Золотисто-кучерявий, розпарений духотою, з дитячо-червоними устами стоїть Фрiц пiд дверима червоного салону. У високому, врочисто-строгому коридорi затишно, тихо й темнувато вiд позатягуваних зеленими густими шторами вiкон.
За дверима чути тиху балачку. Один голос низько-контральтовий, спокiйно-владний; звуки ного викликають уяву гордої, нiжно-бiлої шиї, вiд погляду на яку стає солодко-тужно. Другий – непокiйний, влазливий, притишений. Чого такий притишений? Чого так притьмом треба було бачити князiвну.
Фрiц тихенько надушує на дверi. Заранi й постiйно наготованi до цього, вони безшумно трошки вiдчиняються. У щiлину видно жiночу, круглу, поштиво зiгнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею непорушну, рiвно застиглу червону пляму волосся.
– …ваша свiтлосте… дуже треба… загроза… бу-бу-бу… пан президент… ваша свiтлосте…
Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, i з за неї металiчним контральто виразно чути:
– А це конче потрiбно?
– Шув-шув-шув… пан президент… ваша свiтлосте… Союз Схiдних Держав…
– Нарада має бути в Лондонi?
Потилиця швиденько киває й знову таємничо бубонить, шелестить, воркоче, схиляється то праворуч, то лiворуч.
– Значить, ви певнi, що дiйде таки до вiйни?
Потилиця рiшуче киває й жде. Чорт би її взяв, закриває все лице князiвни. Вмить червоне волосся пiдводиться догори, з за потилицi сходить, як iз-за скелi мiсяць, рiвно-бiле, строге, з великими зеленими очима лице. Але потилиця моментально схоплюється й знову закриває його собою.
– В такому разi, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але пiд умовою, що про цей вiзит абсолютно нiхто, крiм нас трьох, не буде знати.
Спина графа робить рух.
– Стривайте, пане графе. Вiзит, пiдкреслюю, має бути цiл-кон конфiденцiальний. Я не хочу, щоб пан Мертенс через нього рискував своїм, моїм i багатьох людей життям. Доля лондонської бiржi повинна бути для нас осторогою. Навiть у цьо-му домi нi одна душа не повинна знати про цей вiзит. Отже, коли можете й обiцяєте так зробити, я згоджуюсь: завтра о дев’ятiй годинi вечора.
Граф Адольф низько вклоняється: i може, i обiцяє так зробити.
Фрiц тихесенько причиняє дверi й навшпиньках швидко вiдходить од дверей.
“Завтра о дев’ятiй вечора! Завтра о дев’ятiй вечора! Завтра о дев’ятiй вечора!”
Рожево-золотистий Фрiц спирається об стiну – в нього чудно пом’якли ноги й пiд грудьми стало тiсно-млосно.
– Фрiце! Що з вами?! Вам погано?
Фрiц швидко розплющує очi: вся в бiлому з голови до нiг, наче в пiнi, стоїть перед ним графiвна Труда. Перламутрово-смуглява, мiцна, туга шия рiзко-темно вирiзняється на тлi мережаної пiни. Очi з-пiд крисiв бiлого капелюха здаються величезними, переляканими.
Посiрiле лице Фрiца спалахує вогнем.
– Нi, нiчого. Я так… Душно дуже. Я прошу вибачить. Вiн уклоняється й швидко сходить униз, чуючи на своїй спинi здивований погляд темно бронзових пiд бiлим капелюхом очей.
“Завтра о дев’ятiй вечора! Завтра о дев’ятiй вечора!” В себе в кiмнатцi Фрiц сiдає на лiжко й долонею витирає пiт iз лиця Завтра о дев’ятiй вечора цей будинок, ця Труда, старий граф, поважний Штор, а головне вона, ота моторошно-прекрасна, велично-недосяжна iстота, i вiн сам iз оцими пiтними руками, з оцими ослабленими колiнами – всi завтра о дев’ятiй годинi вечора…
Фрiц схоплюється й iз жахом стає посеред кiмнати. У вiкно, що врiвень iз землею, крiзь тюлеву завiсочку видно залите передвечiрнiм сонцем асфальтове подвiр’я, а в куточку в холодку длубається улюблениця-квочка з курчатами, тими самими пухнатими грудочками, якi принцеса так милувала, якi хижо-сласно брала в рот. Невже це може дiйсно статись?! I та червона голова, може, так само, як у Лондонi, кудись полетить, одiрвана страшною силою вiд тулуба, i влетить кому-небудь у кiмнату.
Фрiц поспiшно замикає дверi, дивиться па вiкно й навшпиньках пiдходить до комода. В долiшнiй шухлядi пiд чистою бiлизною лежить маленька металiчна коробочка. Коли вiн брав її вiд Тiле, вона хвилювала, вiд неї було гордо й завзято в грудях, в нiй була хмарна, велична поезiя. Але вона не була дiйснiстю. Тепер же це є реальна, металiчна плескувата коробочка з нарiзом на шийцi. Коли навертiти на шийку круглу головку, що лежить окремо, i коли з силою кинути цю коробочку об землю пiд двадцятиповерховим будинком, то через мент од будинку будуть тiльки руїни. I тепер – це в страшна, огидна, нестерпно огидна, до млостi, до корчiв огидна рiч!
Фрiц засуває шухлядку й вражено озирається- невже вiн зараз буде телефонувати до Тiле?! Невже це все справдi, в дiйсностi має бути?!
I з жахом, слiдкуючи за собою, вiн помалу пiдходить до телефону, бере в руки апарат, надушує гудзика звичайних цифр i слухає. Знайомий голос:
– Гальо!
Хтось чужий, стороннiй за Фрiца тихо говорить:
– Завтра о дев’ятiй вечора “дядько Самуїл” має бути в “красунi”.
Мовчання, ошелешенiсть. I вмить, як пiдстiбнутий, голос уражений, жадний, хапливий Напевне? Факт? Перевiрено? Нi, телефоном нi слова. Негайно приїхати!
Фрiц помалу кладе рурку и вiдходить од телефону. Так, тепер уже все буде.
Вiн довго в задумi стоїть посеред кiмнати, похиливши золотисту кучеряву голову. Вiтрець злегка гойдає завiску, таку собi просту, звичайну завiску з попротираними вiд прання дiрочками. За вiкном дiловито, заклопотано-любовно квокче квочка, часом вона нахиляє дзьоб до землi, кумедно воркоче – i до неї тодi скочуються жовтявi, з темними й срiбними плямочками на крильцях грудочки. Такi простi, невиннi, буденнi грудочки! Шофер Герман iз украденою в старого графа сигарою в зубах, лiниво помахуючи блискучим ключем i мружачись на сонце, iде до гаража – графiвна Труда знов їде кудись на всю нiч.
Так, ясно, просто, звичайно, буденно.
Фрiц раптово скидує головою й починає швидко шукати очима по хатi здається, вiн щось забуває, щось важне. Ах, так: переодягтись
У Тiле, розумiється, буде Макс Штор. Господи! Це ж i старий Штор, i велична, хороша панi Штор, вона ж також.. А що ж Макс? Невже вiн зможе?! I Фрiц раптом чує, як вiн увесь заливається вогнем сорому. Так, Макс Штор зможе, бо вiн дiйсний iнаракiст i герой.
Золотисто кучерява голова стрiпується, брови суворо, зацiп лено похмурюються, хлопчачi уста стискаються, i Фрiц рiшуче, твердо виходить iз тихої кiмнати.
Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвiл вийти з дому, вiн бачить в саду бiля оранжереї принцесу, графиню, графа Адольфа й панi Штор Вони стоять серед алеї i, поглядаючи на вiкна лабораторiї, тихо розмовляють iз виразом лю дей, що балакають про тяжкохорого. Iз чорної струнко-велич ної постатi червоним полум’ям стримить угору невеличка голiвка.
***
Сад гарячим запашним диханням стрiчає доктора Рудольфа. Здоров, здоров, любий, тихий, кудлатий шепотуне!
Весело й нерiвно трiщить пiсок пiд ногами доктора Рудольфа. Лице, шия, груди пашать сонцем; мокрi пасма волосся темнiють над очима, в зубах покручується листок, у руцi похльоскує прутик.
Панi Штор робить усiм знак очима й замовкає. Всi вдають, що розмовляють про щось байдуже, i, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа. А прутик собi потьохкує, листик покручується, розпатлана голова весело то схиляється на лiвий бiк i нiби пiрнає, то випростовується. Пiрнає й випростовується.
– Щось, мамуню, може, їсти менi знов принесла? Га? Тут її свiтлiсть принцеса, тут графиня, граф Адольф, а вiн обнiмає мамуню за плечi, гладить гарячою рукою по щоцi й смiється своїм чудним смiхом, лукавим, незвичним, моторошно-щасливим. На принцесу, на графиню з сином дивиться собi одвертим, смiхотливим поглядом i вiтається вiльно, майже недбало. I нi тiнi звичайної соромливостi, стриманостi, мовчазНОстi!
Панi Штор струшує з плечей його порох i налиплу траву, а очi скоса, серйозно-допитливо обводять розпалене, нацiловане сонцем лице.
– Я сьогоднi чудесно пройшовся, панове! I, знаєте, зробив масу цiкавих вiдкриттiв. Наприклад щастя – така надзвичайно рiдка, ненормальна рiч у людей, що того, кому вона попа дається, вважають за ненормального. Правда? Га?
I доктор Рудольф по черзi обводить усiх лукавими, смiхотливими очима.
– Правда, мамуню? Щастя – то ненормальнiсть, оп’янiння або божевiлля. Як ти думаєш? I я тiльки сьогоднi, мої панове, зрозумiв як слiд, через що люди п’ють, вони хоч трошки хо чуть наблизити себе до щастя Але на щастя п’яного дивляться з посмiшкою, бо знають, що його “ненормальнiсть” мине, але на щастя “божевiльного” – серйозно, з острахом, iз жалем, з нiяковим усмiхом От, наприклад, як ви всi на мене. Правда?
I доктор Рудольф раптом весело, радiсно, закотисто смiється, дивиться знову по черзi всiм у знiяковiлi обличчя, знову обнiмає матiр.
– А дозвольте спитати, Рудi, – м’яко, обережно посмiхається граф Адольф, – яка причина вашого щастям Рудi iскргсто пильно дивиться в лице графовi Адольфовi.
– Секрет. Не можу сказати. Тепер не можу. Потiм, може, скажу Навiть напевне, неодмiнно скажу. Розумiється, скажу. I тодi и ви будете щасливi. I ви будете “божевiльнi”, “п’янi”, “ненормальнi” Правда, правда! Запевняю вас! I всi люди! А тодi що вийде? Коли всi стануть “ненормальними”, то ясно, що ця “ненормальнiсть” стане “нормальнiстю”. От яка рiч виходить, мої панове!
I очi не то з насмiшкою, не то iз щирим захватом знову всiх по черзi обводять I знову на крихiтний, непомiтний мент трошки довше затримуються в пильних, похмурених, зелених очах пiд червоним палаючим волоссям.
– О, це було б, розумiється, чудесно, коли б усi люди стали щасливi, – перебiльшено зiтхає маленька графиня, – але нам усе ж таки хотiлось би знати, Рудi, про ваше щастя. Ми дуже радiємо, що ви… такий веселий, милий, але…
– Але чого ви божевiльний? Правда?
Рудi вiдверто, ясно смiється, а графиня робить жест протесту, хоче щось сказати, але доктор Рудольф раптом сильно вiдкидає вбiк прутика.
– Ех, нехай буде! Я хотiв iще кiлька днiв почекати. Та треба ж нарештi заспокоїти мамуню. Добре, я готов роз’яснити вам причину мого щастя. Прошу, панове, до моєї лабораторiї. Прошу! Тiльки я хотiв би, коли так, щоб i мiй батько та його свiтлiсть, граф Елленберг, були при цьому. Люди, якi дали менi життя й змогу досягти щастя, першi мають право на звiдомлепiсть од мене.
– Ми зателефонуємо їм iз лабораторiї, Рудi.
– Ага, правда! Розумiється!
Доктор Рудi раптом пiдводить голову до неба, дивиться на вiкна робiтнi.
– Сонце ще є? Чудесно.
В лабораторiї повно червоного сонця, нагрiтого духу саду, дзижчання бджiл та ос, що в’ються круг квiток, порозставлюваних на пiдлокiтнику, на столах, стiльцях, полицях. Лабораторiя, пасiка чи оранжерея?
Доктор Рудольф зносить стiльцi з усiх куткiв, пiдсуває фотель принцесi, часто поглядає в куток за пальми, кудовчить волосся, про себе лукаво посмiхається.
Граф Елленберг i Ганс Штор приходять разом: один – жовтий, великий, костистий, iз широчезною, згорбленою спиною, повiльiiии i суворо насмiшкуватий, другий – рiвний, чорний, строго поважний. Граф сiдає поруч iз князiвною, а Штор стає поруч iз стiльцем панi Штор – сiсти вiн нiзащо не хоче: це нарушения Вiчного Порядку – слуга в присутностi хазяїна повинен стояти.
Доктор Рудольф обома руками завзято зачiсує волосся назад, обводить аудиторiю мокро блискаючими очима, посмiхається так, як людина, що має ошелешити своїх ближнiх, i раптом рiшуче стрiпує всiєю головою.
– Панове! Я, власне, сам почуваю, що я – як п’яний. I тому ви, ради бога, не дивуйтеся на мене. Я зараз вам усе скажу й покажу. Але ви… Ну, та що там багато казати!
I, круто повернувшись, доктор Рудольф швидко шкандибає в куток за пальми.
Принцеса Елiза сидить рiвно, строго зiбравши брови. Старий граф нахиливши голову, дивиться в пiдлогу. Панi Штор iз надiєю и тривогою пильно слiдкує за кожним рухом сина мовчазними великими очима. I нiхто не дивиться нiкому в очi, нiхто не говорить нi слова.
Рудi виходить iз за пальми з чорною чудною скринькою в руках, подiбною чи до фотографiчного великого апарата, чи до писальної машинки, закритої накривкою. Збоку в скриньки корба, як у млинка до кави, спереду виступає невеличкий комин iз круглим склом на кiнцi, дiйсно, нiби фотографiчний апарат для фотографування неба.
Доктор Рудольф обережно ставить скриньку на стiл, дбай ливо поправляє її, оглядає з усiх бокiв, злегка крутить за кор бу, здмухуь порох iз скла.
– На скло треба буде накривку, – бурмотить вiн для себе. I, випроставшись, ясно загоряється очима, кутиками уст, кiнчиками рiвних бiлих зубiв.
– Панове! Це – Сонячна машина. Для вас це слово нiчого не каже? Розумiю. Розумiю. Охоче розумiю. Ну, так дозвольте вам сказати, мої панове, що Сонячна машина є такий апарат, який усуває зайвих посередникiв мiж людиною й сонцем у її годуваннi.
Шестеро пар очей дивляться не клiпаючи, не мiняючи виразу – значить, не розумiють.
– Не зовсiм ясно? Розумiю, розумiю! Цебто iншими словами, панове, Сонячна машина дає змогу людинi годуватись са мою рослиною – травою, листям, сiном, соломою. I не якоюсь спецiальною, не думайте, ради бога, а простою, звичайною травою, якою живляться конi, корови. Навiть бiльше, навiть бiльше: Сонячна машина всяку рослину, навiть сосновi глицi, кропиву, бур’ян, колючки – все робить цiлком придатним до вжитку людини.
В очах уже рух: увага, здивування, недовiр’я, нерозумiння. Князiвна Елiза перехиляється вперед.
– Ви розумiєте, панове, що можна сп’янiти, добившися цього? Га? Розумiєте? Мамо, ти розумiєш тепер, що менi зовсiм не потрiбно було їсти трупи свиней, телят, курей i т. iн., якi ти менi присилала? Розумiєш, що моє божевiлля не таке вже страшне? Га? Що?
Принцеса Елiза широкими, немов зляканими очима дивиться на чорну скриньку. Граф Адольф м’яко простягає до Рудольфа руку.
– Вибачте, Рудольфе, може б, ви роз’яснили нам докладнiше…
– Ах, розумiється! Простiть, будь ласка. Звичайно, я це зараз же… Я розумiю, ви не можете так повiрити. Ха-ха-ха! Це не така вже звичайна рiч, щоб повiрити на слово. Тiльки я ж кажу, я нiби трошки п’яний. Але, розумiється, я зараз вам усе чисто, як слiд, детально. Ви не бiйтесь, ваша свiтлосте, мої бджоли не кусаються Ви тiльки не махайте на них руками – i нi одна не зачепить… Так от, дорогi мої панове… Iдея дуже проста. I не нова. Спроби робили вже давно рiзнi вченi. Словом, нi на яку новину самої iдеї абсолютно не претендую. Анi крихiтки. Iдея ж така: як увiльнити людину вiд залежностi вiд її їжi, як звести боротьбу за фiзичне iснування до найменшого мiнiмуму. Як? Мiй хiд думок такий: джерело всякого життя на землi – сонце. Значить, сонце – це їжа людини. Але мiж людиною й сонцем є кiлька посередникiв: рослина й тварина. Чи не можна увiльнитися хоч вiд одного? Чи не можна приймати сонячну енергiю без них, так, як приймають вони самi, рослини й тварини? На цю iдею я витратив вiсiм рокiв. I нiчого не добився. Нiчогiсiнько! Наша наука ще не має способiв уводити сонячну енергiю в чистiй формi просто до людського органiзму як годувальний матерiал. Посередники ще потрiбнi. Я певен, о, я цiлком певен, що через кiлька рокiв цей незграбний апарат буде здаватися смiшним, зайвим, що ми навiть рослин не будемо потребувати й будемо годуватися безпосередньо сонячною енергiєю. Але поки що цей апарат е вое ж таки необхiдний. I менi хочеться думати, навiть корисний Навiть трошечки корисний!
Доктор Рудольф iз трiумфуючою скромнiстю кладе руку на чорний, досить, справдi, незграбний апарат.
Сонце косими промiннями якраз над головою принцеси натискає на протилежну стiну – i стiна вiд натуги стримати смiх червонiє. Бджоли скупчене, буркотливе дзижчать у квiтках, висячи на них, як акробати. Зеленi похмурi очi невiдривно, вишукуючи, чекаючи, влипли в запалене, блискаюче потом i щастям обличчя.
– Цей апарат, дорогi мої панове, є визволення людини вiд теперiшнiх способiв годування! Людина перестає бути м’ясоїдною твариною. Кiнець! М’ясо як посередник мiж сонцем i нами тепер непотрiбне. Тiльки рослина! Ви ждете, розумiється, доказiв, пояснення? Маєте рацiю, маєте. Легко сказати – рослина. Ану, спробуйте їсти траву без цього апарата! Отже, я вам зараз коротенько, але ясно, викладу всю iдею мого винаходу.
Але п’янi люди тратять чуття розмiру й часу. I не коротко. 1 не ясно, перестрибуючи, забiгаючи вперед, вертаючись, забу ваючи головнiше, доктор Рудольф викладає iдею вiдкриття.
Вiн бився над цiєю iдеєю десять рокiв, проробивши сотнi рiзних експериментiв. I коли вже готов був впасти в одчай, сама природа прийшла йому на помiч. Грiзна й милостива природа. Вона струсонула землю, вона дала масу горя людям. але тут же й подарувала їм величезне щастя. Вона дала гелiонiт. Що таке гелiонiт? Хе, це – саме той посередник, який замiнить людинi тварину. Це – новий, одкритий ним, доктором Рудольфом, пiсля землетрусу мiнерал, названий ним гелiонiтом. Вiн має здатнiсть скупчувати й переробляти сонячну енергiю. Промiнь сонця, проведений крiзь гелiонiт, уведений до тканини рослини, змiшаний iз енергiєю людини, перетворю ється в цiлком придатну до вжитку людського органiзму со нячну енергiю.
Доктор Рудольф швиденько бiжить за пальми й зараз же вибiгає звiдти з тарiлкою в руцi. На нiй лежить довгаста зелена маса.
– Сонячний хлiб!
I доктор Рудольф iз трiумфом простягає наперед тарiлку. Шиї витягаються, очi неймовiрно, з острахом, iз цiкавiстю розглядають зелену масу, що переливається червоняво-фiалковими хвилями з золотистим одблиском, наче крильця iспанської мушки.
– Я годуюсь ним вiсiм днiв. Я абсолютно не їв за цi днi. Нi рiсочки! Але я почуваю себе так надзвичайно бадьоро, таку почуваю силу, що, здається, можу дерева з корiннями виривати.
Зеленi очi широко дивляться то на “хлiб”, то на сяйне, зчервонiле, мокре вiд поту лице з навислими на чоло мокрими пасмами. I вони вже не хмурi, вони непевнi, вони готови повiрити и зрадiти.
– Це… неймовiрно! Це щось…
– Правда, ваша свiтлосте? Це щось фантастичне! Правда? Але – це факт, це – реальнiсть. Оця зелена маса с сконцентрована сонячна енергiя. Це – оте червоне, слiпуче, палаюче сонце так су мир но й тихо лежить на тарiлцi.
Граф Адольф пiдводиться й м’якими кроками пiдкрадається до “хлiба”. Сiренькi очi в жовтих вiях пильно, недовiрливо обнюхують зелено-фiалкову масу.
Графиня злякано, схвильовало нахиляється до принцеси й щось їй шепоче. Але принцеса Елiза, не чуючи її, теж пiдводиться й пiдходить до тарiлки. Над бровами на чистому матовому чолi зворушливо виступили дрiбненькi крапочки поту. Доктор Рудольф простягає до неї тарiлку, i очi його знову зустрiчаються з зеленими, поширеними, готовими повiрити очима.
Сонячний хлiб таємно переливається фiалково-золотнстими блисками. Вiд нього йде чудний, солодкаво-нiжний аромат.
– Вiн пахне?
– О, чудово! Сонцем! Ви знаєте запах сонця? Вiн пахне сонцем Дозволите?
I доктор Рудольф обережно пiдводить руку з тарiлкою до лиця принцеси. Вона злегка схиляється й нюхає. Граф Адольф також просуває свiй м’який навислий нiс. Солодкаво-нiжний, тонкий, дивно-хвилюючий, радiсно-тужний дух випромiнюється вiд тарiлки.
– Правда! Сонцем пахне. Боже, як це дивно! I як надзвичайно.
Боже, як дивно й надзвичайно, що це говорить саме вона, шо говорить без сухої погорди, без мруження очей, що в лицi така тепла, така виразна, зворушлива дитячiсть.
– Але як же цей хлiб.. як же ви його… робите?
О, прекрасна: вона хотiла сказати “печете”?
Доктор Рудольф у захватi ставить тарiлку з хлiбом на стiл, хапає чорний апарат i починає демонструвати принцесi весь процес “печiння” сонячного хлiба. В лабораторiї вже бiльше нiкого нема – тiльки вiн, чорний апарат i принцеса. Правда, миготять часом якiсь знайомi, милi й байдужi тгнi, але реальне, живе, близьке-близьке є тiльки порожевiле, захоплене дитяче обличчя з новими, довiрливими, такими страшно-пильними очима, з такими по дитячому злегка розкритими устами.
Сонячний хлiб “печеться” дуже просто, зовсiм просто. Береться собi рослина, вкладається в апарат у саму середину. А всерединi, от принцеса може сама бачити, є валок iз зубцями. Гой валок iз зубцями має знадвору корбу. Коли за корбу крутити, то валок зубцями починає розтирати рослину. В той же час апарат наставляється так, щоб сонячнi променi падали просто на скло. Скло ж тут не звичайне, а з гелiонiтом. Гелiонiт має здатнiсть, як сказано, у надзвичайнiй мiрi скупчувати сонячну енергiю й певним способом переробляти її. Iз скла ця скупчена й перероблена енергiя попадає в апарат на рослину, вбирається нею й знову проходить певний процес.
Тут доктор Рудольф спиняється. Боже, як зворушливо-уважно, з яким самозабуттям розкрите все лице!
Але цей процес має одну дуже цiкаву рису. Надзвичайно цiкаву! Рослина, сонячна енергiя тiльки тодi можуть стати сонячним хлiбом, як вони увiйдуть у контакт з енергiєю тої людини, яка робить той хлiб Це вiдкриття прийшло докторовi Рудольфовi цiлком випадково Експеримент довго не давав нiяких позитивних результатiв. Доктор Рудольф уже впадав в одчай, у iнiв, у лють. Стоячи над розкритим апаратом, вiн майже всунув у нього голову, щоб краще придивлятися до маси. Вiд вертiння корби, вiд руху й сонця було страшенно душно, i з лиця доктора Рудольфа в апарат упало кiлька крапель поту. I, на диво, моментально маса в тих мiсцях набрала iншого кольору й запаху. Тодi доктор Рудольф умисно вже майже цiлком устромив голову в апарат так, щоб лице прийшлося над самим валком iз розтертою й налиплою на нього масою й щоб iз лиця падав на неї пiт. Коли вiн вийняв цим разом масу з апарата, вона стала отаким сонячним хлiбом, фiалково-золотистим, чого ранiш добитися було неможливо.
– Як це надзвичайно! Боже, як це… I ви вже вiсiм днiв тiльки цим хлiбом живете?
– Тiльки ним! I нiякого iншого не хочу, не можу хотiти. Менi гидко думати про м’ясо, мене нудить од одної уяви цiєї… отрути.
– А вiн на смак.. добрий?
– Я нiчого кращого в життi нiколи не їв. Смак його не можна описати. Я пишу книгу тепер про це своє вiдкриття. Вона вже майже готова. Але, коли я пробую описати смак цього хлiба, я не знаходжу нiяких аналогiчних почувань од людської їжi.
– Менi страшенно хочеться спробувати! Можна менi взяти шматочок?
I зеленi очi так благальне, так вiддано, так нiжно дивляться в голi, мокросяйнi, одвертi, сiрi очi. В лабораторiї нiкого нема, крiм цих очей. Ворушаться, гомонять, дивуються, скрикують, штовхають їх якiсь тiнi, вражено розглядають апарат, хлiб, схвильовано питають щось i дiстають навiть одповiдь, але живуть тiльки двi пари очей.
Спробувати? О господи, звичайно, можна спробувати, але тут. але тут доктор Рудольф боїться, може виявитися знов одна цiкава прикмета цього хлiба. Здається, той хлiб, який зроблений одною людиною, не може бути вжитий другою. Так йому здається на пiдставi певних мiркувань. В кожному разi, коли може бути вжитий, то тiльки органiчно спорiдненим органiзмом. Наприклад, мати, батько можуть уживати хлiб, зроблений сином, i навпаки.Але чужий органiзм, здається, нi. Так принаймнi кажуть деякi данi. Але спробувати, розумiється, можна I коли її свiтлiсть бажають…
Її свiтлiсть бажають. А головне, її свiтлiсть зовсiм не гидують, що цей хлiб зроблений iз потом його лиця.
Одначе доктор Рудольф знаходить серед тiней, що тут-таки товпляться круг його, дороге, миле обличчя, а радiсно, любовно цiлуючими його очима, мовчазними й кричущими гордiстю й безмiрною вдячнiстю йому, сонцевi, чорному апаратовi, цим усiм людям, що вiрять, що не бачать уже нiякої хоростi.
– Мамуню, хочеш також спробувати? А ти, тату? Не хочеш?
Навiть мiнiстерська постать утратила свою недоступнiсть, на бездоганно гарному жовто-смуглявому чолi виступив пiт, в очах i замiшання, i несмiла радiсть, i дивування.
Сонячний хлiб! Це ж нарушения порядку самої природи, це втручання в компетенцiю самого бога.
Але сумувати чи радiти з такого нахабства власного сина? Панi Штор не сумує й навiть не вагається. Вона просто й смiло, як добре вiдомий їй, нею самою зроблений пудинг, бере принесеною Рудi ложкою шматочок сонячного хлiба й кладе його в рот.
Принцеса Елiза другою ложкою обережно вiдщипує менший шматочок i, iз страхом та хвилюванням поглядаючи на нього, тихо пiдносить до уст. Четверо iнших пар очей перебiгають iз одної ложки на другу, з одних уст на другi й напружено чекають.
Сонце радiсно червоним металiчним полум’ям горить на розчинених шибках, трiумфує на металiчних частинах машин i приладдя Бджола раптом почала виразнiше, чутнiше густи, а квiтки застигли в чеканнi Малиново-червонi уста принцеси, на яких лишились зеленi крихти хлiба, несмiло, нерiшуче ворушаться, жують, очi широко розплющенi, ждуть, слухають у серединi себе й щодалi, то бiльше лякаються, не розумiють. Нарештi уста кривляться, голова заперечливо, неприємно труситься. Принцеса бiжить до вiкна й випльовує за нього зелену розжовану масу. Фе!
Але лице панi Штор стає щораз певнiше, яснiше, радiсно вражене, як у людини, перед якою щодалi, то бiльшi чудеса розгортаються.
– Господи, що за надзвичайний смак!
– Правда, мамуню? Правда? Ти дiйсно чуєш смак? Дiйсно?
– Я готова з’їсти цiлий центнер цього хлiба. Батьку, ти мусиш покуштувати! На, вiзьми.
Але Ганс Штор крутить головою. Не тепер. Вiн iще подумає Ще є час.
– Та ти ж тiльки подумай, вдумайся!. Ти тiльки спробуй! Це ж чудо! Ти розумiєш?! Вiн i думає, i вдумується, i все це, розумiється, гарно, але..
– Докторе! Як так, то я хочу сама для себе зробити сонячний хлiб! Можна? Ради бога! Що у вас є, трава, листя? Чи що треба? Я хочу зараз! Я хочу перевiрити на собi.
I зеленi, дитячi, палаючi нетерпiнням очi ревниво слiдкують, як рука панi Штор одколупує новий шматок червоняве золотистого хлiба й пiдносить до уст.
Доктор Рудольф з огiрченням i жалем дивиться за вiкно: сонце вже сiдає, червоно регочучи, за деревами саду. Його праця на сьогоднi скiнчена – запiзнились.
– Ах, як досадно! Але завтра, як тiльки воно зiйде, я неодмiнно хочу зробити собi хлiба. Добре?
– О принцесо!
Доктор Рудольф обома руками, здираючи шкуру з черепа, як скальп, всiєю душею зачiсує волосся на потилицю. Краще йому нiчого несила вiдповiсти. Краще за цей вечiр нiчого в свiтi не може бути нiде, нi в кого. Кращих, любiших, прекраснiших облич, як оцi, що тут, що так хвилюються, що так сяють, що так божественно, сонячно радiють, не може ж бути нiзащо, нiде, нiколи! Навiть старий граф, любий, дорогий, бiдний граф, вiчно суворо насмiшкуватий iз себе, з людей, iз свiту, навiть у нього на вилицях червонi схвильованi плями, навiть його старi намученi очi мокро блискають.
– Ну, добре. Рудi, а нерiдний батько не може, значить, їсти хлiб нерiдної дитини?
– Не може! Нiяк не може! Чужий же органiзм!
– Умгу! I, значить… Ага. Ну, так… Я розумiю.
Маленька графяня раптом швидко зиркає на старого графа i вона вже розумiє.
– Докторе! А пити хочеться? Треба?
– I хочеться, i треба.
– Нi, це так надзвичайно, фантастично, що я ще не можу вiрити. Це, дiйсно, чудо. Ах, як досадно, що сонце заходить! Ви не можете спинити його, вернути хоч на десять хвилин назад? Ви ж чудодiй. Зробiть це.
Доктор Рудольф обнiмає всю її палаючу червону голiвку сяйвом своїх очей i побожно-радiсно, в блаженному захватi й замiшаннi голубить. I голiвка так довiрливо, так по-iншому тепер повернена до нього, так тягнеться до його очей, так внутрiшньо вся соромливо-щасливо зливається з ним.
Граф Адольф раптом сильно струшує головою.
– Це – генiально! Нi, це таки генiально. Це матиме надзвичайнi наслiдки. Я просто не можу прийти до себе Але я вже передбачаю такi можливостi, що… Скажiть, дорогий Рудi, цей мiнерал… як ви його назвали?
– Гелiонiт.
– Чи цього гелiонiту багато можна знайти в природi? На це питання доктор Рудi не може вiдповiсти з точнiстю. Але вiн iз певнiстю може сказати, що тих запасiв його, якi вiн одкрив у горах на мiсцi землетрусу, вистачить на продукцiю апаратiв для всього населення Європи. Та тої кiлькостi, яку вiч привiз iз собою, може вистачити на всю Нiмеччину. Для одного скла треба крихiтну дозу гелiонiту. Його чулiсть i сила значно перевищують силу радiю.
– В такому разi. В такому разi свiт, мої панове, належить тепер Нiмеччинi! Рудi, ви – генiальна, ви – велика людина Нiмеччини!
Граф Адольф у невиданому нiколи в нього хвилюваннi простягає обидвi руки до доктора. Але велика людина б’є себе раптом рукою по чолi й з усiєї сили бiжить до столу. Вирвавши з нього шухляду, вiн гарячкове довбається в нiй i, нарештi, знайшовши, радiсно шкандибає назад. Руку вiн обережно тримає обiч себе, а в нiй держить щось, наче мишу за хвостик, тiльки блискуче, переливчасте. Вiн прямує просто на широкi, чекаючi, зеленi очi й простягує до них руку з блискучою мишею.
– Будь ласка: коронка Зiгфрiда!
I, сяючи голими, одвертими, спiваючими очима, подає її червонiй, зразу зблiдлiй, враженiй голiвцi.
– Боже! Коронка?! Звiдки вона у вас? Як ви знайшли її? Де?!
– Вона була весь час у мене.
I очi так само радiсно спiвають, голi, одвертi, наївнi очi.
– Як у вас?! Коли? Чого?!
– Я взяв її. Вона менi потрiбна була. Не вона, а брильянти. Я спочатку думав, що в скло мусить увiйти брильянт.
Одвертi, наївш, спiваючi очi раптом трохи змiшуються, вони бачать, як на обличчях умить з’являються зовсiм несподiванi тiнi жах, дивування, обурення, гнiв.
– Як?! Так це ви тодi взяли її?
– Я… Я прошу простити менi, але я думав… Вона цiлком цiла, я тiльки вжив один невеличкий камiнчик. Розумiється, це, може, негарно, що я… Але я де мiг купити брильянтiв. I я думав, коли я досягну своєї цiлi, то менi простять. Може, це злочинство, але. моя цiль…
Лице принцеси Елiзи всихає, твердiшає, овал стає костяний, очi звужуються, мружаться. Вона помалу повертається до старого графа й знизує плечима. В руцi її коронка Зiгфрiда, як миша, за хвiст пiднесена їй. Коронка Зiгфрiда!
В очах старого графа десь у спущених додолу колючих вiях просковзує ледве помiтний усмiх, а графиня боїться крикнути: значить, не Труда!!
Ганс Штор закам’янiло, оглушено, непорозумiло дивиться на сина прекрасними, мiнiстерськими очима. Йому була потрiбна коронка Зiгфрiда! Вiн через те вкрав коронку Зiгфрiда. Коронку Зiгфрiда!
Панi Штор обережно, тривожно й нiжно бере батька пiд руку, готова з усiєї сили спинити скажений вибух, який уже трiпотить у побiлiлих губах.
– Я дуже прошу простити менi, ваша свiтлосте. Але ви самi можете оцiнити, яка велика була моя цiль, i як можна за неї на всяку жертву, навiть своєю честю, пiти. Але я мав на увазi неодмiнно вернути вам коронку.
Граф Адольф швидко-швидко тре кiнчиками пальцiв чоло – вiн не може отямитись од цього несподiваного сюрпризу
– Стривайте, Рудi, як ви могли її взяти? Яким чином? Ви ж були тодi в горах Ви саме виїхали того дня
– Я вернувся по одну книжку Вона була в бiблiотецi. Я прийшов на терасу, в мене ж є ключi вiд тераси й бiблiотеки. Ну, побачив брильянти крiзь вiкно А менi їх тодi страшенно бракувало. Менi було трудно це зробити, але я мусив.
Ганс Штор шарпає свiй лiкоть iз рук панi Штор.
– Вiн мусив?!
Доктор Рудольф ясно дивиться в його бiк Розумiється, мусив. А то ж як же ж би вiн мiг узяти чужу рiч? Правда, один камiнчик вийнято, але тепер це не може мати нiякого значення, бо взагалi брильянти тепер утратять усяку вартiсть. Єдине хiба що, так сказати, з естетичного боку вони…
Принцеса Елiза зненацька рiзко повертається й пильно дивиться в лице доктора Рудольфа: нi крихти в ньому насмiшки, нi тiнi сорому, наївне здивування й благання. Бiльш нiчого.
– Ну, слава богу, що все ж таки знайшлася… – суворо, примирливо бубонить iззаду голос графа. – А цiль, справдi, така, що.. Тiльки чому було не звернутися до нас. Брильянтiв можна й не на коронцi знайти.
Доктор Рудольф охоче повертається до свого заступника. Вiн не мiг бiльше звертатися до пана графа. I вiн знав, що.. що це не так легко дати брильянтiв на непевний експеримент, на знищення. Так, вiн розумiє, що це велике злочинство, але.. вiн же мiг не вертати коронки, вiн же мiг її пiдкинути, i нiхто нiколи не знав би, що вiн її взяв. Значить, вiн не хотiв Покрасти. Хiба нi?
В сивi очi не то мушка, не то посмiшка заплуталась, i великий палець старанно протирає їх, нахиливши голову.
Граф Адольф скоса поглядає на принцесу, що уважно дивиться у вiкно. За вiкном на листях кудлатих каштанiв червоним золотом залягло вечiрнє сонце.
– Дiйсно, ваша свiтлосте, хоча вчинок доктора не можна виправдати, але, з другого боку, коли, дiйсно, так би мовити, вiн зроблений не з злочинною метою… А, крiм того, результат такий великий… Я прохаю вибачення, ваша свiтлосте, але ге нiальне вiдкриття доктора таке велике, таке, я дозволив би собi сказати, епохальне, що ради нього…
Принцеса Елiза вмить озирається, дивиться на притихло-здиаоване, невинне лице пана доктора – i смiшливий усмiх мимоволi теплить її уста. I в той же мент лице пана доктора спалахує такою радiстю, що кiстяний овал м’якшає, зашарюється й стає нiжно-дитячий, невинно-рожевий, як тiльки но знесене яйце.
Тодi граф Адольф смiливо випростовується.
– Рудi! На колiна! Дякуйте!
Рудi, питаюче, охоче дивиться в зеленi, знову непримружеш очi: падати на колiна, чи не можна?
Не можна. До нього просто-так простягається вузька, рiвно-бiла з рожевими нiгтями ручка. А на самому кiнчику нижньої губи – невеличка зелена цяточка сонячного хлiба.
Доктор Рудольф побожно цiлує ручку, i йому здається, що вiд неї так само солодко й нiжно йде тонкий аромат, як од сонячного хлiба.
Коронка Зiгфрiда поштиво, але з нiяковiстю швиденько загортається в чистий папiр i доручається пiд охорону графа Адольфа. Променiв сонця в лабораторiї вже нема, тiльки на шибках i на стiнах густо малиновий рум’янець. Бджоли важко, кошлато вилiтають у вiкна й зникають десь за каштанами.
Увага всiх знову жадною бджолою всмоктується в чорний, малоподiбний до квiтки апарат. Знову мiстичнiсть, казковiсть його хвилює, пiднiмає, мокрить блиском очi.
Граф Адольф iз дiловим обнюхуючим захватом розглядає Сонячну машину.
– Рудi, дозвольте менi, дорогий, задати вам одне питання: ви кому-небудь говорили вже про свiй винахiд?
Доктор Рудольф енергiйно, злякано крутить толовою. Боже борони!
– В такому разi, Рудi, я вас дуже прошу й дуже раджу нiкому не казати нi слова, поки я вам не скажу. Я зараз їду до пана президента Об’єднаного Банку з докладом про ваше велике вiдкриття Я не сумнiваюсь, що пан президент iз неменшим захватом оцiнить цей генiальний, епохальний факт, вiж ми всi. Ви, розумiється, зараз же дiстанете патент, а право на експлуатацiю винаходу…
Доктор Рудольф одмахується руками од графа Адольфа, як од бджоли: геть, геть iз усякими патентами!
Граф Адольф iз м’якою, нiжною суворiстю старшого брата спиняє легковажне вiдмахування.
– Рудi, ви – генiальний вчений, але в практичних справах ви – хлопчик, вибачте менi, i не маєте нiякого голосу. I тут ви вже дозвольте занятись менi цiєю стороною справи. Через тиждень ви матимете колосальне багатство й всесвiтню славу, а Нiмеччина – владу над усiм свiтом. Прошу, прошу, Рудi, нiяких заперечень! Я хочу виконати свiй обов’язок. Я ж пам’ятаю, Рудi, що ви врятували менi життя, i думаю, що ви дозволите менi виплатити свiй борг, трошки потурбувавшись вашими справами. Я прохав би також усiх вас, панове, нiкому нi одного слова поки що не казати про вiдкриття Рудi.
Рудi все ж таки не може так лишити милої, великодушної пропозицiї графа. Вiн дуже-дуже вдячний графовi, але вiн нiколи не мав на увазi робити свого винаходу монополiєю своєю, чи якого товариства, чи навiть Нiмеччини.
Граф Адольф нiжно обiймає його за руку вище лiктя.
– Вибачте, дорогий Рудi, я хотiв би, мiж iншим, нагадати вам, що колись ви мене називали не графом, а просто мо;м iменем, Адi. Я був би дуже радий, коли б ми вернулись до тих часiв. Добре? А потiм, любий Рудi, дозвольте вам сказати, що ви – iдеалiст. Це – нiтрошки не погано, о, навпаки! Але це эа наших часiв так непрактично, так ненормально, що вiд цього виходить тiльки сама шкода. Запевняю вас, Рудi, що тiльки шкода справi вийде, справi самого вашого вiдкриття, iдеї його, коли ви не станете на нормальний, практичний шлях. Ну, та про це ми ще будемо говорити. Я мушу зараз їхати з докладом. Завтра ми будемо говорити. Через тиждень. Рудi, ви будете, кажу вам, одним iз найбагатшик людей свiту. I найслаанiших. Тiльки це треба зорганiзувати. Розумiєте? Без цього нiчого не вийде. Але це я беру на себе. Ну, дозвольте, дорогий, ще раз подякувати вам i скласти моє найщирiше привiтання з великим, славним винаходом.
Граф Адольф спочатку мiцно тисне руку докторовi Рудольфовi, потiм не витримує, обнiмає його й цiлує. Панi Штор чує, як очам її стає солодко-гаряче, але вона боїться клiпнути ними, щоб не закапали сльози.
Принцеса теж простягає руку й раптом не вiдомо чого густо-густо червонiє. Вона також вiтає, дякує й завтра неодмiнно буде робити собi сонячний хлiб. А зеленi очi такi м’якi, сяйнi, такi вiдданi!
Коли всi виходять, а доктор Рудольф лишається тiльки з матiр’ю, вiн бурно обнiмає її, тулиться до неї улюбленим у дитинствi жестом, зариваючись чолом їй у шию на плечi, витирає поцiлунками їй сльози на щоках.
А коли й мати виходить, вiн цiлує незграбний чорний апарат i побожна притуляє уста до кiнчика тої ложки, яка торкалась уст ч-ервоної, такої сьогоднi зовсiм-зовсiм iншої голiвки.
Потiм ходить по!лабораторiї, пiдстрибуючи й провалюючись за кожним кроком в ямку, зачiсує волосся, не може винести тягаря щастя, не знає, як зменшити його. Тодi хапає рукопис i гарячкове починає писати, перекладаючи на нього зайву вагу сьогоднiшнього вечора.
Залишити відповідь