“Брильянтова” овальна зала слiпуче стрiляє рiзнофарбними колючими вогнями. Найпараднiша зала мертенсiвського палацу, найдорожчий витвiр сконцентрованої могутностi, оцiнений соцiалiстами на п’ять рокiв життя двадцяти мiльйонiв робiтникiв”. Цi життя двадцяти мiльйонiв горять, переливаються, бризкають, сгрiляють вогнями, – тисячi рiзнокольорових свiчок, засвiчених у храмi на велике свято.
Бо таки свято. Бо таки храм. Бо вибранцi людства, жерцi нової релiгiї, володарi й ключарi раю земного мають справляти врочистий молебень хвали й подяки боговi влади.
Овальний, довжелезний чорного дерева стiл одстрiлюється в стiни й стелю червоними, зелено-жовтими, молочно бiлими, трiпотливими стрiлами дорогоцiнного камiння, ритмiчно розмiщеного по всьому елiпсу. Рух променiв, переливи хвиль, танець фарб, безупинне тремтiння блиску. Це постiйний захват, екстаз,!внутрiшнiй, ледве стримуваний смiх вогнiв. Це безупинна рухлива еманацiя радостi, гордостi й могутностi.
Буденнi, людськi, зморшкуватi, пом’ятi роками, думками, людськими радощами й стражданнями обличчя тут не смiють бути буденнi; вони теж грають, рухаються, безупинно переливаються трiпотливими хвилями врочистих вогнiв зали. Навiть райхсканцлер, вiчно заклопотаний, вiчно хазяйновитий роботяга канцлер, iз своїм товстим, ультрабуденним, сiрим лицем, навiть вiн, хоче не хоче, трiпочеться, мiниться, грає лицем, лисиною, руками, гудзиками, брижами шовкового фрака.
Всi тридцять сiм членiв Високого Зiбрання, – члени Управи Об’єднаного Банку, члени уряду, члени депутацiї Свiтового Конгресу й особистi мiнiстри пана президента, – всi врочисто й мовчки стоять бiля своїх фотелiв, кожний на своєму мiсцi, кожний обхоплений тисячами поривчастих, голчастих стрiл дiамантiв, червоно-кривавих густих хвиль рубiнiв, спектрiв алмазiв. Вони терпляче ждуть.
Аж ось дверi помалу, щораз ширше та ширше розчиняються, порожньо чорнiють якийсь мент i, нарештi, в них з’являється присадкувата, плечиста, з iржавою головою та строго понурим важким лицем постать пана президента. Пан президент ступає розмiреним, повiльним кроком, рiвно, як священний сосуд, несучи голову. Вiн один з усiх весь у чорному, без нiякiсiнького бiлого чи кольорового шматочка. Тiльки чорне мереживне жабо облягає трикутник грудей дiамантовим блиском.
Тридцять сiм голiв помалу, врочисто, побожно схиляються. Президент Мертенс поважно й повiльно пiдходить до столу, теж мовчки й побожно схиляє голову и потiм сiдає. в свiй фотель. За ним усi тридцять сiм, не хапаючись i не дивлячись один на одного, займають свої мiсця.
Молебень розпочинається. Рвучко рипить бас президента й зараз же уступається сухому, хазяйновитому баритоновi райхсканцлера.
Монотонно-врочисто, глухою луною прокочуючись пiд на пiвкруглою, слiпучо блискаючою стелею, розходяться залою священнi й нуднуватi слова молебня, – цифри Присипляюче пошелестує папiр пiд товстими, обрубаними пальцями первосвященика-канцлера. Молитовно схиленi голови в тихiй задумi переливаються вогнями зали.
Пан президент сидить рiвно, строго й важно. М’ясистi губи ради свята злегка пофарбованi. В залi стоїть свiжий холодок, але на чолi пана президента, як ранiшня роса на пелюстках рудої троянди, срiблиться дрiбнорясний пiт. (Потiють, усе потiють пан президент! Усе душно їм).
Та не тiльки душно. Нудно, досадно, втомно пановi президентовi. Навiщо вся ця дурна комедiя? Знають же все до останнього пфенiга, повираховували ж дивiденд до тисячної частинки процента, я давен-давна по кишенях уже порозпозначували. Нi, паради треба.
Стрiлистий блиск, безупинний радiсний екстаз вогнiв дратує пана президента. Фальш, брехня, тлiн. Могутнiсть? Що? В чому? В цих камiнцях, повтикуваних у стiни та стелю? А паршивих камiнцiв iдiотської коронки за всi цi багатства зиайти не можна. Не можна. Iнарака спiймати не можна. Повiсити нiкого не можна.
Нудно й тоскно пановi президентовi. I не знайдеться коронки? Не знайдеться. Чого ради знайдеться, коли досi не знайшлося? Значить, не в грошах рiч, не в цих мiзерних камiнцях.
I пановi президентовi тут, за цим блискаючим столом, у рядi мовчазних молитовних постатей iще виразнiше почувається, що принцеса Елiза, Елiза Пожежа, – недосяжна, нереальна мрiя. Вiн тут чогось ще опуклiше вiдчуває, що йому п’ятдесят три роки, що нiяка наука, нiяка технiка вiднови органiзму нiчого не поможе, i нiколи не бути йому чотирнадцятилiтнiм дурним хлопцем. Баста.
Вiнтер, балансуючи навшпиньках, увiходить у залу i, злякано поглядаючи на пана президента, пiдбирається до фотеля графа Елленберга. Пан президент важко й мовчки скидує на них скоса очима. Не можуть iншого часу вибрати для своїх справ, йолопи?!
Але, видно, не можуть таки. Йолоп Елленберг теж злякано подивляється на пана президента, але уважно слухає йолопа Вiнтера, а потiм пiдводиться, i обидва, перегнувшись, вислизать iз зали Що могло там статись у тих дурнiв?
Що, райхсканцлер усе ще з нафтою хлюпається? Нi, слава богу, на бавовну перейшов. Схiдний бавовняний Конкордат Трестiв. Ну, тут вiн надовго загрузне.
I пан президент злегка вiдкидає голову назад i приплющує очi. Пан райхсканцлер кидає в нього оком i притишує голос: хто знає, якi великi комбiнацiї пропливають перед цими напiвприплющеними очима. Тридцять шiсть облич теж поводять очима в бiк пана президента й iще тихiше, молитовiїїше слухають бавовняно-цифровий акафiст.
Нудно й порожньо пановi президентовi. Порожньо порожньо. I в цiй порожнечi надокучливо, дурнувате, фальшиво, тлiнно блискають камiнцi, бубонить голос, стрибають цифри. А десь там червоно золота голiвка Елiзи Пожежi вперто дожидається своєї нiкчемної коронки. А тим часом цi iдiоти заздрять його славi, багатству, могутностi!
Пан президент iз пiд приплющених очей обводить поглядом по схильованих обличчях. У Штiфеля вiд сала вже вуха завалюються i на шиї росте третiй поверх шкiри. Бацне його колись апоплексiя. Дiдусь Ягман прудкенько, нюхливо бiгає молодими кругленькими, крихiтними оченятками. Весь срiбно-сивий, борода патрiарха, трошки присушеного апостола, а носик i оченятка, як у цiкавого, ненажерного поросяти, – скрiзь лiзуть, хапають гамкають. О, цього апоплексiя не вхопить. Вiн її сам ухопить, роздягне, видушить до пфенiга й викине. Мiлiардер, а мiдянi окуляри носить. Скупенький дiдусь, скупенький патрiарх. Ач, оченята як на камiнцi зиркають, нiгтями б їх повидовбував, зубами повитягав би. Заздрить дiдуганчик, заздрить майбутньому президентству. А йому б так пасувало з цiєю апостольською бородою на президентському свiтовому тронi посидiти!
Пан президент обходить усiх напiвприплющеними очима, перед якими повиннi проходити новi, генiальнi комбiнацiї, й з гидливiстю та нудьгою розглядає знайомi, остогидлi фiзiономiї, що на них трiпотливо переливаються фарби свiтла. Яка молитовнiсть, урочиста тихiсть! А висмикни з цього оберемка дивiдендiв, який вони так побожно облизують, хоч маленький клаптик, i дай не тому, а iншому, о, як вони заревуть, заклацають зубами, як ухопляться зубами один у одного. Ах, вони так шанують його, пана президента, так схиляються перед ним, так безмiрно цiнять його генiальнiсть. А схибни вiн, а по пусти кiгтi, – вмент рознесуть на шматки, як зграя псiв чужого собаку. I як тодi цi патрiархи кинуться нiгтями видовбувати брильянги зi стiн!
Гидко, порожньо й люто пановi [президентовi! А акатист монотонно, врочисто розповiдає далi про оберемки майбутнiх дивiдендiв, про те, що вже давно повираховувано й по кишенях порозпозначувано.
Знову той йолоп Елленберг. Чого очi так поблискують, – од свiтла чи сталося щось?
Граф Елленберг пiдходить просто до фотеля пана президен та i, нiчого не лякаючись, шепоче йому на вухо. Штiфель здивовано й сердито повертає триповерхову смугляво-червону шию й наставляє до шепоту запале в череп вухо. Але нiчого не чути. Райхсканцлер спiднизу блимає в бiк до фотеля пана президента й голоснiше читає вiдчит.
Пан президент раптом нахиляється до Штiфеля й передає йому головування. Вiн мусить на пару хвилин пiти до свойого кабiнету. I, легко пiдвiвшись, бадьоро, прудко, мiцно постукуючи пiдборами по мармуровiй пiдлозi, в якiй тьмяно вiдбиваються стрiли свiтла, виходить iз зали. По молитовних постатях проходить непокiйний, зацiкавлений рух, але Штiфель iз суворим поглядом стукає олiвцем по столу, i голос первосвященика знову бубонить серед молитовної тишi.
Граф Елленберг ледве встигає iнохiддю перебирати ногами за паном президентом А очi йому й у непарадних покоях усе так само чудно поблискують i переливаються, як дiаманти в овальнiй залi, внутрiшнiм, стриманим захватом i нетерпiнням.
– Ну! Швидко! Докладно!
Пан президент од нетерплячки навiть не сiдають. Банькатi, вiджилi очi кидають знайомими блискавками генiя.
Розумiється, граф Елленберг також не сiдає. Вiд хвилювання вiн напiвзлизав жовто-червону фарбу з уст, i пiдмальованi для свята щоки зашарiлись живою червонiстю пiд мертвим рум’янцем.
Отже, докладно все було так. Пан президент помiтили, як Вiнтер викликав його iз зали?
– К чорту! Не важно. Швидше суть справи.
Суть же справи така. Депутат райхстагу, член соцiал-демо-кратичної фракцiї Рiнкель настiйно захотiв бачити графа Елленберга. Сьогоднi, невiдкладно, негайно. “В справi тої органiзацiї, яка дуже цiкавить увесь Об’єднаний Банк”. Так. Вiн-теровi телефоном сказав, так йому телефоном i повторив. I неодмiнно негайно, бо завтра вже пiзно буде. Депутат райхстагу, соцiал-демократ, людина поважна. Добре. Граф Елленберг узяв на себе смiливiсть одлучитись на пiвгодини з свята. I, здається, недаремно. Депутат Рiнкель не бiльше й не менше як запропонував завтра передати в руки Об’єднаного Банку всю органiзацiю Iнараку. Всю!
Пан президент набирає повнi груди повiтря, на якийсь мент затримує його й з шумом видихає.
– Неймовiрно. Неможливо. Яким способом?
Граф Елленберг поштиво нетерпеливиться. Способу свого депутат Рiнкель не хоче, цiлком натурально, вiдкрити зразу. Але вiн iз такою категоричнiстю, з такою гiднiстю говорив, що надзвичайно трудно не вiрити йому. Всi списки органiзацiй, всi адреси, всi описи окремих людей, усi їхнi пiдприємства, банковi контори, склади, друкарнi, лабораторiї, телеграфiчнi станцiї, зброю, – все разом iз усiєю бандою, все передасть.
– Та звiдки це все може знати якийсь депутат?! Значить, вiн член Iнараку? Що?
Граф Елленберг ковтає вибачливий усмiх. З дозволу пана президента, вiн гадає, що ця гадка неправильна, перечить логiцi. Член Iнараку не насмiлиться сам прийти й заявити, що вiн член цiєї банди. Що депутат Рiнкель сам прийшов, якраз i свiдчить про те, що вiн – не член Iнараку. Але, очевидно, вiн якимсь способом захопив десь нитки цiєї органiзацiї, або якийсь член Iнараку через його хоче видати її. Такi факти вже ж бували, хоч i не на таку скелю. Нi, нiчого неймовiрного, з ласки пана президента, в цiй iсторiї немає. Але…
Тут граф Елленберг у легкому замiшаннi зупиняється. Пан президент скидує головою:
– “Але”?
– Але рiч у тому, що депутат Рiнкель за свою послугу вимагає занадто великої нагороди.
– А, начхати! Яка: мiльйон, два, три?
О нi. Графовi Елленберговi навiть неприємно повторяти. Депутат Рiнкель хоче п’ять процентiв iз усього майна Об’єднаного Банку.
Пан президент злегка роззявляє рота й поширює банькатi в червоних жилках очi.
– А чи це не божевiльний просто якийсь?
– О нi, враження занадто навiть здорової людини.
– В такому разi, це колосальний нахаба! П’ять процентiв! Та що вiн, паскудник, собi думає?! Це жарт, чи як? Що? Га?
Лице пана президента надувається цегляно-червоною кров’ю, очi випинаються з орбiт, м’ясистi губи тверднуть i вужчають.
Граф Елленберг тривожно й винувато покашлює. Вiн так i знав, що ця божевiльна вимога може викликати новий припадок гнiву й хороби.
Пан президент раптом починає швидко, короткими кроками ходити туди й сюди кабiнетом, i граф Елленберг почуває, як потрушується вся пiдлога вiд тої ходи.
I вмить пан президент зупиняється й дивиться просто в лице пановi мiнiстровi.
– А, значить, правда! Значить, не божевiльний i не бреше. Що? Нi? Не бреше. I менше не хоче? Це категорично?.. Гм. Добре, Чудесно. Тодi так: згодитись. Хай дає. А пiсля того дать йому п’ять мiльйонiв, а не процентiв. Розумiєте? Або в тюрму. Закон знає? Всякий, хто приховує членiв цiєї банди, пiдлягає судовi. Що?
Граф Елленберг зiтхає. Розумiється, таке вирiшення питання було б цiлком справедливе, бо вимога п’ятьох процентiв – це, дiйсно, божевiлля. Але…
– Ще але?!
Так, на жаль, iще. Але депутат Рiнкель єдиною гарантiєю для себе бажає слова пана президента. Нiяких договорiв, умов, нiчого, тiльки слово пана президента, написане на шматочку паперу. Бiльш йому нiяких гарантiй не треба.
Пан президент зиркає на графа Елленберга, люто зривається з мiсця i знову швидко ходить туди й сюди, заклавши короткi руки за спину.
– I завгра може все передати нам?!
– Так, пане президенте, завтра вранцi о десятiй годинi вiн буде в мене. I коли його умови будуть прийнятi, вiн зараз же почне передавати банду в нашi руки.
– А коронка?
– Прошу дуже вибачити, пане президенте, але я не мав нi змоги, нi часу все разом охопити. Мене так уразив принципi-альний бiк цiєї справи… Розумiється, коли вся банда з усiма своїми складами й схованками буде в наших руках, то, очевидно, i коронка так само…
Пан президент просто долонею нетерпляче змазує пiт iз чола i знову зривається з мiсця. Пiдлога все так само дрiбно потрушується пiд графом Елленбергом за кожним кроком пана президента.
– Хм! Так тiльки таку гарантiю? Здорово, мерзотник, придумав. Вiн – не дурень. Що?
Граф Елленберг нерiшуче посмiхається. Цегляна нервовiсть уже сходить iз сiдластого чола пана президента, очi входять назад у орбiти. Раптом пан президент сильно б’ють графа Елленберга короткою рукою по плечi й виставляють iз за м’ясистих уст рiвнi кiнчики жовтих квадратових зубiв.
– Добре! Але теж умова: вся банда й коронка. Що? Тодi цей шарлатан має моє слово. Згодиться?
– О пане президенте! Я не можу собi навiть уявити…
– Все можна собi уявити. I ще одна умова цей “гонорар” лишається в Банку. Не виймати. Ну, та йому й самому нема рацiї. Добре. Ходiм!
I пан президент зовсiм iншим кроком iде знову в брильянтову залу; з зовсiм iншим виглядом увiходить до неї, нiж уперше.
Йому вже не нудно й не порожньо. Ледве стриманою радiстю, перемогою, внутрiшнiм захватом трiпотять дорогоцiннi огнi зали. Влада й мiць його блискає з цих стiн! Чотирнадцятирiчна кров танцює в них, буяє, грає, пiниться. Обличчя з захованим чекаїнням i цiкавiстю поглядають у його бiк, милi, дорогi, обличчя спiвучасникiв його влади и могутностi, товаришiв його вiрних, вибранцiв Нiмеччини.
Пан президент сiдає на своє мiсце, озирає весь довгий, обсаджений постатями стiл i перериває пана райхсканцлера. Вiн прохає вибачення у високого зiбрання, але не може втриматися, щоб не подiлитися з дорогими колегами одною новиною.
Колеги витягують до пана президента вуха, носи, шиї й устромляють у нього тридцять шiсть пар напружених очей. Пан президент робить невеличку паузу. Стоїть напружено дихаюча тиша. Стрiли брильянтiв рiзнобарвне грають на вогкому ввiгнутому чолi голови зiбрання.
– Панове! Сповiщаю вас, що вся органiзацiя Iнараку з усiма своїми комiтетами, складами, лабораторiями, телеграфiчними станцiями i так далi, i так далi… арештована!
Всi тридцять шiсть голiв високого зiбрання якийсь мент стирчать на плечах непорушне, зацiпенiло, застигло, як сухе листя на землi перед бурею. I от малесенький рух одного, другого, легкий шепiт, шелестiння, враженi запитання. I вмить зривається вихор, пiдхоплює листки, крутить ними, кидає одне на одного, здiймає догори, гасає з ними, казиться, регоче, обнiмається.
Нiколи нi брильянтова, нi яка iнша парадна зала не бачила такого вихору, такого урагану радостi й щастя! К чорту всякi церемонiї, етикети, iєрархiї! Простий, маленький, урядовий мiнiстр закордонних справ обнiмає й душить вiце-президента Об’єднаного Банку, шкурятяного короля Штiфеля. Дiдусь Ягман витирає сльози пiд мiдяними окулярами на плечi й молодесенького, жовторотого Шлюселя. Гуркотять фотелi, блискають дужче за дiаманти очi, потискуються руки, дрижачий, горловий, нутряний смiх виривається шматками, слова стрибають розтрiпаними, неохайними грудками. Врочисту молитовнiсть розтоптано, розчавлено, виметено геть п’яним, розгонистим тупотом невтримного захвату.
Тiльки граф Елленберг не п’янiє. Вiн зовсiм тверезо, непо-розумiло й злякано дивиться на пана президента. I тiльки вiн один бачить, як пан президент увесь iз голови до нiг починає труситись од стриманого, скаженого смiху, як смiх цей що далi, то дужче розгорається, як виривається вогниками i, нарештi, переходить у бурхливе, веселе полум’я реготу. Пан президент так смiється, що аж жили випинаються на висках червоними мотузками, все тiло пiдскакує, як на конi у скаженiй ристi, голова закидується назад, жовтi, квадратовi зуби випинаються з рота, а короткi товстi ноги тупотять iз усiх сил по пiдлозi. А-ха-ха-ха! А-ха-ха-ха!
Крiзь п’яний вихор високого зiбрання злякано пробiгає не порозумiння В чому рiч? Що за чудний регiт пана президента? Гомiн ущухає, всi обличчя наставляються широкими очима, як бiноклями, на пiдскакуюче вiд ристi реготу тiло пана президента. Нарештi, пан президент iз усiх сил натягує вуздечку й зупиняс свiй смiх.
– Панове! Вибачте, будь ласка, я помилився- я сказав “арештована”, а хотiв сказати “буде арештована”.
Тодi серед високого зiбрання проходить пригнiчена тиша сорому. Всi тридцять шiсть облич, не дивлячись ув очi один одному, понуро й замкнено похиляються, а їхнi тiла помалу займають свої мiсця за овальним столом. (Досить непристойний жарт пана президента).
Пан райхсканцлер суворо перегортає сторiнки акатиста, i на товстому, простяцькому лицi роботяги-бюргера проступають усi ознаки похмiлля.
Вмить пан президент випростовується, гордо й сильно скидує iржавою головою й обводить тридцять сiм облич серйозним, урочистим поглядом.
– Але, високошановне зiбрання, я не докiнчив ця органiзацiя буде хутко арештована! Хутко. Що?
О нi, тепер пан президент уже не жартує. Обличчя знову витягуються стриманою увагою й чеканням.
– Але з одною умовою: ми з свого боку зробимо деякi надзвичайнi зусилля й навiть деякi жертви. Декому цi жертви, може, видадуться й завеликими. – Пан президент проводить очима по плямах лиць i на коротенький мент зупиняється на срiблясто-сивiй патрiархальнiй бородi дiдуся Ягмана.
– Високому зiбранню, розумiється, повинно бути зрозумiле, що я не можу розповiдати тут нiяких деталей. Але я, Фрiдрiх Мертенс, заявляю: хутко вся ця банда буде знищена. Тiльки для цього Об’єднаний Банк повинен асигнувати п’ять процентiв свого майна. Що?
Так, тепер пан президент абсолютно не жартує. Високе зiбрання вже нiтрошки в тому не сумнiвається. А надто члени управи Об’єднаного Банку.
– П’ять процентiв?! Та це ж божевiлля!!
Так, п’ять процентiв. Але краще п’ятипроцентове божевiлля, нiж ця страшна болячка, яка багатьом може обiйтися в сто процентiв життя.
– Я даю свої п’ять процентiв! – раптом iз усiєї сили гатить по столу величезним волосатим кулаком пан вiце-президент Штiфель. -Я дам десять, щоб до кореня знищиiи цю гидь, цю банду вбiйникiв! Я пропоную управi негайно згодитись, чорт його забирай!
Дiдусь Ягман непокiйно, дрижачими пальцями протирає свої круглi окуляри. Полисiлi, маленькi, жевжикуватi оченята, як застуканi у пастцi мишки, тривожно, злякано бiгають, нюхають, трусяться.
Серед високого зiбрання росте гомiн. Новий, поважний, дiловий, завзятий гомiн. Це – серйозна пропозицiя, а не якiсь там фантастичнi жарти-фейєрверки, вiд яких чоловiк тратить розум i дурiє. Мертенс, Штiфель, очевидно, згоднi. Отже, власне, i балакати бiльше нема про що, – три чвертi Банку вже згоднi.
Пан президент злегка пiдводить руку.
– Панове! Пропоную винести зараз же постанову про асигнування вищезгаданих засобiв на рiшучу й остаточну лiквiдацiю злочинної банди розбiйникiв, що iменує себе Iнараком. Хто за цю пропозицiю, прошу встати.
I пан президент урочисто й строго пiдводить своє кремезне, блискаюче на чорному фонi мережива голчастим блиском брильянтiв тiло. За ним поспiшно, але трудно пiдтягаючи догори величезне черево, схоплюється пан вiце-президент Штiфель.
I все високе зiбрання врочисто, рiшуче й одностайно встає круг овального столу. Пани мiнiстри й депутати парламенту не всi є членами управи, але вони голосують, так би мовити, духом iз Об’єднаним Банком.
– Постанову прийнято одноголосно. Дякую, панове. Вашу жертву не забуде наша славна дорога батькiвщина, велика Нiмеччина!
***
– Отже, товаришi, резюмую нашi дебати Тези Центрального Комiтету приймаються одноголосно. Директиви також. Сповiщення його, що наступ Iнараку, як вiдповiдь на наступ свiтової буржуазiї, розпочинається одночасно по всьому свiтi, приймається до вiдома з великим задоволенням. Нiмецька органiзацiя з свого боку… Товаришу Тiле, я вас, нарештi, дуже прошу не визирати щохвилини до сусiдньої кiмнати й зачинити дверi. I прошу зайняти своє мiсце!
Товариш Тiле швиденько зачиняє дверi, робить нiжну й винувату посмiшку, зiбравши зморшки на сокирчастому носi, i навшпиньках iде на своє мiсце. По дорозi вiн дивиться на годинника й знизує плечима.
– . Нiмецька органiзацiя з свого боку вiтає Центральний Комiтет iз початком широкої акцiї. Завдання Iнараку внести замiшання й розстрiй у ряди ворога, будити енергiю, викликати широкi маси на боротьбу. Органiзований, плановий i без-милосердий терор є найкращий засiб для того. Товаришу Тiле, я прошу вас, нарештi, бути уважним i не перешiптуватися з товаришем Кестенбавмом. Справа така серйозна, що.. Отже, товаришi, на пiдставi вищесказаного пропоную голосувати резолюцiю товариша Шпiндлера. Товаришу секретар, прошу ще раз прочитати її.
Клара бере клаптик паперу й читає:
– “Постановляється мобiлiзувати всi сили на рiшучу боротьбу з бандою розбiйникiв i злочинцiв, що iменує себе Об’єднаним Банком Нiмеччини. Всi районнi й пiдрайоннi органiзацiї довести до бойової готовностi, не шкодуючи нiяких коштiв. Напружити всi змобiлiзованi сили для найшвидшого виконання смертного присуду над проводирями тої банди: Мертенсом, Штiфелем i Айхенвальдом. Виконання присуду доручити двом товаришам Центрального Бюро Нiмеччини. В iнтересах широкої пропаганди, замiшання в рядах ворога й пiдняття духу в робiтничих масах смертний присуд над головою цiєї банди, Фрiдрiхом Мертенсом, широко оголосити перед виконанням i не пiзнiше наступної ночi”.
– Уваг нiяких нема до цiєї резолюцiї? Отже, хто за резолюцiю, iпрошу встати.
I голова зборiв перший рiшуче й урочисто пiдводить своє велике, тяжке тiло з кудлатою головою, подiбною до клубiв диму паровоза. За ним мовчки й не хапаючись пiдводяться всi останнi. Товариш Паровоз обводить зiбрання невеличкими чорними очима, хитає головою й сiдає.
– Резолюцiю прийнято одноголосно. Дякую, товаришi. Прошу заняти свої мiсця. Товаришу секретар, прошу наготовити бiлетики на жеребки.
– Бiлетики готовi, товаришу голово.
– Дуже добре. Прошу товаришiв тягти. Бiлетики, одмiченi хрестиками, визначають призначення керувати виконанням смертного присуду. Прошу!
Смертний присуд. Але над ким? Над тими трьома чи над цими двома?
Макс не хапається тягти, – вiн знає, що йому з хрестиком не випаде. Вiн вiзьме останнiм – все одно буде порожнiй.
Мила Клара – вона тягне перша. Засуває руку пiд газету з цiлком байдужим i серйозним виглядом i зараз же виймає її назад iз малесеньким бiлетиком, акуратно складеним нею ж самою вчетверо. Сама може собi поклала смертний присуд. I як байдуже, не хапаючись, нiби зовсiм нецiкавого листа, розгортає крихiтний папiрець. Вони чи нi? Мабуть, нi, бо дуже похмуро стягає брови.
Паровоз строго, дiловито/ як личить головi зiбрання, простягає здоровенну жилаву руку металiста пiд газету й довго довбається, – мабуть, не може схопити тоненький папiрець своїми товстими пучками. А вуха в нього раптом бiлi бiлi зробились.
Професор Гоферт ставиться з серйозною, врочистою пошаною до цього маленького акту. Витягає й цiкаво дивиться. Не вiн. пренаївно повертає на всi боки, шукаючи, де ж хрестик.
Макс недбало пiдходить i бере останнiй, бiлетик. I так само, як усi, не хапаючись, байдуже розгортає його, заранi знаючи, що вiн буде порожнiй. Посерединi стоїть невеличкий хрестик. Макса, як кулаком, пхає в серце, але вiн посмiхається ну, розумiється, вiн же знав, що витягне з хрестиком.
I вiн неголосно й спокiйно каже
– Один хрестик у мене.
I зараз же товариш Тiле живо пiдхоплює:
– А другий у мене!
I очi його задоволене, нiжно й пiднято блищать.
Товариш Паровоз поважно, мовчки перевiряє бiлетики. Так; отже, призначення керувати мають товаришi Штор i Тiле. Вся справа смертного присуду над трьома проводирями банди розбiйникiв переходить до компетенцiї обраних товаришiв. їхнi доручення й накази вiд цього менту мають обов’язкову силу для всiх членiв Iнараку.
Товаришка Клара не дивиться на товариша Тiле й упорядковує папери засiдання. Товариш Тiле не дивиться на товаришку Клару й нiжно посмiхається до товариша Штора. Отже, значить…
У дверi чується рiшучий, поспiшний стук. Голови живо по вертаються на нього.
– Ввiйдiть!
Ага, товариш Песимiст. На лобi виразно червона смужка вiд кашкета, на грудях i на пекучому рум’янцi круглого лиця патьоки поту. В присутностi Бюро вiн, помiтно, почуває замiшання, але смiло звертається до свого безпосереднього “старшого товариша” Тiле й одривистим, солдатським голосом робить донесення. Доручення виконано. Товариша Рiнкеля прослiджено до самого дому. Нiчого особливого не завважено. Товариш Рiнкель заїжджав спочатку до кафе “Асторiя” й говорив телефоном. Пiсля того поїхав на вулицю Визволення, N 5. Це окрема вiлла. Ближчi iнформацiї про цю вiллу незручно було зiбрати, бо коло вiлли ходили якiсь пiдозрiлi люди. Потiм товариш Рiнкель поїхав додому. Тiле байдуже хитає головою.
– Дякую, товаришу. А ви добре занотували: вулиця Визволення, N 5? Не помилились?
О нi! Товариш Песимiст занотував це на паперi. Ось, зараз!
– Нi, нi, я вiрю. Можете йти, товаришу. А нотатку свою треба знищити. Та, будь ласка, товаришам iз охорони перекажiть, щоб зразу ж знищили в себе все, що в них є на паперi непевного. Будь ласка.
Товариш Песимiст серйозно дивиться в нiжну, привiтну, але тверду посмiшку “старшого товариша”, нiяково вклоняється всiм iншим “старшим товаришам” i виходить.
Тодi товариш Тiле повертається до всiх i спокiйно, з усмiхом кидає:
– Вулиця Визволення, N 5 – приватне помешкання графа Елленберга, начальника особистої охорони Фрiдрiха Мертенса.
Всi живо й вражено повертаються до Тiле. А Кестенбавм, як пiдкинений спiднизу, схоплюється i, струснувши з себе всю апатiю й утому, жагуче, зловтiшне й хрипко скрикує:
– А що? А що? Маєте! От вам! Можете бути задоволенi своєю постановою!
Хрип i трiумф товариша Кестенбавма зовсiм не до речi. Товариш Бравн рiшуче спиняє таку нестриману поведiнку. Постанову винесено цiлком правильно. Чого товариш Рiнкель заїжджав…
– Зрадник! Провокатор! А не товариш!
– …чого товариш Рiнкель заїжджав до Елленберга, це ще невiдомо. Це треба вияснити.
– Коли? Як нас усiх цiєї ночi позаарештовують? Так? Так?
– Прошу товариша Кестенбавма стримати свою експансивнiсть.
Тут товариш Тiле нiжно просить слова. На його думку, вияснити, мабуть, буде трудно, чого саме член Центрального Бюро Рiнкель заїжджав до графа Елленберга. Але це треба все ж таки зробити. Через те вiн пропонує завтра вранцi заарештувати члена Бюро Рiнкеля й делiкатно попрохати його роз’яснити цей вiзит. Поки ж що негайно дати в усi райони наказ про виїмкову обережнiсть. Членам Бюро цеї ночi дома не ночуиати. Звiдси зараз же розiйтися. А вiд завтрашнього ж дня всi адреси позмiняти.
Товариш Шпiндлер одсуває журнал мод i теж просить слова Вiн мусить сконстатувати, що товариш Тiле почуває приємне пiднесення вiд цього несподiваного вiзиту пана Рiнкеля до графа Елленберга. Чи товариш Тiле за кимсь полює, чи за ним хто, це все одно, аби полювання. Але йому, товаришевi Шпiндлеровi, наприклад, пцлювання нi в якiй формi анiтрош ки не цiкаве. “Позмiняти адреси”. Легко сказати. Це, значить, мiняти помешкання, кидати бiблiотеку, фарбувати волосся, звикати до свого нового iменi, їй богу, це нудна рiч. I невiдомо, чи потрiбна ще. Можливо, що нiякого зрадництва ще не ма. Коли ж є, то цеї ночi, не далi, воно мусить вияснитись. Отже, ного пропозицiя: тiльки добре “почиститись” i чекати гостей iз чистим… сумлiнням i помешканням. А Рiнкеля завтра рано заарештувати. Цю приємну операцiю доручити товаришевi Тiле, який, нема сумнiву, виконає її блискуче й не без естетичного задоволення.
Макс сидить, мляво розлiгшись на стiльцi. Як життя любить все велике, грiзне, яскраве зараз же присипати смiттячком. Суд, присуд, резолюцiя, грiзний жеребок. I раптом i суддi, i месники мусять ховатися вiд своїх пiдсудних. Дiйсно, тiльки Тiле однаково: чи вiн полює за кимось, чи за ним хтось, аби полювання й спорт.
I додому Макс вертається так само мляво й лiниво. З вулицi видко вiкно його кiмнати. Воно темне, значить “гостей” iще немає. А може, сидять у коридорчику й чекають на нього?
Макс нечутно, затаївши дух, сходить поночi сходами паго ру, як тiнь, пiдсувається до дверей i прикладає до них вухо.
Довго стоїть так не ворушачись, але з коридорчика тягне такою сонно-спокiйною тишею, що Макс рiшуче вiдмикає дверi.
Вiн мляво нищить усi адреси та листи, ляiаь, не роздягаючись, на канапку, так що ноги звисають iз неї, i лежить лицем догори. Тепер можуть приходити. Тепер життя може сипати своїм смiттям. Будь ласка I наплювать i на смiття, i на саме життя.
***
Ранок – слiпучо-сонячний, здивовано-блакитний, з весело-бадьорим гуркотом вулицi, з таким теплим, специфiчним духом политих ранiшнiх тротуарiв.
Депутат Рiнкель цiлком ним задоволений. Вiн поглядає i вiкно, поглядає на годинник i весело порається бiля паперiв, Адреси, списки, плани, все точно, акуратно складене, занотоване и запечатане в пакет. Але граф Елленберг дуже помиляється, коли гадає, що Рiнкель приїде тепер iз цими документами. Це буде невеличка помилочка з боку вельможного пана графа. Так само помиляється вiн, коли думає, що Рiнкель лишить цi милi документики у своїй кiмнатi. Вперед, пане графе, гарантiйку, будь ласка, на стiл покласти. А тодi.. Яка година? Чверть на десяту. Чудесно.
Депутат Рiнкель бере пакет i, пружинисто, бадьоро б упевнено подригуючи литками, йде до жiнки, у спальню. Бiднi квочка зранку вже квокче над хореньким курчатком, – в Ерiха не падає температура вiд учорашнього вечора. Вона просте не знає, що робити. Вже покликала лiкаря, але лiкар чогось не йде. Одне слово, страшенне лихо, трагедiя!
Ну, йому нема часу квоктати з нею. От пакет. Його треба сховати в таке мiсце, де нiякий трус не мiг би його викрити Блiднути нема чого. В пакетi нема нiчого страшного, деякi папери клiєнтiв (бiдна квочка вже труситься за своїх курчат). Вiн години через двi приїде й вiзьме його в неї.
“Квочка”, проте, блiда. Вона тривожно вдивляється всiм своїм недокровним, з синiми повiками лицем у дороге, свiже, гарне обличчя з цiєю любою, гордовитою горбинкою носа. їй видаються непевними його занадто блискучi очi. Чого зранку в людини можуть бути занадто блискучi, непокiйно веселi) очi? Ох, ця його фанатична вiдданiсть соцiал-демократичним справам! Вона до добра не доведе. Знов, мабуть, намiчається страйк? Знову цiлими днями й ночами не буде дома, знову перевтомиться.
Ну, вже почалася стара пiсня. Депутат Рiнкель мимохiдь iз задоволенням оглядає свою поважну, iмпозантну постать у великому дзеркалi i, випинаючи груди наперед, вертається знову до кабiнету. Двадцять п’ять на десяту. Ще хвилин двадцять можна посидiти бiля вiконця, як нареченому перед вiнчанням.
Чудесний ранок! “Занадто блискучi очi”. (Шкода, мiж iншим, що їх усе ж таки не можна припудрити!). А якi ж вони повиннi бути в людини, яка ставить ва-банк своє життя, хотi лось би йому знати? Га?
А небо яке! Ач, молодцем яким сьогоднi прибралось у блакить “Зрада!” Що значить яка-будь зрада перед обличчям цiєї величної, байдужої, блакитної вiчностi вгорi? Що людська етика, закони, приписи у хвилях мiльйонiв лiт? На вагах природи людськi чесноти й людськi злочини важать не бiльше однi за одних. I тi, i другi їй так само потрiбнi, необхiднi й кориснi, як математиковi плюси й мiнуси. “Юда й тридцять срiбляникiв”. Наївна, дурна легенда примiтивної психiки, що претендує на унiверсальнiсть. Сьогоднi зрада є злочинство, а завтра – геройство. Три тисячi лiт тому теперiшнi чесноти вважали за злочин. Через другi три тисячi лiт сучаснi злочини вважатимуть за дитячi забобони. А життя й через три мiльйони лiт буде так само абсолютним, єдино справедливим законом, а радощi й насолоди його єдино моральними приписами, якi розумнiй людинi треба виконувати.
I коли в цей мент iсторiї людства грошi є конденсованi радощi й цiнностi життя, коли в них, як у казковiй, чудодiй нiй скриньцi, сховане все, що iснує на свiтi i та вiчна блакить, i жiноче кохання, i сум поета, i смiх фiгляра, i пошана, i всяка правда, i найлюбiша чеснота, i слава, – коли це все є в тiй скриньцi, то тiльки заздрiснi, нiкчемнi недобитки або фанатичнi кретини з Iнараку в iм’я якоїсь крихiтної їхньої “правди” можуть забороняти мати якомога бiльше того конденсованого життя. Ех, голуб’ята, п’ять процентiв Об’єднаного Банку е найкращий доказ сили й чесноти людини, а тюремна камера – дурноти й нiкчемностi. Це є простий i наочний факт. Решта ж – патякання слинявих дурнiв або спритних розум них брехунiв.
Депутат Рiнкель виймає запашну сигару, любовно й само-рдоволено обрiзує кiнчик, запалює й дивиться на годинник. Ну, що ж, можна й їхати Треба бути точним у поважних спра вах i в любовних побаченнях точнiсть-ознака вищої гiдностi.
Коли вiн дивиться на себе в дзеркало в передпокої, очi його видаються йому самому трошки занадто блискучими. Але вiд цього все лице здається молодшим, енергiйнiшим i ще гарнi шим Треба було б хоч злегка пiдфарбувати уста, iдучи до графа. Але небезпечно – можливо, що ще зустрiнеться з якимсь кретином-iнаракiстом, а вiн од такого буржуазного алочину ще скандал учинить i задержить. Але товариша Кестенбавма неодмiнно треба лишити на волi. Неодмiнно! Всiх заарештовано, навiть такого злочинця, як товариша Рiнкеля, а от тiльки чогось одного товариша Кестенбавма не зачеплено. Гм, дивно, товаришу Кестенбавме!
Депутат Рiнкель, одягнений у тонесеньке ранiшнє убрання, весь чистий, вимитий, поставний, iз сигарою в зубах i прутиком у руцi, поважно, не хапаючись сходить сходами вниз. Назустрiч йому двоє агентiв “Негайної допомоги” несуть ношi. Ще двоє агентiв iдуть попереду, шукаючи очима потрiбне їм помешкання. В одного з переднiх агентiв на руцi висить бiла ковдра. Очевидно, якийсь нещасний випадок трапився в домi.
Сонячного, блакитного ранку видовище ран, хороб чи хоч би нош робить просто неестетичне, образливе враження Депутат Рiнкель iз строгою гiднiстю тримається ближче до стiни, щоб, минаючи ношi, не доторкнутися до них.
Переднiй агент iз ковдрою на руцi досить поштиво уступається з дороги й навiть швиденько ступає через двоє схiдцiв угору. Але заднiй iдiот раптом зупиняється й питає, чи не знає пан добродiй, де помешкання пана Кульмана. Пана Кульмана, генерального радника Акцiйного Товариства “Залiзобетон”. Ношi теж зупиняються й ждуть. Депутат Рiнкель iз холодною гiднiстю крутить головою – нiякого вiн пана Кульмана не знає. Треба питати в портьє внизу, а не зупиняти людей на сходах i…
Докiнчити депутатовi Рiнкелевi не вдається, переднiй агент “Негайної допомоги”, що стоїть позад нього на сходах, розгортає ковдру й раптово накидає її на голову депутатовi, зразу ж затуливши рота. В той самий мент другий агент хапає з нош iще одну ковдру, спритно обмотує нею брикаючi ноги Рiн!келя, i обидва, вхопивши один за голову, другий за ноги, кладуть його на ношi. З-пiд ковдри чути приї лущений крик, ноги й руки корчаться, випручуються, але агенти спокiйно обв’язують широкими оперiзками все тiло й затикають рота кiнцем ковдри. Потiм вони зносять обережно ношi вниз i ставлять їх у великий автомобiль “Негайної допомоги”. Прохожi з спiвчуттям i жалем слiдкують, як бiдний поранений чоловiк навiть у непритомностi корчиться вiд болю, – це бiдолаха кухар, вiн одрубав собi чотири пальцi.
Ранок слiпучо сонячний, здивовано блакитний, полич i тро-тусiри вже висихають плямами, а вiд них iде такий специфiчний, теплий, вогкий дух вуличного политого каменю й пороху. А вгорi велично й байдуже вгинається в безкрайнiсть неба вiчна блакить.
***
Граф Адольф Елленберг у чудесному настрої. На столi лежить власноручний лист пана президента до депутата Рiнкеля. лист, який одчинить дверi до всiх таємних закуткiв пiдлої й грiзної банди, який верне коронку, який поставить на реальний грунт викохану графом Адольфом комбiнацiю з принце сою, який розгорне для графа такi перспективи, вiд яких можна мiцненько потерти руки.
Чудесний ранок! Такий сонячний, прозоро-блакитний, невинно радiсний. Яка година? За чверть десята. Зараз має бути депутат Рiнкель. Розумна й хитра бестiя. Але на всякий розум i хитрiсть знаходиться ще розумнiша хитрiсть. Ти хочеш листа вiд самого Мертенса? Будь ласка. Але чи ти дiстанеш п’ять процентiв, то це ще невеличке питання.
Граф Адольф фон Елленберг iще раз велить своєму секре таревi наказати охоронi негайно пропустити депутата Рiнкеля, потiм телефонує в палац Мертенса, потiм до свого “затишку” (чогось Зiзi була вчора кисленька) – i ввесь час поглядає на годинник. У пiв на одинадцяту на нього вже чекає пан президент iз донесенням.
Чудесний, знаменитий ранок! Така в ньому якась певна, спокiйна тиша, така глибина радостi, наче тече велика повновода рiка.
П’ять на одинадцяту. Депутат Рiнкель дозволяє собi маленьку неточнiсть. Нормально й зрозумiло поки що перевага на його боцi. Хоча надуживання своєї переваги свiдчить про вiдсутнiсть тонкостi характеру.
Пан президент уже, мабуть, вийшов iз зали здоров’я. Оце десь весело гиркає на Вiнтера й потирає долонею голi груди – коли пан президент приємно хвилюється, вiн потирає долонею груди.
Гм! Чверть на одинадцяту. Депутат Рiнкель дозволяє собi вже бiльше нормального й зрозумiлого крiм вiдсутностi тонкостi характеру, вiн виявляє значну дозу нахабства.
Граф Адольф фон Елленберг ходить кабiнетом i нетерпля чс поглядає крiзь вiкно на вулицю. Мрiйно й поважно стоять кудлатi каштани, а за ними слiпуче блищить виї ладжений шинами асфальт вулицi. Певна, спокiйна тиша панує в цьому вiддаленому вiд центру аристократичному кварталi.
Чортзна-що таке: пiвна одинадцяту! Пан президент уже десь там поглядає на годинник.
Граф Адольф кличе секретаря й велить негайно зателефонувати до депутата Рiнкеля.
Нахабстпо цього добродiя вже переходить межi зрозумiлого. Адже мiг принаймнi попередити телефоном, коли щось затримало!
Секретар доносить його свiтлостi, що пан депутат Рiнкель годину тому виїхав iз дому. Куди саме, – секретар пана Рiнкеля не знає.
Годину тому! Давно час бути тут. Незрозумiле нахабство. Невже соцiал-демократична фракцiя дозволила собi так пожартувати з паном президентом? О, цей жарт дорого їй коштуватиме!
Голосно i владно дзвонить окремий палацовий телефон. Пан президент!
Так i є.
– Ну? Швидко? Що? Га?
Голос весело нетерплячий, певний, без нотки сумнiву. От маєте: скажи тут, що не тiльки не швидко, а взагалi нiчого нема, нi швидко, нi помалу, нiяк. I що вчорашнiй жарт пана президента над високим зiбранням, i врочиста постанова, i генiальний “обхiд шарлатана депутата”, i надiї на коронку, на побачення з принцесою, – все було занадто “швидке”.
– Якась дивна рiч, пане президенте. Депутата Рiнкеля ще немає.
Граф Адольф говорить таким тихим, тьмяним голосом, що пан президент нiчого не розумiє.
– Що?! Кого немає?! Не чую! Голоснiше.
Розумiється, пан президент добре чують, – голос уже ряв-каючяй, з металiчними нотами. I очi, мабуть, уже вилiзли з орбiт, опуклi, грiзнi. (Екран, як звичайно, з обережностi запнено).
– Депутата Рiнкеля ще немає!
– Де немає?
– У мене, пане президенте. Не приїхав iще. Годину тому виїхав iз дому й досi немає. Я сподiваюсь…
– Я, пане мiнiстре, не потребую ваших сподiванок, а тiльки обiцяного вами договору з депутатом Рiнкелем. Я чекаю на ваш доклад у цiй справi.
I голос iз металiчними нотами зникає.
Граф Адольф Елленберг люто схоплюється й бiгає по кабiнету, щохвилини поглядаючи на годинник. Але хвилини минають за хвилинами, чвертi за чвертями. Вулицею з рипким шелестом проносяться автомобiлi й нi один не зупиняється перед вестибюлем будинку графа Елленберга.
Здивовано блакитний ранок перетворюється в золотисто-сiрий, рознiжений спекою полудень, а депутата Рiнкеля все немає, i двоє секретарiв iз напруженими, злими й передтомлени-ми очима двома телефонами розшукують його по всьому Берлiну. Начальниковi полiцiї дано наказ на всякому мiсцi арештувати депутата Рiнкеля й негайно приставити його до графа Еллепберга. Але депутата Рiнкеля нiде немає. Таємно й безслiдно зник депутат рейхстагу.
Золотисто сiрий полудень змiняється пiдчервоненим пiдстаркуватим вечором.
Граф Адольф фон Елленберг пригнiчено вертається з палацу додому, вперше за цiлий день нi разу не прийнятий паном президентом. Цiлий день пан президент лютував i так часом гиркав на Вiнтера, що було чути аж до великої приймальнi.
Граф Адольф понуро ходить по кабiнету, – як чудесно, як надiйно починався день i як загрозливо кiнчається вiн. А що ж то далi буде?
Залишити відповідь