ах, що там говорити: всi цi коронки, грошi, графство, влада, слава, все це – дурницi. Нема нiчого кращого, вищого й святiшого в життi, як кохання. Правда?
– Не знаю, Трудо. Може.
– Як не знаєте?! Невже ви нiкого досi не любили?!
Елiза з посмiшкою крутить головою. Труда вiдкидається назад, щоб краще бачити це чудо.
– I нiколи-нiколи нi один мужчина не торкався до вас?! I ви не знаєте, що таке поцiлунок?!
Принцеса Елiза з усмiхом так само крутить головою.
– Ах, бiдненька ж ви моя!
Принцеса Елiза раптом смiється, хапає недопитий келих i високо пiдiймає.
– За кохання, Трудо!
Труда, хапаючись, наливає й вихиляє вино в рот.
– Елiзо! Ви – справжня королева! Знаєте ви це? Але стоп! Елiзо! Слухайте: вчинiть iще одне злочинство. Хочете? Закиньте к бiсу на сьогоднi вашi королiвськi чесноти й поможiть менi: поможiть утекти на побачення до мого чорно-срiбного лицаря. Ану! Скажiть, щоб вам подали авто, i пiдвезiть мене. Добре? Ви ж не повиннi знати, що мене арештовано.
Елiза щось думає. Раптом рiшуче киває головою й згоджується. Труда в захватi кидається одягати свої бiлi черевички, ловлячи їх смуглявими руками, а Елiза йде до себе.
Зловивши черевички, Труда бiжить до столика, хапає папiр i розгонисте пише.
“Мамо! Батько назвав мене кокоткою. Але я нею ще не була. Тепер зроблюсь. Батько хотiв продати мене на все життя, як Фрiду, i називав це шлюбом. Так краще я сама себе продам на вигiднiших умовах, хоч це й не буде зватися шлюбом. Я не хочу так дорого платити за таку нiсенiтницю, як назва. Прощай, мамо, я бiльше не вернусь у тюрму, яку батько зве “родиною”. Колись твоя дочка Труда, а тепер кокотка”.
Сперши папiрець на порожню пляшку з-пiд вина, Труда починає телефонувати.
– Гальо! Чекаєте? Слухайте, Душнере. менi категорично заборонено виїжджати з дому. Через те чекайте на мене через двадцять хвилин на нашому звичайному мiсцi. Бувайте, спiшу.
Покоївка бiля ворiт здивовано дивиться, як виїжджає авто з принцесою Елiзою й графiвною Трудою. Вона швидко веде за ними собачку й поспiшає до рогу. А там газетник уважно проводжає очима екiпаж, в якому нiчого особливого немає, крiм двох жiночих постатей. I до того це видовище його вра жає, що вiн забуває продавати газету й спiшить назустрiч покоївцi з собачкою.
– Невже вона?!
– Вона.
– Напевно?!
– Абсолютно.
Газетник люто засуває в торбу число газети.
– Значить, i пронюхали! Знiмайте всiх. Швидко!
Газетник i покоївка розходяться, а звичайнiсiньке авто з двома звичайними жiночими постатями летить вулицями Берлiна до призначеного мiсця. Через двадцять хвилин недалеко вiд призначеного мiсця авто зупиняється, постать у бiлому виходить i йде пiшки, а авто з чорною постаттю несеться далi.
Воно завертає то влiво, то вправо, вилiтає на нову алею й тече по новому передмiстi.
В небi вже давно погасла густо-червона хмара, розтавши в густiй синявi. Мiсто й небо засвiтили свої лiхтарi.
Авто пiдкочує до темно сiрого великого будинку нудно урядового типу. Принцеса Елiза помалу поважно сходить iз екiпажа i, рiвно, велично тримаючи голову, прямує до ганку.
Портьє спочатку пробує сперечались-такої пiзньої години нiяких одвiдин у лiкарнi не дозволяється, але, прочитавши мовчки простягнуту йому вiзитову картку, низько схиляється й бiжить у дсжурний кабiнет. Звiдти через хвилину вибiгає кругленький чорненький, як кузочка, добродiй, пiдкочується до принцеси i, силкуючись зiгнути своє туге кругле тiло, вiддає себе до розпорядку її свiтлостi. Чим вiн може служити високiй гостi?
Високiй гостi треба побачитися з одним хорим, сьогоднi привезеним до лiкарнi, доктором Штором. Вона розумiє, що час невизначений, але вона просить зробити для неї виїмок.
Чорненька кузочка винувато чухає товстенькою лапкою за синюватим вухом. Рiч у тому, що, крiм усього, з цим хорим трудно бачитись: вiн у такому станi, що… що навряд чи може говорити.
– А що з ним, пане докторе?
З ним такий гострий припадок хороби, що були змушенi одягти на нього сорочку й прив’язати до лiжка. Так, так, це сумно, але це звичайна рiч у таких хорих. Правда, такого способу вживається рiдко, але в даному разi конечнiсть виникла з того, що хорий – людина надзвичайної, неймовiрної фiзичної сили. А крiм того, вiн хотiв утекти. Еге ж, утекти! Викрутив пригвинчений до пiдлоги стiлець, пiдставив пiд вiкно й почав руками виламувати грати. Нехай її свiтлiсть уявлять собi з цього, що то за сила в цiєї людини! I вже вивернув одну гратину з стiни, а другу погнув, як воскову свiчку. Але, коли сторожа схотiла його зсадити з вiкна й покласти на лiжко, на нього напала така лють, що п’ятеро чоловiк на превелику силу змогли з ним справитись. Вiн жбурляв здоровенними сторожами, як хлопчиками, одному звихнув руку, другому розбив щелепи вдаром кулака. Довелося накинути на нього сорочку й прив’язати до лiжка. Але припадок, треба думати, хутко мине, i тодi його вiдв’яжуть.
Висока гостя слухає мовчки, високо й холодно тримаючи голову. Так, це трохи неприємно, звичайно. Але вона, проте, просить пана доктора дати їй змогу побачитися з хорим. Можливо, що це побачення подiє на нього втихомирливо.
Чорненька кузочка не смiє вiдмовити й веде її свiтлiсть нагору. Перед дверима кiмнати хорого гостя просить лишити її на самотi з пацiєнтом, дякує пановi докторовi й велично, повiльно входить у розчиненi перед нею дверi.
В кiмнатi притушене свiтло, що сiється з стелi. Просто проти дверей – вiкно з погнутими гратами, праворуч – лiжко, на якому непорушне й незграбно лежить великий бiлий замоток.
Принцеса Елiза рiвно, помалу пiдходить до лiжка. З подушки на неї здивовано, неймовiрно дивляться одвертi невиннi очi. Через усе чоло до виска йде червона кривава смега; волосся поплутаними пасмами закинене чужою рукою назад.
– Добривечiр, пане докторе!
Так, це дiйсно вона, принцеса. От спокiйно сiдає на стiлець, злеiка перехиляється й пильно вдивляється в нього. З-пiд прозорого чорного капелюша збiгають за вуха червонi крила волосся.
Доктор Рудольф хоче пiдвестись, але полотнянi широкi спо вивачi з м’якою непорушною твердiстю тримають його тiло Вiн тiльки повертає голову набiк i несподiвано посмiхається
– Приїхали перевiрити, чи мiцно тримають^” Як бачите, мiцнiше, здається, не можна.
Князiвна Елiза якийсь мент чудно мовчить, а коли починає говорити, голос їй неприємно похрипує:
– Я приїхала востаннє спробувати помогти вам.
I прокашлюється.
– Так? Дуже дякую. Але я занадто вже почуваю вашу помiч. Бiльш не потребую.
Принцеса не сердиться, не мружить очей, а тiльки чудно весь час водить ними по його лицi, ще раз спиняючись на кривавiй смузi. I знову голос її звучить хрипко, тихо, рiвно.
– Я вiрю, що ви вмiєте тримати своє слово…
Доктор Рудольф знову посмiхається.
– …Дайте менi слово, що ви вiдмовляєтесь од своєї Машини, i ви зараз же будете вiльнi.
Доктор Рудольф раптом робить усiм тiлом рух, бажаючи схопитись, але тiльки пiдкидає головою догори й знову падає нею в подушку.
– Та як у вас вистачає духу робити менi таку пропозицiю?! Як ви смiєте пiсля всього?! Iдiть собi гетьi Iдiть звiдси!! Чуєте!
Принцеса Елiза не рушиться й так само тихо, чудно не вiдриває вiд нього очей.
– Я смiю це робити, бо не хочу, щоб ви мучились.
– О, дякую за ласку, ваша свiтлосте, дякую дуже!
– Пане докторе, ви бачите, що ваш опiр не може врятувати нi вас, нi Машину. Для чого ж завдавати собi таке тяжке страждання?
– Це я собi його завдаю!! Я!!
– Ви, пане докторе Одне ваше слово – i ви будете вiльнi Ви будете жити, працювати, ви..
– Ваша свiтлосте! Ви, здається, переконались, що мене тут тримають добре. Для чого ж зайвi розмови! Щоб цiлком заспокоїти вас, я сам вам скажу, що я звiдси вже нiколи не вийду. Я або збожеволiю, або мене замучать i вб’ють За це я вам ручусь Отже, ви можете бути цiлком задоволенi за все, що я вам зробив злого и образливого, менi одплачено як слiд Ваша й вашої коронки честь очищена. Чого ж вам iще треба?!
Принцеса Елiза, випроставшись, одкинувши голову, заплющує очi й сидить так, неначе вiдразу заснувши. Тiльки чорний шовк на грудях опуклими хвилями то пiдводиться, то спадає.
– Значить, ви не згоджуєтесь одмовитись? – раптом ледве чутно пошепки чується з її уст. А очi так само заплющенi.
– Нi, принцесо. Вiд душi не вiдмовляються. А життя моє можете брати самi.
Принцеса Елiза трудно розплющує очi й помалу пiдводиться.
– В такому разi… прощайте, лане докторе.
– Прощайте, принцесо.
Чоло червоно смiється кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очi, одвертi, голi, сталево дивляться вгору.
Князiвна Елiза раптом озирається на дверi, потiм швидко ступає до лiжка, нахиляється!просто до широко розкритих очей, бере в обидвi руки скудовчену голову й припадає довгим, п’ючим поцiлунком до уст. Одiрвавшись, мовчки повертається й прудко виходить iз кiмнати.
Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумiлим зляканим щастям, пiдвiвши голову, дивиться їй услiд.
Залишити відповідь